9 травня Пулітцерівський комітет присудив особливу відзнаку всім українським журналістам.

Колеги реагують по-різному: хтось жартує; хтось із гіркотою нагадує, що у множину українських журналістів входять і ті, хто брехнею і маніпуляціями роками готував плацдарм для російського вторгнення; хтось просто пишається й радіє, бо українська журналістика загалом — заслужила.   

Однак формулювання, з яким нам присудили премію, зводить усю радість нанівець:

The Pulitzer Board awards a special citation to the journalists of Ukraine for their courage, endurance, and commitment to truthful reporting during Vladimir Putin’s ruthless invasion of their country and his propaganda war in Russia. Despite bombardment, abductions, occupation, and even deaths in their ranks, they have persisted in their effort to provide an accurate picture of a terrible reality, doing honor to Ukraine and to journalists around the world.

Перекладаю: «Пулітцерівський комітет присуджує особливу відзнаку журналістам України за їхню відвагу, витривалість і відданість правдивому висвітленню подій під час безжального вторгнення Володимира Путіна до їхньої країни та його пропагандистської війни в Росії. Попри бомбування, викрадення, окупацію та навіть загибель деяких із них, вони не припиняють докладати зусиль, аби точно відобразити жахливу реальність — до честі України та журналістів усього світу».  

Позиціонування російського нападу на Україну як «війни однієї людини» чи «війни Путіна» — поширена риторика на Заході. На жаль, із промов політиків, які намагаються перекласти відповідальність за агресію проти України на «божевільного диктатора», ця ідеологема переповзла у медіа. Бачити ж це формулювання в оголошення комітету найпрестижнішої журналістської премії особливо прикро, адже з нього випливає: мало того, що Україна страждає від одноосібного нападу Путіна — ще й Росія не агресор, а жертва «пропагандистської війни Путіна».

Це — не те що не «точне відображення», а жорстоке спотворення реальності. Українські журналісти, які висвітлюють російську агресію проти України з 2014 року, знають це дуже добре і можуть популярно пояснити, чому на Україну напав не Путін, а Росія.

Ми розуміємо, що Putin’s War — надзвичайно зручне формулювання, яке дозволяє не припиняти ділові та особисті стосунки з російськими політиками, бізнесменами і культурними діячами. Це формулювання, яке знімає відповідальність буквально з усіх. Ті, хто загарбує українську землю, виконують наказ Путіна. Загарбники, які чинять воєнні злочини, — вбивають мирних людей, ґвалтують, катують, викрадають, мародерять, — просто зачакловані путінською пропагандою.  Як і ті, хто обирав і перебирав Путіна всі ці роки — і ті 83% російського суспільства, які підтримують його дії та рішення, які погоджуються з кремлівською пропагандою. Російських журналістів-пропагандистів за бажання теж можна виправдати: деякі з них держслужбовці (отже, теж «виконують наказ»), інші — зачакловані пропагандою. Ну, і так далі.

Але ні, це — не війна Путіна.

Коли в Америці вручали премію, на українську Одесу падали ракети. Від них гинули мирні люди. Від однієї з попередніх ракет, запущених в Одесу, загинули тримісячна дитина, її мама і бабуся — ракета влучила в їхній будинок. В Україні вже не залишилось безпечних і мирних регіонів, куди не долітають крилаті ракети. Одну з цих ракет я мав нагоду бачити зблизька над своїм будинком у Львові. І їй-Богу, на ній не сидів Путін.

Розповідь журналістки Лєни Чиченіної про її розмови з росіянами, які окупували Бучу під Києвом — ту саму Бучу, про яку тепер усі знають як про місце масового вбивства мирних людей — англійською мовою прочитали понад сім тисяч людей. Шкода, що серед читачів не було членів пулітцерівського комітету; можливо, вони б завагалися, перш ніж приписати злочини цих людей Путіну. Його в Бучі не було.

Інша журналістка, Марина Курапцева, в цей час була у підземному сховищі в Бородянці — тій самій, де півник, котик і розстріляний бюст Шевченка, а також десятки загиблих від бомбардувань житлових багатоповерхівок. Її історію колегам із пулітцерівського комітету теж варто було б прочитати. Ні, в Бородянці теж не було Путіна.

Сотні російських військових, втікаючи з України, везли з собою вкрадену побутову техніку, лампи, килими, собачі будки. Чи все це опинилось у палацах і бункерах Путіна? Чи Путін переганяв із окупованої частини Запорізької області трактори в Росію? А десятки й сотні фотозвітів із пограбованих і загиджених російськими окупантами квартир і будинків у селах і містечках під Києвом, де часто можна побачити лайно на підлозі чи навіть на ліжку? Важко повірити, що один сімдесятирічний чоловік може залишити по собі так багато екскрементів.

Офіс омбудсмана повідомляє, що в кінці квітня отримав уже чотири сотні повідомлень про зґвалтування жінок і дітей російськими військовими. Зґвалтування — дражлива, незручна тема, її зазвичай стараються уникати, щоб не стигматизувати жертву і не нашкодити. Але я спитаю прямо: як цей старий божевільний диктатор Путін спромігся змусити щонайменше чотири сотні своїх громадян ґвалтувати українських жінок і дітей? Чи це промені путінської пропаганди спричиняють у військовослужбовців російської армії ерекцію?

Зображання кремлівської пропаганди як потужної магії, яка дозволяє взяти людський мозок під повний контроль, а президента Росії Володимира Путіна — як всесильного злого владаря, який зачаклував свою країну, звісно, допомагає людям, звиклим до голлівудських сюжетів, вкласти собі в голову новину про повномасштабну війну в Європі. Легше вірити, що новий Волдеморт послав проти України військо знеособлених слухняних посіпак із промитими мізками, ніж розібратись у ситуації і зрозуміти, що таке Росія і чому ця 140-мільйонна держава/країна/нація хоче знищити Україну. А в перспективі, ймовірно, й значну частину решти Європи. І чому Путін виконує волю свого народу, а не нав’язує росіянам свою. І чому росіяни відповідальні за цю війну.

Але спробувати розібратись таки варто — ось, наприклад, корисний лікнеп англійською для початку.

Дорогі американські колеги, щиро дякуємо вам за відзнаку, підтримку та визнання. Але на нас напав не Путін, а Росія.