БУМ. Гімн вітчизняному сепаратизму
Судячи з усього, «Битву українських міст» доведеться вихваляти. Пророблена робота не залишає вибору. І хотілося б піймати у скептичний приціл якісь об'ємні прорахунки чи недоречності, густо зрешетивши їх кулями сарказму, але доведеться співати осанну продюсеру проекту Єгору Бенкендорфу со товариші. Зосередившись на дрібницях, великі телененависники знайдуть, чим поживитися навіть на витончених гранях діаманту під назвою БУМ. Але з першого погляду і зачепитися немає за що, настільки все здавалося стерильно-довершеним. Коли автор, здавалося б, позбавляє можливості покепкувати з його роботи, але і захват не переповнює тебе як глядача настільки, щоб «крилишкувати золотопісьмом», - час зібратися з думками. Насичувати мозок киснем я вирушив у компанії холеричного товариша - майстра спорту з боїв без правил. Він любить влаштовувати спонтанні тренування у найнепристосованіших для цього місцях, і мені мимоволі довелося побувати в ролі боксерського мішка, та час від часу пересікати автостради, перестрибуючи бровки та паркани. Трохи вжившись у роль учасника змагань, я повторно передивився випуски БУМу. Завітрене естафетою око стало більш скептичним.
Знімаючи новий проект за форматом компанії Endemol, «Інтер» відправляє до сонячного Буенос-Айреса купу людей. Крім трударів, що забезпечують процес зйомок, це власне учасники змагань та доволі чисельна масовка. Страшно навіть уявити, якими бюджетами оперують творці всеукраїнських змагань. А може, і не треба уявляти! Де-не-де в мережі можна зустріти нарікання: мовляв, ті, хто грають у Wipeout (так називається оригінальна версія проекту і в перекладі з англійської означає «повне знищення»), отримують за це гроші, а наші бідосі витримують гіпернавантаження за ідею - продюсери грошей пошкодували. Втім, «боротися за свою маленьку батьківщину» виглядає набагато красивіше, аніж за мішок із грішми. Ідея БУМу грає на віковічному українському тяжінні до сепаратизму, отаманщини в їх найкращих виявах. Удільні князівства, бродники та берладники, козаки з їхніми «уходами» та мандрівними січами, різноманітні чудернацькі республіки початку ХХ століття - історичні форми, ставитися до яких можна по-різному, але вони ілюструють сталу тенденцію. При всій своїй модерності, телешоу апелює до старовинної радянської пісенної істини: «С чего начинается Родина?».
Українська адаптація Wipeout'у дає галицькому, подільському, слобожанському дискурсу квиток у майбутнє. Жодних віночків, вишиванок, пам'яток архітектури, народних героїв та калинових сопілок - буяння регіонального патріотизму на фоні фантастичних атракціонів. Формула «Моя хата скраю» набуває тут нових сенсів - цей край раптом опиняється в статусі неспокійного кордону, за який потрібно змагатися, щоби втриматися на тому краю, біля своєї хати.
Фізичні вправи учасників всенародної естафети настільки захоплюють, що після першого ж випуску програми на офіційному сайті проекту глядачі нарікали на хронометраж, вимагаючи зробити програму довшою. Команди учасників (два чоловіка, два жінки та капітан) формуються за прозорим принципом: в основному це колишні або професійні спортсмени на чолі з відомою людиною. В окремих випадках належність учасника команди до регіону, який він (вона) представляє, суто умовна, про що чесно повідомляється. Зокрема, капітани команд Житомира та Івано-Франківська не мають до цих міст жодного стосунку, але тисячам фанів це не заважає. Хоча, якщо би Франківськ представляв Василь Вірастюк, було б, мабуть, цікавіше. Кастинг-директорам проекту, напевно, більше подобаються стрункі та спортивні музиканти. Тому команду Тернополя очолив вокаліст групи «Скай», львів'ян - Руслана, а команду Дніпропетровська - Олег Карамазов.
Смуги перешкод у дії виглядають у кадрі вражаюче. Ті, хто проектував усі ці гігантські надувні кульки, тарзанки, болотяні та водні басейни, варті захоплення. Недарма Wipeout популярний на багатьох телеканалах, а за кількістю падінь на секунду шоу входить до Книги рекордів Гіннеса. Красиві падіння - на це завжди цікаво дивитися, з часів Чапліна нічого не змінилося. Отже, Бенкендорфу та команді залишилося тільки вправно проадмініструвати дії учасників естафети. Як повідомляють учасники на офіційному сайті, до своєї роботи Єгор ставився фанатично і контролював кожен їхній крок. В результаті професійні спортсмени падали від хвилювання в багнюку на перших етапах змагань, а дівчата-менеджери літали мов метелики. Виявилося, що аргентинський клімат подарував безліч несподіванок гримерам проекту: спека, вологість, безліч комах - до цього вони не були готові й доводилося варіювати просто на знімальному майданчику.
Ведучі проекту - єдине, що не викликало в мене захоплення. Чи на перших випусках вони ще не призвичаїлися до аргентинського повітря, чи став на заваді довгий переліт, але їхнє ведення безнадійно блідло на тлі фантасмагоричної смуги перешкод та божевільного запалу гравців. Олександр Крикун здавався надто серйозним, жарти Сергія Казаніна пріснуватими - такий скупенький набір рефлексій. Найбільше дратувала пані Покахонтас (Валерія Ушакова), пластмасовими емоціями та діями і штучною українською з гіпертрофовано вираженими шиплячими («кдбістський акцент» в термінології Забужко). Справедливості заради та із задоволенням (бо до його роботи я якраз претензій не маю) не можу не згадати про закадрову начитку у виконанні лідера гурту «Кому вниз» Андрія Середи.
Одним словом, побачимо, як піде далі! На черзі Донецьк, Хмельницький та Суми, а мені вже так кортить поглянути, хто вийде у півфінал! Їдучи в метро, я ловлю себе на думці, що мене, мабуть, вперше в житті не дратує реклама, реклама БУМу у вагонах та сітілайтах, бо там за обгорткою багато речей справжніх, тих, що чіпляють.
Фото - www.benkendorf.kiev.ua