До Дня журналіста ми вирішили запитати колег — і тих, хто зараз служить, і тих, хто зараз продовжує працювати в медіа, —  чи відчувають вони, що журналісти зараз потрібні суспільству. А також про те, якою буде, на їхню думку,  українська журналістика в найближчі п’ять років.

Ви вже мали можливість прочитати 6 червня колонку про це нашого редактора текстів Євгена Брижа. Сьогодні публікуємо думки  інших колег.  

Відповідають Павло Казарін, Наталія Гуменюк, Дмитро Ларін, Світлана Остапа, Віталій Портников, Зоя Казанжи, Денис Казанський, Альона Яцина, Андрій Боборикін, Анна Мурликіна, Валерій Болган, Галина Петренко, Артур Колдомасов і Наталія Нагорна.

Павло Казарін, військовий:

Останні чотири роки я не журналіст. Журналістика — це моя попередня, і, сподіваюся, майбутня професія. Я повернуся в неї, коли зникне потреба в мені як у сержанті Збройних Сил.

Але сама по собі якісна журналістика безумовно потрібна країні — особливо під час війни. По-перше, тому що війна ведеться в багатьох вимірах і ворог намагається роздробити українців як спільноту — знищивши спільну солідарність і розуміння викликів. По-друге — війна провокує багато нових дискусій і треба шукати відповіді на ті питання, які ми раніше собі не ставили. По-третє, журналістика — це простір постійних громадянських переговорів між різними верствами суспільства. Нам потрібні ці переговори та порозуміння — для того, щоб ніхто ніколи не міг українців лякати українцями.

Треба враховувати, що суспільство країни у війні — це дуже опалене суспільство. Воно дуже різко реагує на тригери й інколи легко вдається до friendly-fire. Тому журналістика часто повинна дуже обережно добирати слова і «tone of voice» — щоб не травмувати додатково суспільство або не провокувати незаслужену зневіру й атомізацію. Під час війни легко побудувати собі символічний капітал на торгівлі емоціями, але працювати в професії до останнього лайку в фейсбуці — це дуже безвідповідальна стратегія.

Щодо перспектив нашої професії в найближчі п’ять років — про це говорити зараз немає особливого сенсу. Перспектива медіа в наступні роки буде залежати від сценарію закінчення війни. Якщо комусь здається, що ми повністю гарантовані від програшу у війні — йому здається.

Наталія Гуменюк, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу:

Я ще ніколи не відчувала себе настільки потрібним журналістом від початку своєї роботи на зорі 2000-х як зараз. Тому що зараз саме журналісти можуть повідомляти про безпеку, фіксувати воєнні злочини, розповідати, що відбувається на фронті, проводити антикорупційні розслідування. І особливо зараз відчутно, порівнюючи з усім світом, наскільки ми відчуваємо віддачу аудиторії, її розуміння нашої роботи. Ми побачили, особливо на прикладі іноземних медіа, наскільки підтримка світу, а відтак і допомога Україні — фінансова, оборонна, — залежить від тону висвітлення подій в медіа.

Тому я на міжнародних майданчиках завжди пояснюю, що треба згадати початок пандемії, як раптом люди побігли на перших порах читати традиційні медіа. Саме це відбувається в нас в останні роки. Звісно, йдеться про якісну журналістику. Неякісної теж багато, але це окрема справа. Додам також, що Лабораторія суспільного інтересу проводила дослідження про межі демократії під час війни, і якраз в умовах відсутності виборів дуже багато респондентів (це було якісне дослідження у фокус-групах), згадували, що якраз медіа і є тим, що тримає владу підконтрольною.

Щодо штучного інтелекту — я тут так само максимально оптимістична. Якщо раніше обговорювали, чи потрібні гейткіпери, потім — різницю між блогерами і журналістами, то зараз стало зрозуміло, що ця різниця дуже чітка. З ШІ — тим паче. Мені дуже подобається, що відбувається, бо раніше частина роботи була в тому, що можна було просто грамотно складати букви в слова, і якщо журналіст більш-менш грамотно пише й написав якісь слова, то це вже мало сенс. Зараз є розуміння, що в статті має бути суть, перевірений факт, — і набір букв сам по собі взагалі не має значення. Ми бачимо це на прикладі однаково нецікавих згенерованих штучним інтелектом текстів.

Зараз роботою журналіста стає пояснення реальності — він має пояснювати, розбиратися в ситуації та бути десь на місці. Так що у зв’язку з появою ШІ може відпасти лише частина оцього текстового шлаку. Це не означає, що все добре, але я вважаю журналістикою не сам факт написання текстів, а польову роботу, яка отримає більшу цінність.

Але я не є максимально оптимістичною щодо роботи українських медіа. Мені здається, вони в наступні роки будуть більше політично заангажованими, більш поляризованими, оскільки в суспільстві є точки розходження, є глибинні питання, зокрема, питання мобілізації, питання людей, які виїхали. І попри те, що ми говоримо, що нам треба знаходити порозуміння, медіа цю проблему загострюють, скандалізують. Навіть найякісніші люблять загострювати проблему замість її розв’язання. Це наше майбутнє найближчих років. Я сподіваюся в цьому випадку на розвиток Суспільного і взагалі категорично не вірю в моделі, які роблять журналістику економічно вигідною. Звісно, можна формувати моделі підписок, спільноти читачів — але мені здається, що це створюватиме якраз поляризовані майданчики. І тому сподівання лишається на таких мовників як Суспільне, яке працює для всього суспільства.

Дмитро Ларін, військовий:

Потреба в якісній і чесній журналістиці для українського суспільства під час екзистенційної війни надважлива. В майбутньому, враховуючи фактори розвитку інструментів ШІ на фоні продовження когнітивної війни з головним агресором і бажання гармонійного розвитку післявоєнного суспільства, цей запит буде тільки зростати.

Щодо перспектив на найближчі п’ять років, то загалом мій настрій песимістичний. Наявна модель точно краща, ніж та, що була за часів великих олігархів, коли переважна більшість значних медіа спонсорувалися великим бізнесом і політичними групами, які мали значний вплив на редакційну політику видань і використовували його в повному обсязі. Але нинішня тенденція до повної комерціалізації, зі втратою значних джерел грантової підтримки, коли головною метою медіа стає чистий прибуток, призводить до того, що інформація перетворюється на звичайний товар, що руйнує базові функції преси в демократичному суспільстві.

Вбачаю декілька негативних тенденцій у журналістиці.

Деякі колеги дуже добре навчилися використовувати інструменти постправди, які дають швидку реакцію, багато переглядів і залученість. Вони підсадили на це своїх читачів і підсіли самі. У середньостроковій перспективі використання цих інструментів призводить до руйнації суспільної довіри, збільшення тривожності й апатії. Спроба виправдати це вимушеною конкуренцією з соцмережами не витримує критики, загалом це шлях до деградації. Треба поважати свого читача і допомагати розвивати критичне мислення, а не ловити його на емоційні гачки та примножувати інформаційну ентропію. Більше матеріалів-експлейнерів, менше політейнменту.

Зміщення акцентів і пріоритетності проблем. У нас виходить достатньо матеріалів щодо можливих корупційних злочинів. Але при цьому катастрофічно недостатньо матеріалів про інші важливі проблеми нашого суспільства, особливо потреби військових.

Відсутність достатньої експертності. Навіть коли журналісти порушують військову проблематику, часто розуміння і висновки роблять лише крізь чисто цивільну оптику. Вважаю, що редакції треба підсилювати людьми, які мають різноманітний бойовий досвід.

Наша державна пропаганда слабка і не дуже ефективна. В час екзистенційного виклику кожен громадянин, якому не байдужа доля країни, має бути трішечки пропагандистом. Журналістів, на мою думку, це теж стосується.

Наразі мені імпонує інформаційна політика Суспільного, можливо варто створити ще один-два конкурентні видання, які б фінансувалися за схожою моделлю.

Світлана Остапа, голова Наглядової ради Суспільного:

Життя в країні, де є незалежна журналістика, — це реальне життя. А там, де її немає, — це паралельна реальність. Саме цим відрізняється Україна від Росії під час повномасштабної війни. В країнах, де є журналісти, які працюють за професійними стандартами, практично завжди демократія. Диктатури бояться незалежної журналістики, бояться правди. Українські журналісти зараз роблять усе можливе, щоб світ дізнався правду про війну Росії проти України. Сподіваюся, що матеріали українських медіа в майбутньому стануть доказами в суді проти агресора.

Свій внесок як журналістки я бачу в донесенні правди про медіа і журналістів під час повномасштабної війни. Щоб зафіксувати це для наступних поколінь, щоб вони знали, якою ціною нам дісталася Незалежність.

Щодо ШІ, то багато хто лякає, що наша професія зникне з розвитком штучного інтелекту. Але поки що я не впевнена, що це станеться найближчим часом. Тому що саме журналісти знаходять, верифікують і поширюють інформацію, яку потім використовує ШІ. Медіакомпанії зараз об’єднуються і намагаються встановити правила взаємовідносин із великими техкомпаніями і платформами. У чому, на мій погляд, ШІ поступається медіа, так це в рівні довіри.

В Україні виживуть ті медіа, які матимуть свою аудиторію, яка їм довіряє, яка готова їх підтримати. Вони ставатимуть більше, ніж просто медіа, шукатимуть бізнес-моделі, які дозволять їм не просто вижити, а залишатися незалежними. Важко прогнозувати під час війни, що буде через п’ять років. Але сподіваюся, що наша професія залишатиметься важливою і затребуваною і через п’ять років.

Віталій Портников, політичний журналіст, ведучий:

Потреба в нас, українських журналістах, які займаються політикою, суспільним життям, завжди посилюється саме в часи кризи. І так я відчуваю зростання цієї потреби хоча б за реакцією на свою роботу, під час звичайних зустрічей із людьми на вулицях чи виступів великих аудиторіях. Так що я дуже вдячний своїм читачам за те, що вони цікавляться моєю роботою. Намагаюся задовольняти їхнє прагнення знати правду і розуміти перспективу.

Щодо майбутнього я думаю, що на медіа не тільки в Україні очікує серйозне переформатування, пов’язане з новими технологіями. Однак навіть у нашому з вами житті ми вже зустрічалися з такими викликами. Якщо людина залишається сильною у своїй професії, якщо вона готова говорити правду й ці виклики сприймати — вона залишиться журналістом і у новій журналістиці.

Зоя Казанжи, членкиня Наглядової ради Суспільного:

Я вважаю, що саме зараз суспільству потрібні люди, які можуть допомогти розібратися і зрозуміти не лише що відбувається, а і що це значить, які матиме наслідки та чи та подія.

Світ став набагато складнішим. Ми перебуваємо прямо всередині інформаційної матриці. Наш світогляд формують технології зокрема — алгоритми соцмереж підлаштовуються під запити користувачів. Якщо ви слухаєте певну музику, то саме вона вам траплятиметься у новинній стрічці. Або якщо в тіктоку переглядаєте відеопранки, то будьте впевнені, що такий контент регулярно бачитимете не лише ви, а і ваші друзі по тіктоку.

Це колись журналістика була головною посередницею між подією чи фактом і людиною — читачем, слухачем, глядачем. Зараз інформації стало надто багато. І в цій лавині, потоку штучний інтелект може швидко знайти факти, зібрати дані, навіть написати текст.

Але ШІ не генерує смисли, не бере за них відповідальність, не може пояснити контексти через людський досвід. А під час війни це особливо важливо. Бо ми маємо весь час відрізняти правду від маніпуляції, а факти від пропаганди.

Тому, я вважаю, потреба є не стільки в журналістах, які збирають і пишуть новини, як у журналістах, що здатні бачити зв’язки між подіями, ставити незручні питання. Ну і, що найважливіше, допомагати соціуму зберігати критичне мислення.

Для мене завжди журналістика була тотожна відповідальності. За те, що пишеш, знімаєш і оприлюднюєш. І це нікуди не зникло.

Я думаю, що українські медіа зараз стоять перед найбільшою трансформацією за весь час Незалежності.

З одного боку, війна показала, наскільки важливими є якісні медіа для стійкості суспільства і держави. З іншого, комерційна чи економічна модель більшості редакцій залишається дуже вразливою.

Рекламний ринок не відновиться в найближчі роки. Донорська підтримка стає все більш ефемерною. І ми знаємо причини. Соціальні мережі пропонують інформаційний фастфуд — розваги, короткі емоційні рілзи, нарізки фільмів — усе, що швидко задовольняє наш мозок. Не заглиблюючись і не заморочуючись, бо це складно і тяжко.

Особливо, коли ти в травмі й у стресі. Особливо коли у світі точиться серйозна боротьба за увагу. І конкретних середовищ у цій боротьбі достатньо.

Але! Виживуть ті медіа, які справді зможуть побудувати довіру.

Багато хто з нас уже підтримує якісні медіа, бо ми хочемо, щоб вони існували. Суспільний мовник, наприклад, фінансують усі платники податків. І місія Суспільного дуже зрозуміла: захищати свободи в Україні. Пояснення, як це робити, таке: надавати суспільству достовірну та збалансовану інформацію про Україну та світ, налагоджувати громадський діалог для зміцнення суспільної довіри, розвитку громадянської відповідальності, української мови та культури, особистості й українського народу.

Я, наприклад, щомісячними платежами підтримую чотири медіа. Тому що я їм довіряю, я хочу, щоб вони були — і були незалежними.

Для медіа зараз головна валюта — це довіра. Ті, хто це зрозумів і зрозуміє найближчим часом, збережуться.

Так, ШІ забере частину рутинної роботи. Коли зʼявився Гугл — як стало легше працювати! Бо до цього журналіст мав видзвонити або ногами вибігати, щоб зібрати всю необхідну інформацію. З ШІ це стало ще легше.

Але разом із тим вивільниться час для авторських текстів, для розслідувань, репортажів.

Я обожнюю авторську журналістику. Для мене кожний текст, до прикладу, Христини Коціри, — це зупинка серця. Ну який ШІ так напише?! Так відчує? Це неможливо написати без власного досвіду й емпатії. Неможливо написати, не відчуваючи своєї відповідальності.

Ще мені здається, що наші журналісти мають більше працювати для  глобальної української спільноти у світі. Тому що після війни питання ідентичності, зв’язків, спільної пам’яті та спільного майбутнього стануть не менш важливими, ніж новини.

Я дивлюся на нашу журналістику з оптимізмом, хоч і з обережним. Ще не закінчена війна і, попри наші успіхи зі знищенням ворожих НПЗ та логістичних шляхів, ми маємо тяжкі бої та втрати. У нас очевидна проблема з демографією. І це вже не проблема, а майже катастрофа. Ми економічно дуже залежимо від партнерів, які мають різні настрої щодо нас. Ми виснажені та втомлені.

Тому попереду складний процес. Але коли нам було легко? Водночас це і шанс змінитися. Якщо говорити про журналістику, то це шанс переосмислити її роль. Щоб журналістика була не лише індустрією створення контенту. Щоб журналістика вкорінилася і стала інституцією суспільної довіри. Принаймні, мені дуже хочеться, щоб так сталося.

Денис Казанський, блогер, журналіст:

Можна подивитися на статистику переглядів моїх матеріалів. Мій канал на ютубі має близько 10 млн переглядів на місяць. Сторінка на фейсбуці — близько 5 млн. Гадаю, це показує, що моя творчість користується певним попитом. ШІ не зможе повноцінно замінити журналістику. Бо поки не винайшли робота, який може банально вийти на вулицю та зняти там репортаж, як може людина.

Перспектива українських медіа буде залежати від того, що буде з країною в найближчі пʼять років. Вистоїть Україна — будуть працювати і медіа.

Альона Яцина, воєнна кореспондентка та співзасновниця «Кордон. Медіа»:

Я рідко працюю саме як журналістка в класичному сенсі — у кадрі чи безпосередньо з текстом. З 2019 року моя основна спеціалізація змістилася в бік медіаменеджменту, побудови редакційних систем, координації команд і розвитку медіапростору. Водночас я іноді роблю авторські матеріали — і саме тоді дуже чітко відчуваю потребу суспільства в такій журналістській роботі.

Але сьогодні моя головна задача — забезпечувати суспільний інтерес не лише через власні тексти чи появу в кадрі, а через створення умов, у яких можуть працювати інші журналісти. За роки великої війни цей досвід був дуже різним: робота в обласній військовій адміністрації, співпраця з Інститутом масової інформації, створення й розвиток редакції, керування командою, картування потреб, побудова процесів для медіа в регіоні, який живе під постійною загрозою.

Потреба в журналістах зараз величезна. Під час війни, як і під час будь-якої прямої загрози для людини, інформація може буквально рятувати життя. Інформація — це безпека, розуміння ситуації й основа для рішень, які люди ухвалюють щодня. Саме тому під час війни суспільству критично потрібна достатня, коректна, об’єктивна й оперативна інформація про те, що відбувається навколо.

Щодо штучного інтелекту, я сприймаю його як частину реальності, в якій ми вже живемо. Але важливо розуміти: це лише інструмент. Як сокира може допомогти нарубати дрова, а може стати зброєю, так само і штучний інтелект може бути корисним або небезпечним — залежно від того, в чиїх руках він опиняється і з якою метою використовується.

Інформація, створена або поширена за допомогою штучного інтелекту, може містити реальні загрози — для фізичної безпеки людей, для їхнього психічного й психологічного стану, для довіри в суспільстві. Саме тому фахові, відповідальні, етичні журналісти зараз не менш потрібні, а в багатьох сенсах — ще потрібніші. Їхня роль полягає не лише в тому, щоб повідомляти факти, а й у тому, щоб перевіряти, пояснювати, відділяти реальність від маніпуляцій і допомагати людям орієнтуватися в дуже складному світі.

У найближчі п’ять років українські медіа, як і медіа у світі загалом, переживатимуть не просто технологічну трансформацію, а зміну самої природи редакцій.

Я думаю, ми побачимо посилення великих медійних корпорацій, які працюватимуть уже не лише з новинами чи журналістським контентом, а з усією екосистемою людської уваги: платформами, форматами, персональними брендами, спільнотами, алгоритмами, штучним інтелектом, даними й поведінковими моделями аудиторії.

Класична редакція у звичному вигляді поступово змінюватиметься. Для невеликих і регіональних медіа перспективною моделлю, на мою думку, стане технологічна редакція-спільнота. Це не просто команда журналістів, а об’єднання редакторів, репортерів, аналітиків, експертів, авторів, інфлюенсерів і людей, яким аудиторія довіряє. Ключовим буде не лише вміння створювати контент, а й здатність нести відповідальність за інформацію, працювати з довірою і говорити з людьми у зрозумілих для них форматах. До цього ми рухаємося у «Кордон. Медіа», принаймні.

Ми все більше бачитимемо, що в центрі медіа знову стає людина. Людина довіряє людині — її досвіду, репутації, цінностям, чесності й здатності пояснювати реальність. Тому редакції майбутнього будуть не просто виробниками інформації, а центрами довіри. Вони об’єднуватимуть навколо себе спільноти людей зі схожими цінностями, поглядами й розумінням світу.

Водночас зростатиме розрив між масовим безплатним контентом і якісною інформацією. Безплатного контенту буде надміру багато: у соціальних мережах, телеграм-каналах, тіктоку, на платформах Meta й, очевидно, на нових майданчиках, які ще з’являться. Але значна частина цього потоку буде створена не для того, щоб людина краще розуміла реальність, а для того, щоб утримувати її увагу, впливати на емоції, поведінку й рішення.

Саме тому якісна інформація ставатиме дорожчою — не лише фінансово, а й інтелектуально. За аналітикою, поясненням, перевіреними даними, ексклюзивною інформацією й глибоким контекстом завжди стоятимуть професійні люди. І доступ до такої інформації може ставати більш обмеженим.

Я думаю, що через п’ять років ми чіткіше побачимо новий суспільний поділ: не лише між тими, хто має доступ до інформації, і тими, хто не має, а між тими, хто має доступ до якісного розуміння реальності, і тими, хто живе всередині керованого інформаційного шуму.

На це впливатимуть рівень життя, освіта, критичне мислення, медіаграмотність і готовність платити не просто за контент, а за ясність, довіру й орієнтацію в складному світі. Ці процеси вже помітні зараз, але в найближчі п’ять років вони можуть стати незворотними.

Андрій Боборикін, виконавчий директор «Української правди»:

Я медіаменеджер, не зовсім журналіст. Я думаю, що потреба в журналістах зараз як ніколи гостра, і ШІ тут узагалі не грає ніякої ролі. Багато людей за останні роки пішли з професії — в ЗСУ, за кордон, в інші сфери, когось уже, на жаль, немає серед живих. При цьому інформаційні потреби людей нікуди не діваються, і не схоже, що ШІ, телеграм чи національний марафон їх цілком задовольняють. Сукупна аудиторія нашої групи видань усе ще суттєво більша, ніж до війни, тому я впевнений, що потреба в справжній журналістиці досі є.

У найближчі п’ять років українські медіа з високою вірогідністю перевинайдуть себе в нових формах. Для когось це буде перехід від «сайтоцентричності» до більшої інтеграції з соціальними платформами, хтось, як ми, наприклад, буде розвивати моделі прямої читацької підтримки через пейволи та клуби, хтось — піде у відео. Виживуть ті, хто не буде стояти на місці.

Галина Петренко, директорка ГО «Детектор медіа»:

Я відчуваю себе дуже потрібною: світ швидко змінюється — і вкрай важливо, щоби був хтось, хто помічав би, описував і пояснював ці зміни. Суспільство нині не завжди може проартикулювати свою потребу в якісній журналістиці, але як тільки вона зникає, воно одразу помічає наслідки: застій, брехню, корупцію тощо. Крім того, велика частина наших співгромадян зараз не має можливості бувати за кордоном, а їхній фокус звужений до задач виживання. Це означає, що вони стрімко упускають зміну порядку денного в інших суспільствах. Важливо, щоби були медіа, які даватимуть їм оновлений погляд на світ через призму українських інтересів.

Перспектива українських медіа в найближчі п’ять років буде прямо залежати від розвитку загальної ситуації в країні. Якщо інтенсивна війна ще триватиме, то медіа будуть украй виснаженими — як фінансово, так і ментально. Якщо бойові дії припиняться і країна рухатиметься до інтеграції з ЄС, то ми побачимо інвестиції, зростання рекламного ринку та будемо заклопотаними черговими виборами. Якщо ж ми як країна схибимо на повоєнному політичному шляху, то багато якісних медіа знову підуть у жорстку опозицію до влади. В будь-якому разі цікаво буде дожити до того часу й дізнатися, як вплине тривала самоцензура медіа на ставлення аудиторії до них. Та що привнесуть у професію з армійських буднів ті наші колеги, які пішли служити в Збройні Сили України та після демобілізації вирішать повернутися назад у журналістику.

Валерій Болган, головний редактор «Інтент»:

Я відчуваю потребу в собі й навіть декілька разів за останній час побачив цей запит від нових для себе груп людей.

Як на мене, повномасштабне вторгнення і штучний інтелект — це два різнопланових виклики, але обидва вони зробили необхідність у журналістах ще глибшою. Нам потрібно більш глибоко і частіше розділяти поняття медіа та журналістики, адже вони вже давно перестали бути тотожними.

І, відповідно, ті журналісти, які дотримуються стандартів, працюють професійно, мають не тільки шанси зберегти свої позиції, а навіть у певному сенсі посилити їх.

У найближчі пʼять років я бачу дуже високі ризики для великої кількості українських медіа. Насамперед — фінансові, які можуть призвести до закриття частини редакцій. І особливо це стосується невеликих медіа, регіонів, де і так є чимало проблем. Разом із цим є так звані новинні пустелі, які через це можуть тільки розширитися.

Наразі я не бачу перспектив покращення ані грантової ситуації, що поглибить проблеми незалежних медіа, ані того, що в нас комерційний ринок збільшиться настільки, що зможе повноцінно фінансувати ці незалежні медіа.

Анна Мурликіна, координаторка проєкту Relocated Media Cluster:

Хочу сказати, що з 2022 року і досі в мене не було жодної нагоди просто зупинитися і подумати, чи потрібна я як журналістка. Все навалилося, притиснуло і не відпускає. Шалений ритм, купа інформації, яку ти пропускаєш через себе, не припиняється вже п’ятий рік.

Але взагалі мені подобаються зміни, які відбуваються у журналістиці останні роки.

Пам’ятаю, як у 2017 році на Донбас-медіафорумі один іноземний журналіст, наш колега, виступав зі сцени і питав у присутніх залі українських журналістів, чи вважаємо ми себе саме українськими журналістами, чи це просто професія журналіст, яка не має бути прив’язана до жодної країни. Тоді він наголошував, що саме так і має бути, і це дає неупередженість. Сьогодні я точно знаю, що я і мої колеги — саме українські журналісти. І саме це має значення в умовах, коли твоя країна потерпає від російської агресії, бореться за своє виживання. Мені здається, що ці зміни відчутні — ми відкидаємо провінційний флер, відчуття провінційності та вже самі задаємо тренди і рушаємо вперед, виходимо за межі національної журналістики та ведемо за собою вже у світовій журналістиці.

Якщо говорити про перспективи, про те, як я бачу українську журналістику в майбутньому, то попри всі виклики — фінансові й технологічні, а ще конкуренцію з соціальними мережами, — я не відчуваю якогось апокаліпсису. І навіть із боку ШІ я зараз не відчуваю суттєвої загрози. Мені здається, що і зараз, і з часом ШІ буде залишатися технічним інструментом, який допомагає нам виконувати свою роботу. Ті історії, які створює штучний інтелект, допомагаючи людям, що не вміють висловлювати гарно свої думки, поширювати їх у соцмережах, — це все ж таки не про журналістику. І мені здається, що майбутнє української журналістики — саме в сторітелінгу, в хороших людяних історіях.

Це те, в чому ми дуже сильні. І це те, з чим фактично не може змагатися ніякий штучний інтелект — наша людяність, наші емоції, наші почуття. Це те, що робить людину людиною. Саме це, мені здається, найцінніше вже сьогодні і буде таким завтра.

Артур Колдомасов, аналітик Центру досліджень «Детектора медіа»:

Хоч і не класифікую себе як журналіст, але якраз саме зараз в України є потреба в якісній і чесній журналістиці. Настільки чесній, що іноді боляче дивитися на реальність. Бо без незручних розмов, які мусять починати журналісти, неможливий подальший розвиток. У світі, де все сприймається спрощеними контрастами, медіа мають надскладне, але надважливе завдання показати всю комплексність сучасної реальності. І розвиток ШІ, і війна в Україні, і низка інших аспектів — кожен із них накладає новий шар на цю реальність, і тому журналісти, попри те, наскільки насиченим є інформаційний простір зараз і як сильно це може втомлювати, мають не уникати цієї складності, а прийняти її як належне.

Перспектива українських медіа в найближчі п’ять років залежить від дуже багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників — Україна, як і світ, перебувають зараз у вирішальному моменті, в якому доволі складно передбачити час, коли такі чинники почнуть діяти. Важливо завжди пам’ятати, що вплив на цю перспективу мають і дії політиків, динаміка відповіді на російську агресію, геополітична ситуація у світі (зрештою, вона має вплив навіть і на розвиток ШІ), культурні процеси. Головне — не брати за приклад деякі країни, які пережили війну наприкінці ХХ століття, та не заціпеніти надто сильно, щоб мовчати про проблеми, в побоюванні, що про це говоритиме ворог. Бо важливо, щоб про свої проблеми передусім говорили ми. І вже зараз ми бачимо: коли є мовчання, то Росія перехоплює ініціативу. Це, зокрема, впливає і на боротьбу з дезінформацією. Тому сподіваюся, що українські медіа надалі не втратять нерву та сміливості, а також одночасно будуть відкритими ділитися своїм досвідом і отримувати новий досвід із зовнішнього світу.

Наталія Нагорна, спецкореспондентка «ТСН»:

Майже щодня я кажу собі, що професія вмирає, що журналістика нікому непотрібна, що людям не треба оці історії з новин. Ми говоримо про це з колегами, жаліємося, що глядачі, читачі й слухачі впевнені, що все можна загуглити, переконані, що в курсі новин, а потім репостять картинки ШІ.

Але потім я вихожу на вулицю і зустрічаю наших глядачів.

Сьогодні ми їхали з обміну і махали прапором людям на Чернігівщині, а вони закричали мені: «На-а-а-а-горна!». Це не були знайомі, це були люди на трасі, які виходять зустрічати звільнених, і знають, що їх зніматимемо ми.

Під час попереднього обміну був хлопець, який розказував, як у полоні йому снилося, що саме я приїду його зустрічати з камерою, тільки з іншою зачіскою. І що він щасливий, що ми зустрічаємо його. Чи відчуваю я в такі моменти, що моя робота потрібна? Так.

Іноді підходять люди на Лукʼянівці й кажуть: «Дякуємо, що ви розказуєте про наш район, і що живете поруч». Знову трошки воскресає віра в те, що робимо роботу недарма.

Рідко бувають дні, щоби хтось не сказав «дякуємо вам за вашу роботу». Підходять незнайомі люди і обіймають. Переказують сюжети. Дякують, що ми знімаємо військових.

Не передати словами, що відчуваєш у цей момент. Це єдине, що дає сили та впевненість.

З кожним роком цю роботу робити все важче. Я не знаю, як довго я ще витримаю в журналістиці. Але я протрималася досі тільки завдяки неймовірним людям — яких ми знімаємо і для яких ми знімаємо.

Або нещодавно ми знімали родичів убитих дітей. І вони говорили таку фразу: «Дякуємо, що ви нас слухаєте, що вам не байдуже». І ти «потрібний», бо ти готовий сидіти і слухати.

За 12,5 року безперервного Майдану-Криму-АТО-ООС-повномасштабки я не вигоріла остаточно лише тому, що дають сили люди. Ми з ними багато чого робимо разом — боїмося, плачемо, обіймаємося, дивимося на зруйновані будинки, сміємося, співаємо…

У цей день журналіста можу сказати, що я проживаю найбільше щастя, яке може мати журналіст — коли тобі махають, посміхаються або щось кажуть люди на вулицях.

Дуже важко, що багато людей потребують допомоги, наприклад, у пошуку зниклих або у зйомках важливої для них теми (в когось закривають садочок чи школу, не виплачують гроші абощо), а я не встигаю зняти і третину від того, що мені б хотілося.

Дуже мало сил, дуже мало вільного часу, дуже велике навантаження. Так, складно зі «свіжими кадрами», з охочими працювати. Але зарано ховати журналістику.

Мені складно сказати, що буде з журналістикою за п’ять років. Дуже багато суперталановитих колег опинилися у війську — це потрібна справа, але саме журналістика на певний час їх втратила. Багато людей через невеликий дохід пішли в комунікації. Я бачу, як люди виснажуються, і в такому режимі витримати ще п’ять років буде вкрай важко. Але тут є по-українськи позитивний момент — ми не можемо передбачити, що буде через п’ять років, бо не можеш бути впевненим, що будеш живим через п’ять годин чи п’ять місяців. Буде третя світова, ядерний удар, страшний суд, зомбіапокаліпсис? Війна спочатку дала потужний розвиток журналістиці — шквалом новин, подій, різноманіттям сюжетів, форматів і тем, але в нас не прийнято казати про те, що важко. Бо є ті, кому важче.

А ще війна — деструктивна, вона руйнує редакції, забирає життя наших колег, залишки спокою та здоров’я у тих, хто в строю.

Мені б хотілося, аби через п’ять років журналісти лишалися згуртованими, допомагали й підтримували. Але б мені хотілося пожити й попрацювати в часи, коли новини будуть трохи нуднішими. Просто цікаво дожити і зняти сюжет, як закінчилася війна.