Їх змило? Разом із водою від прориву каховської греблі? Про стандарти західних медіа

Їх змило? Разом із водою від прориву каховської греблі? Про стандарти західних медіа

8 Червня 2023
5243
8 Червня 2023
09:00

Їх змило? Разом із водою від прориву каховської греблі? Про стандарти західних медіа

Олексій Мустафін
журналіст і медіаменеджер
5243
Західні медіа, висвітлюючи знищення Каховської ГЕС, підміняють стандарти журналістики позицією «не все так однозначно», змішуючи достовірну інформацію з брехнею.
Їх змило? Разом із водою від прориву каховської греблі? Про стандарти західних медіа
Їх змило? Разом із водою від прориву каховської греблі? Про стандарти західних медіа

«It was not clear who was responsible for the destruction of the Kakhovka dam» («Незрозуміло, хто відповідальний за руйнування Каховської греблі»), — не знаю як для вас, а для мене ця фраза, якою починалася стаття у «Нью-Йорк Таймз» від 6 червня, вже стала символом висвітлення західними медіа подій цієї війни. Війни, в якій Україна протистоїть спробам Росії нас знищити. Знищити зброєю. Знищити фізично. Знищити інформаційно. Словом. Саме тому кожне слово, яке лунає в ефірі та з’являється на газетних шпальтах, є важливим.

А в цьому реченні щонайменше два є не просто важливими, а справді ключовими. Ці слова «відповідальний» і «руйнування». Ключовими — бо на їхньому місці могли бути й інші. Автор, наприклад, міг розповісти не про відповідальність, а про те, «хто це зробив». Або ж замість визначення «руйнування» використати конкретніше — скажімо, «підрив». Зрештою, у версії, одразу озвученій офіційним українським керівництвом, ішлося саме про підрив греблі. Але ні. Обрані були саме ці слова.

Це на додачу до заголовка. Який вчора був чи не найпопулярнішим у світовій пресі (підозрюю, що завдяки «Рейтерз», яке поширило новину саме в цій редакції, і лише потім змінило заголовок) — «Україна та Росія звинувачують одна одну». Ні, це не темник. Цілком звична практика для вільних медіа.

Що характерно — навіть деякі знайомі українці, коли бачили скрин цієї статті, здивовано перепитували, а що в цьому заголовку такого? Мовляв, «і справді звинувачують». Дехто взагалі обурювався тим, що українці насмілилися щось закидати західним ЗМІ. Саме в той час, коли цим ЗМІ, та й Заходу в цілому, треба бути лише вдячним. Мені це, щоправда, нагадало інвективи Марка Солоніна, який із трохи іншого приводу зауважив, що, мовляв, «якби не дружба народів, кияни вже хором гімн Росії розучували». Та чи українським медіа вчити західних колег стандартам, на яких ті виховані мало не з народження?

І доводилося пояснювати, що вдячність Заходу тут ні до чого. А жодні стандарти не вимагають від журналістів ставити на одну дошку жертву та агресора чи «версіями» ґвалтівника «збалансовувати» повідомлення зґвалтованих. Що цілком справедлива вимога подавати інформацію не означає «нейтралітет у ставленні до правди». І взагалі, якщо інформацію треба перевіряти, то за допомогою достовірних джерел, якими російські рупори дезінформації не є за визначенням. Навпаки, їхнє завдання — заплутати, збити з пантелику і медіа, і їхню аудиторію.

Агресія Росії проти України триває вже більш як дев’ять років. І весь цей час Москва намагається якщо не нав’язати власну інтерпретацію подій, то принаймні вдати, що всі версії є «однаково брехливими». Фраза «все не так однозначно» вже настільки давно перетворилася на мем, що «it was not clear» від «Нью-Йорк Таймз» виглядає просто її перекладом англійською.

Так само по-блюзнірськи виглядають і міркування про «обидві сторони». Bothsidesism у вигляді залучення до дискусій з науковцями прихильників «теорії пласкої Землі» — саме так зазвичай розуміють цей термін — є насправді милою забавкою — на тлі зруйнованого Маріуполя та стертого на порох Бахмута. Але в тому й справа, що саме за цією парадигмою росіяни й досі розповідають, що Маріуполь «українці самі обстрілювали». Та наполягають, щоб цю, з дозволу сказати, «версію» подавали споживачам на рівні з «українською офіційною».

Вочевидь у Москві були б задоволені й заголовками про те, що й у вбивствах у Бучі чи під Ізюмом теж «сторони звинувачують одна одну». На щастя, ми таких заголовків у західних медіа не бачимо. Вже не кажу про ремарки «і справді ж звинувачують».

Навпаки, саме розслідування американських і європейських медіа однозначно доводять: мирних жителів у передмістях Києва розстрілювали окупанти. Без будь-яких обмовок про якусь «іншу сторону». Власне, на другий день після прориву каховської греблі кореспонденти «Нью-Йорк Таймз» також поспілкувалися з експертами та почали «схилятися» до того, що швидше за все споруда була підірвана зсередини. От тільки вчорашні слова ніхто назад не взяв і вони продовжують розноситися світом. Або їх свідомо розносять.

Так це сьогодні — кажуть тепер «захисники». Вчора ж цієї інформації не було! Ну як не було? По-перше, була — і про мінування заздалегідь, і про відсутність «прильотів», і про те, що обстрілами греблю навряд чи можна було зруйнувати в принципі. А по-друге — ніхто не заважав авторам статті написати, що в них немає інформації про те, як саме була зруйнована споруда, але відповідальність — хоча б за міжнародними конвенціями — лягає саме на тих, хто майже півтора року тримав ГЕС під контролем і не пускав до неї жодних ремонтників чи незалежних експертів. Але ж ні — мучила кореспондентів «клята неоднозначність»!

Чи варто в такому випадку піддаватися емоціям і відмахуватися від тих стандартів, які заважають правді та справедливості? Мовляв, змило ці стандарти разом із водою від прориву каховської греблі… Ось із цим категорично не згоден. Бо стандарти існують, не потонули. І правила потрібні. Понад те — вони цілком відповідають і правді, і справедливості. Звісно, стандарти справді вимагають від медіа неупередженості та збалансованості. І зробити це в умовах війни непросто.

Але ж баланс не тотожний змішуванню! Тим більше змішуванню достовірної інформації та брехні. З брехнею посередині не зійтися. Бо проблема не у відсотках одного чи іншого, а в самих інгредієнтах. Якщо, вже вибачте, змішати мед і лайно — навіть в абсолютно рівній пропорції! — вийде просто вдвічі більше лайна.

А дотримуватися правил корисно не лише західним, а й українським медіа. Які без стандартів і справді з дивовижною легкістю та швидкістю пускаються берега. Таїландські песики та сербські цуцики не дадуть збрехати…

Хотілося б при цьому зазначити, що стандарти — це зовсім не «моральний кодекс будівника комунізму», хай уже вибачать мені наші «етичні комісії». Вони не про «чемну поведінку», а про практичну користь. Це — правила безпеки. Які допомагають вижити. Іноді — в буквальному сенсі слова. Вижити й «гарним хлопчикам» із «гарними дівчатками», й цілком аморальним типам, яких до медіа просто долею занесло. Я, наприклад, ніколи не пхався і не пхатимуся в якісь авторитети, тим більше моральні. Права не маю. І біографія не дозволяє (на щастя насправді). Але стандарти із задоволенням використовую — як паски безпеки в авто.

Довелося чути від захисників медійних факапів і аргумент на кшталт «я двадцять років працюю в іноземному ЗМІ, тому знаю, що таке стандарти». Вибачте, але це все одно, що сказати «я двадцять років роблю ковбаси, і краще за споживача знаю, які з них смачні, а які — не дуже». Смак у кінцевому підсумку оцінює саме споживач і лише він, панове.

З іншого боку, мушу зауважити, що й справді добре знаю лише кухню вітчизняних медіа. Але так само непогано знаю ще й кухню політики та пропаганди, не тільки української, між іншим. І вже тому мені легше зрозуміти, коли медіа (знову-таки, не лише українські) використовують. Так. Це саме той випадок.

І останнє. Теж із власного, цього разу редакторського досвіду. За часів авторитарного режиму Леоніда Кучми «стандарт двох точок зору» медійники часто використовували саме для того, щоб повідомити важливу, але небажану для влади інформацію. Називалося це «інформування через спростування». Читач і глядач таким чином інформацію отримував, а для представників влади в ЗМІ було «залізне виправдання» — інформацію ж спростували!

Але ж то було давно. За авторитарного режиму, що колись існував в Україні. А західним ЗМІ хіба потрібно грати зі своїми посадовцями в хованки? Як вважаєте?

Олексій Мустафін, журналіст і медіаменеджер

Фото: Getty Images

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5243
Читайте також
18.06.2023 09:00
Олексій Мустафін
для «Детектора медіа»
2 562
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду