Дара Хасанзаде (Dara Hassanzadeh) — один із кореспондентів німецького суспільного мовника ZDF в Україні. З 2012 року він відвідав чимало українських міст, знає, чим живуть українці на фронті і в тилу. Він працює з українською командою. Як це впливає на якість роботи журналіста, в яких умовах готує матеріали німецький кореспондент і що відбувається за лаштунками прямих ввімкнень, він розповів «Детектору медіа».

 — Після перегляду твоїх прямих ввімкнень і репортажів складається враження, що ти намагаєшся відчути настрої людей в Україні. Як ти готуєшся до роботи?

— Початок великої війни залишив дуже мало часу на підготовку. До цього відчувалася загроза, але ми не виходили з того, що розпочнеться вторгнення. Коли це сталося, треба було реагувати. Торік я провів в Україні більш ніж п’ять місяців, приїжджаючи щоразу десь на чотири тижні. З початку повномасштабного наступу я маю ще більше контактів в Україні, особливо в армії, чого раніше не мав. Дуже допомогло те, що з 2012 року я об’їздив усю країну, був і на Донбасі. Всюди мав знайомих, куди міг зателефонувати, щоби зʼясувати, що відбувається на місці, зібрати свідчення очевидців.

Готуючись до відрядження, я одночасно стежу за поточними подіями та намагаюся уявляти розвиток подій на наступні тижні. Але в умовах війни це можливо лише частково. Під час свого останнього відрядження до початку наступу я багато часу провів на фронті, визначив пʼять стратегічних точок — і з двох почався великий наступ. І, звичайно, не можна бути повністю готовим до того, що підірвуть дамбу. Я займався цим питанням останній рік, у мене були підозри, але я вважав це відносно неможливим: дослідження вказували, що ракетні удари, артилерія не зможуть зруйнувати дамбу. Тому, думаю, навіть якщо це ще не доведено, все вказує на цілеспрямований підрив — на основі креслень знали, де розмістити вибухівку.

• Читайте також: The New York Times: Причиною руйнування Каховської ГЕС, найімовірніше, став підрив проходу до машинної зали
• Підрив Каховської ГЕС. Моніторинг спільного телемарафону «Єдині новини» за 6-7 червня 2023 року
• Що писали пропагандисти про підрив дамби Каховської ГЕС
• Дамба Каховського водосховища: десять порад, як писати про катастрофу
• Їх змило? Разом із водою від прориву каховської греблі? Про стандарти західних медіа

— Якою мовою ти спілкуєшся з людьми? Хто працює у твоїй команді в Україні? 

— Я досить добре розумію мову, але не розмовляю. Моя українська колега під час інтервʼю ставить питання українською, я розумію відповіді та можу поставити наступне запитання без перекладу. Якщо незрозуміло, прошу перекласти. В основному я працюю з українською командою. Мій оператор — українець Сергій Росов, Вікторія Дворнікова — моя режисерка монтажу, також у команді — українська журналістка Дарина Вітер. Загалом нас семеро разом із водієм і німецьким продюсером, який складає весь бюджет, оплачує всю логістику. 

— Це велика команда та значні витрати. 

— Так, але якщо думати про те, чого коштує організація трансляції культурних чи спортивних подій, то це не дуже великі кошти. Дивлячись із чим порівнювати. 

— У тебе немає фіксерів? 

— Я працюю з журналістами. 97% усіх іноземних журналістів описали б їх як продюсерів або фіксерів. Але мені це слово не дуже подобається: якщо хтось працює в журналістиці — він журналіст, навіть якщо не пише для Washington Post чи не вивчав журналістику в університеті. 

• Читайте також: Фіксери: як не стати інструментом у руках ворога

— У твоїй команді в основному українці, чи це допомагає в роботі? 

— Головне для мене — співпрацювати з дуже гарними людьми незалежно від їхнього походження. І це насамперед хороші журналісти: чудовий оператор, фантастична режисерка монтажу, вони є майстрами своєї справи. Ну, і розуміння мови, звісно, має значення. Особливо в ситуаціях, коли треба швидко зорієнтуватися або ж створити довірливу атмосферу. Я часто готую репортажі про людей, які розповідають приватні, часто трагічні історії. Тоді важливо мати місцеву команду, щоб люди почувалися звичніше. Оператор може краще реагувати на слова, бо він їх краще розуміє. Знання мови допомагає атмосферніше змонтувати, коли режисер розуміє закадрові голоси, фонові звуки. Тому так, це велика перевага, коли журналісти володіють мовою і добре розуміють культуру та звичаї. Це допомагає викликати довіру, що було особливо важливо на початку вторгнення. Тоді люди дещо підозріло ставилися до німецьких ЗМІ, адже частина німецького населення була дружньою до Росії. Боялися, чи це не російська пропаганда на німецькомовних каналах. Але це швидко минуло. 

Продюсер Дарина Вітер, Дара Хасанзаде, оператор Сергій Розов

— Як ти взагалі почуваєшся як німецький журналіст в Україні? 

— Іноземних журналістів, які були тут на початку війни, сприймали надзвичайно добре. Тоді мільйони людей виїхали з України. Журналістів, які приїжджали, поважали. Це відчувалося всюди: люди дякували під час зйомок, просто на вулиці чи на заправці. Згодом зʼявився страх, що якщо журналісти знімають якесь місто, село, вулиці — вони можуть стати мішенями для російських авіаударів. Рідко траплялися параноїдальні настрої. Наприклад, деякі літні пани у Львові перевіряли кожного перехожого, особливо журналістів, щоб знайти агентів. Їхній страх зрозумілий, він має реальне підґрунтя, але це заважало. Деякі заходи також здавалися зайвими. У Львові, наприклад, не дозволяли знімати види міста з дахів. Це туристичне місто, в інтернеті є фотографії кожного куточка міста, є ще й Google Maps і Google Earth. Втім, все це радше винятки. Люди досить тепло ставляться до іноземних журналістів, та і до працівників ЗМІ в цілому. Було б добре, якби й у Німеччині була така ж довіра до журналістів (сміється). 

• Читайте також: Як європейські медіа висвітлюють російсько-українську війну? Що переосмислили, а що ні?

— Який у тебе досвід роботи з пресофіцерами? Чи відчував ти обмеження в роботі з боку армії? 

— В принципі, обидві сторони повинні розуміти, що в них протилежні інтереси. Журналіст прагне розповідати й показувати, солдат хоче приховувати, тому що це для армії перевага. У цьому закладений конфлікт, і він є завжди, навіть у мирний час. Ви не можете спонтанно прийти на авіабазу Рамштайн і сказати: «Я хочу зробити репортаж». Так не працює. Але якщо ви усвідомлюєте наявність протилежних інтересів, завчасно спробуєте налагодити контакт із пресофіцером чи краще з командиром (бо саме він дає інструкції пресофіцеру) та пояснити, що ви хочете, — він тоді вирішує, що важливо зберегти в таємниці, а що можна показати. Якщо ви перед зйомками приділите час, щоб це зʼясувати, у вас буде менше проблем згодом. Ви обговорюєте обмеження, але в заданих рамках можете вільно працювати. Крім, звичайно, виняткових ситуацій, як-от обстріл. Багато хто забуває, що йде війна і що деякі обмеження існують і задля безпеки журналістів. Бо вони теж гинуть у війні. Якщо до всього відкрити доступ, важливо усвідомлювати й повʼязані з цим ризики. 

• Читайте також: У нас є фільтр «не нашкодь». Українські журналісти — про свободу слова під час війни

— Як мінімізувати ризики для журналістів на війні? 

— Усі члени команди пройшли тренінг із безпеки. Та це допомагає лише частково, ніхто не може бути впевненим, що він все знає і від усього убезпечений. Наприклад, у тривалих відрядженнях, коли цілодобово перебуваєш під загрозою, треба зважувати, чи йти щоночі під час повітряних тривог у підвал, чи ні. У сховищі навряд чи добре поспиш. А якщо наступного дня мусиш їздити по замінованій території — небезпечно бути виснаженим і мати погану концентрацію. Інша небезпека — це автомобільні аварії через погані дороги недалеко від фронту. Немає одного правила, яке б від усього захистило. Потрібно завжди мати гостре сприйняття, постійно приймати рішення щодо власної безпеки. Вирішувати, де можна записати стендап, а де краще не затримуватися. Ризик є завжди, хоча життя може навіть здаватися нормальним, як-от у Києві чи Одесі. В будь-який момент може щось трапитися. Я був свідком одної трагічної історії в Харкові. Чоловік із сином їхав автівкою зі швидкістю 30 км на годину, хлопець того дня був зарахований до університету, і вони з батьком поверталися додому. Та дорогою в їхню машину влучив снаряд. Авто було повністю знищене разом із людьми. Якби водій їхав швидше або, навпаки, зупинився, цього не сталося б. Цей абсурдний збіг обставин можливий всюди, хоч імовірність і невелика. Небезпека є по всій Україні. 

• Читайте також: Україна — 79-та в рейтингу свободи слова «Репортерів без кордонів»

— Як працюють інші колеги-кореспонденти? 

— У нас є група з кількох репортерів, які змінюють один одного. Наступного тижня я поїду в Україну, мій попередник повернеться в Німеччину. Інший колега за чотири-пʼять тижнів приїде і замінить мене. Команда щоразу інша. Кожного разу приходить і нова команда, тому що навантаження — величезне. Як іноземний кореспондент на місці ти співпрацюєш з усіма програмами: від ранкового шоу (Morgenmagazin) до випуску новин опівночі або о першій ночі за німецьким часом. Фактично це цілодобова готовність працювати. Через 4-5 тижнів такого графіка ви мусите бути замінені. 

• Читайте також: Стас Козлюк: «Ти маєш лишатися при здоровому глузді до перемоги. Тому що треба працювати»

— Як саме ти співпрацюєш із редакціями? Хто і як визначає, які теми потраплять у програму?

— Як правило, де ми перебуваємо та про що готуємо новини, залежить від того, як розвивається ситуація. Редактори можуть робити запити щодо тем, а ми на місці дивимося, як це можна реалізувати. І навпаки, ми тут бачимо якісь речі, знаходимо теми й історії та пропонуємо їх редакціям. Ці підходи взаємно доповнюють один одного. Тебе не відправляють кудись, не кажуть, що і як робити. Хоча є винятки — якщо федеральний канцлер Шольц їде в Україну, то зрозуміло, що німецькі ЗМІ мусять бути в Києві. Але в цілому вирішуємо ми, кореспонденти, команди на місцях. Причина, чому ми тут — ми бачимо на власні очі, що відбувається, і про це інформуємо.

— Чи буває, що в редакціях бачення подій відрізняється від твого?

— Так, але важко узагальнювати, бо ми говоримо про двадцять редакційних груп, у кожній по 10–20 журналістів. Я не знаю, хто які має зараз уявлення. Але ми дуже добре співпрацюємо, і редактори, на мою думку, мають велику довіру до кореспондентів. Ми — це очі та вуха редакцій на місці. Власне, розмови відбуваються так: вони щось почули, хочуть запропонувати тему, потім запитують: «Що ти про це думаєш?». І ми це обговорюємо і вирішуємо, чи має ця тема сенс. Це конструктивний діалог.

— Які є виклики висвітлення війни в Німеччині зараз? 

— Є кілька проблем, та найсерйозніша — російська пропаганда, вона дуже складна й небезпечна і поширюється багатьма каналами, зокрема соціальними мережами. Російські медіа давно готувалися, поширюючи наративи, ворожі до України, української держави та культури, вони давно пропагували у своїх ЗМІ свої інтерпретації. Досі можна почути фрази на кшталт «НАТО розширилося до російського кордону», цей наратив поширився серед населення багатьох західних країн. Хоча ж насправді це не НАТО розширилося, а країни приєдналися до НАТО, бо дуже цього прагнули. Довгострокова пропаганда росіян ефективна. Але в них слабка нинішня пропаганда, бо ж очевидно, що вони фальсифікують, це ідіотизм. 

• Читайте також: Пітер Померанцев: Аби притягти російських пропагандистів до відповідальності, потрібно показати пропаганду як систему

Але в цілому, я думаю, ця війна досить точно задокументована. Загалом (я маю на увазі не лише німецькі медіа, а всі ЗМІ) читачі, слухачі та інші отримують реалістичну картину дійсності. Думаю, що це перша війна, задокументована в реальному часі. Перші відео з визволеного Херсона поширили солдати. Через таку медійну активність військових їм довелося дуже рано пускати журналістів у місто, попри великий ризик. Але добре, що все більш-менш обійшлося. 

• Читайте також: Херсонський ексцес. Як поєднати інтереси суспільства, журналістів, влади та військових?
• Формується національний архів перемог, а в нас — лише відео з тіктока. Журналісти про обмеження роботи на війні 

Усе ж жоден журналіст не має зараз можливості досконально дослідити, що ж відбувається на передовій. Коли ти на фронті, ти бачиш лише те, що відбувається з частиною, яку супроводжуєш. Вона може мати великий успіх, тоді як інші — зазнавати поразки, або навпаки. Якщо ти занадто близько — не бачиш усієї картини, якщо надто далеко від фронту — не маєш безпосереднього враження. Для журналіста важливо залишатися в русі... І коли бачиш, скільки журналістів у русі, складається повна й реалістична картина. Тому я вважаю, що ця війна висвітлюється краще, ніж будь-яка до цього. Набагато краще ніж, наприклад, ірано-іракська війна або війна в Югославії. Бо також є структурований підхід, а Україна — це партнер, для якого вільна преса — це не порожні слова, а цінності, за які в першу чергу країна і воює. Тому що якби свобода преси нічого не значила, можна було б не боротися і просто приєднатися до Росії. Саме проти російської системи й воюють в Україні. Це відомо журналістам. 

• Читайте також: «Чи допоможе моя публікація нашій перемозі?» — журналісти про межі свободи преси під час російської агресії. Опитування

— А як ти оцінюєш роботу українських журналістів? 

— На початку повномасштабного вторгнення були помітні суперечності в головах українських журналістів. Адже вони також і громадяни, в яких є родичі на фронті, на окупованих територіях чи в містах, що зазнають ударів з боку Росії. Тоді йшлося про існування країни, а Київ міг у будь-який момент пасти. І це було, безперечно, реальніше, ніж здавалося потім. Але коли російська армія відступила, зʼявилася впевненість, що Україна буде, а Росія не завоює більше, ніж окупувала досі, до журналістів повернулося переконання, що Україна має бути демократичною країною, зі свободою преси та без корупції. І примітно, що коли отримали розголос корупційні скандали в Міністерстві оборони, критична журналістика, яка спочатку була затьмарена патріотизмом або просто страхом, знову запрацювала. Правда в тому, що якщо Росія переможе, взагалі не буде мови про свободу преси. І це знає кожен журналіст. 

• Читайте також: Юрій Ніколов: «Думаю, що моя стаття стала тригером у великих процесах»

— Цікаво, адже поширена думка, що для журналістів країни, яка воює, патріотизм відіграє більшу роль, ніж журналістські стандарти. 

— Я маю на увазі журналістів, для яких важлива їхня професія та які дотримуються професійних стандартів. На початку великої війни вони теж могли сказати: «Ми оминаємо тему корупції, бо ця тема зараз приносить моїй країні більше шкоди, ніж користі. Зараз я краще розповідатиму про те, який підрозділ де стоїть і чого потребує». Ці репортажі також є журналістськими, мова більше про теми, які не висвітлюються на цьому етапі. Але журналісти дуже швидко відійшли від цієї ролі та почали запитувати себе: яке ж все-таки моє завдання? Чи мушу я все ж таки говорити й про чутливі та болючі теми? Особливо коли Захід почав допомагати, почала надходити гуманітарна допомога. Знову постало питання: що тепер із корупцією? Тут думки розділилися. Якщо гуманітарка буде зникати через корупцію — це катастрофа для нашого майбутнього. З іншого боку, були побоювання, якщо розповідати про корупцію (я теж робив матеріал про корупцію раніше), допомога зменшиться, адже люди боятимуться надсилати допомогу корумпованій системі. Але насправді, коли зловживання потрапляли в центр уваги преси, починалися судові провадження, і винні вже навіть були засуджені. Користь від цього для країни — величезна. І якщо раніше вироків не було, навіть коли висвітлювали зловживання, то нині ситуація міняється. В цілому я вважаю, що попри всю критику, за наявних обставин (а це справжня війна, й інша сторона вдається до всіх можливих заходів — від пропаганди й до порушень прав людини) позиція українських ЗМІ надзвичайно сильна. 

— Що тобі важливо донести своїм глядачам? 

— Протягом 4-5 тижнів кожного відрядження в Україні я намагаюся висвітлити різноманітні теми, щоб якнайповніше показати життя в Україні як на фронті, так і в тилу. Якщо концентруватися або на одному, або на іншому — це неповна картина. Я не стільки приділяю уваги поточним подіям, як намагаюся показати, що вони означають для конкретних людей, їхніх сімей і міст, де вони живуть. Якою є для них війна в їхньому буденному житті, як вони дають собі раду. Щодо конкретних тем, раніше важливою була тема надання зброї, сьогодні вона менш актуальна. Якщо досі в Німеччині обговорювалося, чи надавати Україні зброю, то зараз дискутують про те, скільки саме. Важливими темами в майбутньому, на мою думку, буде відновлення зруйнованих міст та побудова децентралізованої енергетичної системи, що зменшить вразливість України до російських атак взимку. 

— Які найбільші виклики у твоїй роботі? 

— Брак сну, власний страх і правильна оцінка ризиків (зокрема, й ризик звикнути й почуватися надто в безпеці), а також знання мови. Я хочу радикально покращити свою українську, відвідати курси, але бракує часу. Комунікація для журналіста — це надзвичайно важливо.

Фото надані Дарою Хасанзаде