Отже, 20 березня переможцем українського відбору на міжнародний музичний конкурс «Євробачення-2010» було визнано співачку Alyosha. Набравши найбільшу кількість голосів від глядачів і журі, вона представлятиме Україну на конкурсі, що проходитиме в Осло (Норвегія) у травні, з піснею To Be Free. Друге місце посіла студентка НАУ Маша Собко, набравши стільки ж балів, як і Альоша. Остаточну долю конкурсу вирішило журі. В таблиці результатів не все так однозначно: можна погоджуватися з результатами, а можна не погоджуватися. Особисто для мене було сюрпризом, що «Деззл Дрім» та Шаніс не увійшли навіть до десятки, тоді як дехто з тих, хто вийшов у десятку, відверто не тягнув. Василь Лазарович посів сьоме місце, чим і було поставлено крапку на пов'язаній із ним історії.

Не встигла Україна визначитись із тим, хто представлятиме її на конкурсі в Осло, як розгорівся скандал. На адресу Альоші почали лунати звинувачення в плагіаті: мовляв, її пісня To Be Free надто подібна до пісні Knock Me Out американських співачок Лінди Перрі та Ґрейс Слік. Юридична та міжнародна дирекції НТКУ, а також журі в повному складі вивчили це питання, оцінили To Be Free як таку, що не відповідає вимогам ЕВU, та запропонували співачці змінити пісню, причому передати всі документи щодо нової пісні в Осло Україна має не пізніше 26 березня.

А тепер давайте з початку. 18 березня в ефірі «Шустер live» відбулося оголошення двадцяти (з шістдесяти семи) претендентів, що успішно пройшли кастинг. Тут варто зазначити: жодного разу ще отак широко відбірковий конкурс не проходив. Варто нагадати слова Василя Ілащука, коли він пояснював, чому призначив представником України на «Євробаченні» Василя Лазаровича: ніхто зі співаків та їхніх продюсерів, мовляв, до нього не звертався, не дізнавався, як воно й що. Тут усе було зовсім по-іншому, й шанс отримати право на поїздку до Осло мав, за ідеєю, будь-хто.

Трансляція відбувалася не лише на «Україні», а й на Першому національному. Оголошував тих, кого було відібрано, Валід Арфуш. З того, як він це робив, стало зрозумілим: навіть російською мовою він володіє не зовсім вільно. Іноді було помітно: він добирає слова або подумки перекладає фрази, вибудувані спочатку іншою мовою. Тож думки про те, чи таке вже має значення, чи володіє Арфуш українською, набули нового забарвлення. Адже, хоч би що було, Перший національний канал приречений залишитися україномовним. Бо він - вітрина, офіційне обличчя українського телебачення. Чи може бути заступником генерального директора телеканалу людина, яка дуже приблизно розумітиме тексти, що лунатимуть на керованому нею каналі?

Що ж до конкурсантів, то називав їх Арфуш за іменами та номерами, одного разу переплутавши номер. «Я устал», - зізнався він. Вів програму, як і належить, Савік Шустер. Трохи розповів про те, в якому цейтноті готувалися конкурсанти: хтось шив костюм цілу ніч, хтось дописував фонограму безпосередньо перед кастингом, якась львів'янка двічі спізнилася на поїзд; «Дважды опоздать на поезд - это уже искусство», - резюмував Шустер.

Усе було досить офіційно (якщо не зважати на панібратські оголошення Арфуша) й коротко. Єдине, що викликало запитання, залишені без відповіді, - це журі. Хто призначав його, звідки воно взагалі взялося? Чому воно саме таке, а не інше? Адже результати кастингу визначало воно, журі, й більше ніхто. Зрозуміло, що призначав, напевне, оргкомітет, але чи не варто тоді назвати його «журі імені Лазаровича»? Виникло воно так само, у кулуарах, і жодного натяку на прозорість чи бодай навіть на пояснення постфактум не було. 

Ще одна дрібненька деталь, яка, втім, не залишає у спокої: чи не можна розглядати транслювання фрагменту «Шустер live» Першим національним каналом як рекламу цієї програми та каналу, на якому вона зазвичай іде?  

Взагалі, процедурні «дрібнички» в проведенні відбіркового конкурсу - ось що псувало все враження. Нагадаю: членом ЄМС є Перший національний телеканал. А точніше, НТКУ. Ані Новий канал, ані «Україна» не мають на «Євробачення» законних прав. Точніше, вони можуть мати їх ad hoc лише з дозволу Першого національного - якщо він погодиться, що частина, й чималенька, аудиторії однієї з найрейтинговіших його програм відійде до інших каналів. Можна, звісно ж, зважати на обставини: часу обмаль, коштів і зусиль потрібно багато, Перший національний сам не потягнув би, тож канали-партнери йому допомогли. Але в такому разі треба було б бодай оголосити про це, й оголосити офіційно. Не: «Трансляція відбіркового конкурсу пройде на трьох каналах», а: «Через екстремальну ситуацію такі-то канали запропонували Першому національному свою допомогу, і Перший національний погодився її прийняти». Або ж: «Перший національний звернувся по допомогу до Нового каналу та каналу "Україна", а також до "Савік Шустер Студії", не було іншого виходу». Можна було б погодитися, що фінансовий бік такого партнерства залишився б комерційною таємницею (хоча НТКУ - організація бюджетна, а безкоштовна партнерська допомога - річ на нашому телебаченні украй рідкісна). Але ж бодай оголосити можна було б!

Утім, у даному разі все виглядало не як партнерство, а як повноцінна участь, коли Перший національний виявився лише одним із ретрансляторів. Аж до такої міри, що правила голосування були типовими для Нового каналу, запозиченими з «Фабрики зірок». 

19 та 20 березня на Першому національному та Новому каналах транслювали двадцятисекундні ролики учасників. Було оголошено, що 19 березня о 23:00 в ефірі «Шустер live» буде показано всі композиції повністю. Але ані об одинадцятій, ані о дванадцятій, ані о першій годині ночі їх не було. У студії обговорювали проблеми спорту. Тож залишалося тільки чекати (усього лише якихось чотири години, подумаєш!): а раптом під кінець ефіру все ж таки буде щось про «Євробачення»? Чекання те не було надто цікавим. У студії були понад сто відомих спортсменів, у кожного з них багато чого наболіло, тож їхні виступи найбільше нагадували з'їзд народних депутатів СРСР 1989 року: «У нас усе дуже погано!» - «А в нас усе ще гірше!» - «А в нас усе ну так уже погано, що вам усім і не снилося» - і нічого більше. 

Запам'яталася лише одна репліка одного з політиків (наводжу так, як запам'ятав): «Не треба нам брати приклад з тієї Америки! Це непатріотично! У нас під боком є Білорусь, там Лукашенко обіцяв побудувати в кожній області спортивні об'єкти - й побудував!». Автором цього одкровення була не Наталя Вітренко й не Арсеній Яценюк. Це був відомий фахівець із усіх питань Юрій Кармазін. Перебудувався, мабуть, відповідно до зміни влади. Він один - чи то лише перша ластівка?

Аби розважитися, перемикав час від часу на «Велику політику з Євгенієм Кисельовим». Враження від того видовища було ще сумнішим. Багато хто зі мною не погодиться, але, як на моє переконання, влаштувати обговорення проблем освіти у форматі «Олесь Бузина проти Ірини Фаріон» - то геть зневажити не лише глядачів, але й українську освіту, а отже, й саму нашу країну. Познущатися з них і немов би розписатися: «Українська освіта - це щось таке, обговорювати яке людям іншого рівня та з іншою репутацією недоречно, це непотріб, через який не варто марнувати час поважних осіб; теж мені, скажете: українці - й освіта!». Вкотре вже стало гірко: варто лише політикові або публічній особі зробити щось мерзенне - й перед ним одразу відчиняться двері всіх телестудій, його думка раптом усім стане цікавою, а рейтинг одразу зросте. Невже наші телевізійники не розуміють: вони тим самим заохочують мерзотників, вони опускають і без того украй низьку планку української політики кудись зовсім до царини від'ємних величин? Залишається тільки гадати, кого запросив би Кисельов до студії, якби темою випуску були права людини, - невже резонансних убивць?.. Так, це - інша тема, але, втім, якби не марні очікування на обіцяне «Євробачення», не треба було б усе це дивитися, й, може, не наболіло б.

І от субота, гала-концерт. Тут не можна не згадати однієї майже непомітної, але промовистої дрібнички. Опублікована на сайті Першого національного каналу інформація повідомляла: «У суботу, 20 березня 2010 року, впродовж усього дня на Першому національному, а також каналах-партнерах транслюватимуться ролики 20 учасників, що дасть можливість глядачам - громадянам України - проголосувати за свого фаворита за допомогою смс-голосування».

Можливо, це-таки дрібниці, але що означає оте: «глядачам - громадянам України»? Невже громадянам інших держав та особам без громадянства голосувати було заборонено? Невже існує спосіб відрізнити громадян від негромадян за смс-повідомленнями? Окрім усього іншого, Перший національний - то офіційна державна організація. Коли офіційна державна організація вживає слово «громадянин» «всує», зводить значення поняття «громадянин» до сумнозвісного «гражданин, пройдёмте!» або «эй, гражданочка!», це не може не наводити на сумні роздуми.

Відбувалося дійство у студії Савіка Шустера. Може, маленькі розміри сцени, а може, брак часу на приготування спричинили те, що ми побачили «чистих» співаків. Майже ніхто не використовував спецефектів, по одному-двоє танцюристів були лише в двох чи трьох конкурсантів, та ще Ель Кравчук із бек-вокалістами ефектно розкидали по студії папірці, з яких перед тим буцімто співали. За що й здобули дуже ввічливе зауваження від Шустера («Ещё Алёша на них поскользнётся»), після чого Ель Кравчук разом із Шустером прибрали сцену. Навіть гостя гала-концерту - Руслана - проспівала три свої пісні, зокрема й Wild Dances, без балету, просто сидячи на стільці! І це було чудово! Це було неперевершено! Що й довело зайвого разу: балет, спецефекти та зовнішність - то лише допоміжні засоби. Наш звичний шоу-бізнес, у якому допоміжним засобом є власне пісні, йде хибним шляхом. Може, й своїм, але навряд чи він призведе до його розквіту.

За деякими винятками, пісні та їхнє виконання були здебільшого нетиповими для пострадянської поп-музики. Ті виконавці, що співали у звичному пострадянському стилі (Юлія Войс, Мірра Голд, Віталій Козловський, Макс Барських), не увійшли до першої десятки. Не увійшли до десятки й україномовні пісні, у яких, за пострадянською ж традицією «суто української» поп-музики, було більше приколів, аніж поп-музики. Співак зі Львова просто-таки втопив у зовнішніх приколах непогану й непогано проспівану пісню. Слухати її аудіозапис було б цікаво, дивитися - як на любителя.

І Савік Шустер, і Валід Арфуш неодноразово підкреслювали: всі конкурсанти гідні того, щоб поїхати на «Євробачення». І це був не лише комплімент. Рівень конкурсу виявився несподівано високим. Більшість розкручених українських зірок вочевидь поступаються більшості конкурсантів і у вокальних даних, і в артистизмі. Але...

Завітав до студії пан Кондратюк, ведучий «Караоке на Майдані», і сказав: серед конкурсантів - шість переможців його програми. (А ще він зробив комплімент Єгорові Бенкендорфу: мовляв, все набагато краще, ніж було до його приходу. Чи не міг шановний пан Кондратюк висловити ту саму думку знеособлено, щоб це не виглядало як підлабузництво?) Чому вони досі не розкручені? Чи стане для них виступ на відбірковому конкурсі «Євробачення» трампліном до визнання? Упевненості немає. Наш шоу-бізнес, зокрема й телевізійний, живе за власними законами, йому й без талановитих артистів комфортно та затишно. Показово: дві з трьох пісень, проспіваних Русланою (!!!), я ніколи не чув із телеекрана.

Савік Шустер зізнався: він давно готує український конкурс на кшталт «Сан-Ремо». Побажаймо йому успіхів і припустімо: конкурс той став реальністю. І що далі? А от невідомо. Конкурси талантів у нас - самі по собі, світ розкручених зірок - сам по собі. Перетинаються вони дуже рідко. Переможці конкурсів мають усі шанси так і залишитися всього лише переможцями конкурсів. Підозрюю, не остання річ тут от у чому: нашим продюсерам набагато приємніше мати справу з такими собі співочими буратинами, власноруч виструганими з невідомо чого. Вони ж, бідолашні, чудово знають: усім вони зобов'язані продюсерові, самі по собі вони - оті самі співочі кадаври. А отже, й претензії в них - цілком «розумні», фінансові претензії зокрема. Як уже взялися «проїжджатися» по Лазаровичеві, то біда його не в тім, що ще треба й треба працювати над артистизмом. Біда його в тім, що не потрапив він до «крутого» продюсера - якби так сталося, то й за всіх нинішніх даних був би він цілком розкрученою зіркою, й його призначення Ілащуком ані в кого не викликало б обурення.

Два слова про Шустера. Це теж було нетрадиційне як для України ведення музичних програм - цілком у шустерівській манері. Але воно не видалося чимось «не в тему». Так, талант Шустера, але, може, ми просто не звикли до «недіджеївської» манери? Намагався Шустер, як він підкреслював, бути абсолютно об'єктивним, щоб у жодному разі не підказати глядачам, за кого треба голосувати. Утім, представлення артистів та діалоги з ними видавалися іноді задовгими й натягнутими. Стилістика ток-шоу час від часу брала гору. От тільки навіщо було давати слово Наталі Могилевській, яка тут само почала агітувати за свого протеже Макса Барських, та ще й лише за один номер до нього? Навіщо камері було крупним планом і досить довго показувати реакцію Могилевської на виступ того ж Барських та ще деяких конкурсантів? Зрозуміло ж: глядачі могли висловити голосуванням своє ставлення не так до почутого співу, як до Могилевської! Ще два прикрих моменти. Під час виступу однієї з конкурсанток співведуча Шустера Ольга Фреймут сплутала порядковий номер учасниці й потім не звернула на це увагу глядачів. Це могло відбитися на результатах голосування.

Узагалі, голосування «заздалегідь» і впродовж усього концерту викликало чи не найбільше нарікань. Результати деяких конкурсантів викликають підозру: їхнім фанатам чи фанаткам було однаковісінько, що й як вони проспівали. Після останнього виступу на голосування було відведено зовсім мало часу. Останньою виступала Альоша, яка й перемогла - не найрозкрученіша в Україні співачка, погодьтеся. Тож і виникло припущення: навіщо взагалі було інтерактивне голосування глядачів? Тим більше що та сама Ірина Лисенко якось в одному з ефірів «Фабрики зірок» мимоволі проговорилася: журі «Фабрики» своїми дзвінками накручувало результати. Утім, Савік Шустер віддав приз журі групі «Спалахнув шифер», яка не увійшла до чільної десятки.

Ще декілька деталей. Новий канал транслював гала-концерт із кількасекундним запізненням. Завершилася трансляція неочікувано - її просто обірвали, як на Першому національному, так і на Новому. Ведучі навіть не попрощалися. Дуже незвично (поки що?) було почути в ефірі Першого національного оголошення перерви на рекламу: «Реклама на Новому каналі!».

Ефір добігав кінця. Усе було добре. Просто чудово. Здавалося, отак усе й завершиться, вже не може бути нічого, що зіпсувало б настрій. Вже не хотілося навіть гадати: чи випадково Альоша співала останньою? Чи випадково Віталій Козловський, що вважався одним із фаворитів (чи, принаймні, оголошував себе таким) співав першим, а Василь Лазарович - другим? Чи все це були лише витівки капосного жереба?

Але виникла пауза. Виявилося, що Альоша та Маша Собко набрали однакову кількість балів. Журі мусило порадитися. Паузу заповнили бліц-інтерв'ю з Ганною Герман. Потім саме вона вийшла оголошувати вердикт журі. І все, приїхали. Чому рішення журі оголошувало не саме журі, а високий державний чиновник? Останнє слово неодмінно має бути за державною владою, хоч би про що йшлося й хоч би яким був контекст? Чи надалі так буде скрізь і завжди? Задовгі промови політиків на суто музичному конкурсі не лише порушують стиль, а й відчутно псують настрій. Посилання на Миколу Томенка п'ять років тому не спрацьовує: по-перше, попередня влада теж була далекою від модерних європейських ідеалів, а по-друге, за часів Кучми держава таки втручалася в усе на світі, справедливістю та рівними умовами й не пахло, тож і виглядали (принаймні, виглядали) не позбавленими сенсу зусилля нової державної влади зі створення тих рівних умов. Та й не пригадується, щоб Томенко тоді виходив на сцену й виголошував остаточне рішення.

А пані Герман декілька разів повторила: «В Україні перемогла демократія», «Дякую за підтримку демократії в Україні». Отут і варто зупинитися детальніше. Що це було - усього лише піар далеко не найвитонченішого штибу? Прагнення використати артистів та телеведучих як таких собі рекламних моделей для підвищення рейтингу нової влади? Так, поза сумнівом.

Але не лише це. У Росії теж відбирають на «Євробачення» за голосуванням глядачів. Чи випливає з того, що Росія є ледь не найдемократичнішою у світі країною? Демократія є, взагалі-то, поняттям, що стосується влади. Вживати слово «демократія» до розважальних телевізійних шоу можна хіба що в переносному розумінні. Тут доречні слова «чесність», «прозорість», «відкритість». Коли про демократію каже високий представник державної влади, ані про яке переносне розуміння не має йтися, чи не правда? Відтак чи не зробила 20 березня Україна перший крок на шляху до того, що за доказ існування в нас демократії правитимуть «Євробачення», «Фабрики зірок», інші телевізійні талант-шоу та суперталант-шоу? Це буде просто-таки торжество демократії - голосуй не хочу, щодня й по декілька разів. Єдиним маленьким винятком стане політична сфера, обрання влади. Малюсіньким таким виняточком, на який і увагу звертати буде несерйозно.

Не можна не помітити: нова влада зараз лише те й робить, що пускає пробні кульки та створює прецеденти. Скасування (даруйте, перенесення на невідомий термін) виборів до місцевих рад, створення коаліції, призначення уряду, призначення керівництва НТКУ, безліч інших помітних і зовсім дрібних кроків. Більшість цих пробних кульок дають обнадійливий результат: суспільство або не реагує на них так, як мусило б, або реагує на форму, а не на зміст.

От саме таким прецедентом, такою пробною кулькою видається й відбірковий конкурс «Євробачення». Стосується це не лише проведення суто розважальних заходів «під патронатом» адміністрації президента й не лише зрощення державного телеканалу з приватними. Власне кажучи, нас почали потихеньку привчати жити за правилом, за яким живе сьогоднішня Росія: дивіться-но, мовляв, от чого можна досягти, якщо не зважати на якісь там формальні тонкощі та юридичні буквоїдства. Усі посилання на російські успіхи саме це й мають на меті - довести, що «демократія з певними винятками та застереженнями» є кращою за просто демократію. Починати привчати до цього, звісно ж, треба було не з політики. От із «Євробачення» й почали.

От тільки вітрина - вона вітриною й залишиться. Далі підуть сірі будні (або буденна сірість). Принцип «мета виправдовує засоби» має єдину хибу - він ніколи не приводить до мети. А перемога Альоши так і ризикує залишитися дуже яскравою, але єдиною яскравою сторінкою в історії «Євробачення» в Україні.

Фото - www.popsa.net.ua