Складається враження, що українці й поляки сперечаються не стільки про історію, скільки про те, хто має ексклюзивне право на складне минуле.

Українці загалом визнають, що на Волині бійці УПА скоювали воєнні злочини. Натомість у Польщі часто можна почути інший підхід: дії Армії Крайової щодо українського населення або не помічають, або пояснюють так, ніби історія автоматично видає індульгенції тим, хто опинився «на правильному боці». Виходить цікава арифметика: свої трагедії - трагедії, чужі - історичні обставини. Свої зарізяки благородні лицарі, а чужі - таки зарізяки.

Ще цікавіше виглядає різниця в підходах до чужих героїв. Українці не бігають польськими містами, розповідаючи, кого полякам можна шанувати, а кого ні. Хоча серед польських історичних постатей теж є такі, які в Україні викликають далеко не захоплення. Зате окремі польські політики охоче пояснюють українцям, кого вони мають викреслити зі своєї історичної пам'яті. Ніби уявне Міністерство української історії давно переїхало до Варшави, а ми цього просто не помітили.

При цьому в Польщі не дуже хочуть чути очевидну для більшості українців річ: УПА в українській історичній пам'яті - це насамперед боротьба за незалежність проти нацистської Німеччини та комуністичного СРСР. Це не означає заперечення злочинів і темних сторінок її історії. Але це означає, що історичний образ УПА не зводиться лише до Волині. Саме колишні упівці були серед організаторів повстань у таборах ГУЛАГу, які стали одним із чинників демонтажу системи масових концентраційних таборів. 

Власне, таку ж роль в історії Польщі зіграла Армія Крайова.

Позитивне ставлення до УПА зовсім не означає негативного ставлення до поляків. Навпаки, протягом усіх років незалежності українці залишалися одним із найбільш прихильних до Польщі народів, а після початку повномасштабної війни взаємна симпатія лише зміцнилася. Це не мої фантазії, а соціологія. Можете погуглити опитування на цю тему. Обидві держави мають спільного ворога — Росію. І, здавалося б, логічно було б концентруватися саме на цьому. Тим часом, в Польщі є публіцисти, які вважають, що Україна після перемоги може стати загрозою для Польщі. На мою думку, їм би до спеціаліста сходити, а вони пишуть в солідних виданнях.

Для нормального співжиття цивілізований світ давно придумав простий принцип: не втручатися у внутрішню політику один одного, в тому числі у політку пам’яті. Здавалося б, рецепт не складніший за борщ. Але, як показує практика, іноді його важче приготувати.

До речі, навіть Путін, який роками експлуатує тему Другої світової війни для виправдання своїх злочинів, під час візиту до Фінляндії у 2001 році вшанував пам'ять Карла Густава Маннергейма, хоча той воював на боці Німеччини, а його роль у блокаді Ленінграда для російської історичної пам'яті є надзвичайно болючою. Фінська преса тоді назвала цей крок жестом політичного примирення.

Через кілька років  Медведєв, який тоді грів крісло президента,  також поклав вінок до могили Маннергейма. А згодом цю ж протокольну традицію підтримав і тодішній міністр оборони  Шойгу. Виявляється, навіть у Кремлі іноді розуміли різницю між сучасною дипломатією та нескінченними історичними реваншами. Шкода, що лише іноді.

Французи й німці після двох світових воєн також знайшли сили для примирення. Великий поляк Іван Павло ІІ залишив формулу: «Прощаю і прошу простити». Єжи Гедройць переконав польську еліту відмовитися від територіальних претензій до сусідів, розуміючи просту істину: там, де починається боротьба за історичні образи, дуже швидко починається боротьба за реальні кордони. А це кров, кров і знову кров.

Не випадково в Києві є вулиці імені Гедройця та Івана Павла ІІ. І прикро, що сьогодні їхні ідеї дедалі частіше губляться серед політичного шуму. 

Якщо вже послідовно застосовувати нинішню логіку Кароля Навроцького, то чому б Польщі не висунути претензії Швеції? Там стоять пам'ятники Карлу Х Густаву — королю, війська якого захопили Варшаву й Краків під час «Потопу». У що тоді перетворилася Польща - відомо. 

 А якщо вже занурюватися в історичні рахунки до кінця, то можна згадати й українських козаків, які тоді воювали разом зі шведами. Чи не настав час вимагати демонтажу пам'ятника Богдану Хмельницькому? Якщо вже відкривати архів історичних претензій, то навіщо зупинятися на півдорозі? 

Найнебезпечніше те, що така логіка завжди працює в обидва боки. Якщо одна сторона починає вимагати перегляду чужого пантеону героїв, рано чи пізно інша відповість тим самим. В Україні теж можуть згадати пам'ятники Роману Дмовському або неоднозначну спадщину Юзефа Пілсудського після Ризького договору. І тоді суперечка вже житиме власним життям, а Росія лише із задоволенням спостерігатиме за цим видовищем.

Навряд чи можна вигадати щось вигідніше для Кремля, ніж історичні війни між двома союзниками. Саме так Путін роками виправдовує власну агресію. Чому подібною логікою почав користуватися Кароль Навроцький - питання відкрите. Особливо якщо згадати, що раніше він сам говорив про право України на власну історичну пам'ять.

Чому ця позиція змінилася? Можна лише припускати. Можливо, частині польського політичного класу комфортніше бачити Україну лише жертвою, ніж державою, яка перемагає «друга армію в світі». Або просто використання цього існтрументу для внутрішньополітичної боротьби.  Але така стратегія програшна для всіх. Польща потрібна Україні не менше, ніж Україна Польщі.

До речі, повернення ордена з боку Володимира Зеленського мені теж видається помилкою. Позбавлення нагороди було нерозумним рішенням, але відповідь могла бути мудрішою. Іноді найкращий спосіб виграти суперечку — не підкидати в неї нових дров.

Окремим шедевром стала заява Лешека Міллера, який має комуністичне коріння і свого часу залишив посаду прем'єра на тлі корупційних скандалів. Він   заявив, що краще бути «російською онучею», ніж «бандерівським підгузком». Іноді політики так стараються придумати яскраву метафору, що ненароком дуже багато розповідають про власні мрії .

 Коли я написав про це, мені почали писати окремі польські коментатори, мовляв, нехай уже Росія переможе, а потім із нею якось домовимося. Хотілося б порадити лише одне: перш ніж бажати перемоги Кремлю, варто згадати історію. Якщо Росія переможе Україну, вона не зупиниться. Українців мобілізують до російської армії, а наступною проблемою для Москви стане вже не Київ. І тоді питання про те, хто чия «онуча», може перестати бути жартом.