Подію, яку прийнято називати «виборами до Державної Думи», в самій Росії сприймають по-різному. З одного боку, є радикальне схвалення дій Володимира Путіна в Криму і на Донбасі й критика «поганих бояр» і «поганого життя». З іншого, у віддалених куточках країни люди не соромляться давати й відверті оцінки правлінню Путіна, і хвалити його за те, що він зробив із країною. Є ще й невиправний оптимізм особистих ворогів російського президента, які не тільки вірять у необхідність голосувати, а й вважають, що цим можна змінити ситуацію на краще. А є й точка зору, що ні вибори, ні всі ці оцінки нічого не змінюють, бо вибори вже давно відбулися й росіяни проголосували за добровільне рабство…

Весь цей спектр думок і оцінок ще можна прочитати в рунеті попри явне бажання й дії Кремля, спрямовані на перетворення його на «суверенний кіберпростір». Проте в Україні таке розмаїття відоме не всім, а цікавить небагатьох. Це наслідок втрати Росією важливої частини своєї «м’якої сили» і, безумовно, ще один результат правління Путіна.

Та це створює певні переваги для різних політичних та медійних таборів у нашій країні. Кожен із них має змогу показати й використати «свою Росію», щоб донести до своєї цільової авдиторії потрібні меседжі. Погляньмо, як це відбувалося. 

Погляд «НАШої» «Страни»: Росія дає те, чого не дає Україна

З початку серпня «Страна» розповідала як Росія на окупованих територіях створює умови для дистанційного (електронного) голосування. Потім видання поширювало інформацію про те, як Росія підвищувала пенсії та зарплати, здійснювала виплати на сім’ї зі школярами.

У день голосування «Страна» показувала, як у «святковій атмосфері» люди з Донецька та Луганська голосують у спеціальних онлайн-комісіях по школах та їдуть у Ростовську область для очного голосування.

Проте вже того ж дня в російських медіях з’явилася альтернативна історія про організацію такого голосування на окупованих територіях Донеччини й Луганщини. На місцях люди розповіли російським журналістам, як централізовано здавали свої паролі для онлайн-голосування; як на онлайн-дільницях у школах помічниками працювали «не місцеві»; як план із перевезення за три дні сягав тридцяти тисяч «виборців», хоча заявленого мобілізованого транспорту мало вистачити на підвезення більш ніж ста тисяч.

Все це ставить питання і про «прозорість» та «таємницю» так званих виборів, і про масштаби розкрадання коштів для їх організації. Втім, це має бути головним болем кураторів окупованих територій. А також ілюстрацією того, як життя в загарбаній Росією частині України спотворюється у проросійських медіях, щоби показати його «переваги» порівняно із життям в Україні.

Була в роботі «Страни» ще одна серйозна вада: розбіжності в оцінках того, скільки російських паспортів було роздано до «виборів», і числа тих, хто проголосував. Ще в лютому з посиланням на Міністерство внутрішніх справ Росії «Страна» повідомляла про 639 тисяч паспортів, виданих на окупованих частинах Луганщини й Донеччини. Потім, у травні, йшлося вже про 527 тисяч паспортів. У липні число зростає до 611 тисяч: саме на таку кількість виборців з окупованих територій із російськими паспортами очікує депутат Держдуми Водолацький і прямо про це говорить під час перебування в окупованому Луганську.

У серпні «Страна» чомусь вирішила процитувати російського опозиційного політолога Орєшкіна, який під час ефіру на «Еху Москви» назвав число 100 тисяч. Але вже на початку вересня знову в статті про окуповану територію згадується число 600 тисяч паспортів. І зрештою в день голосування ця кількість падає до 152 тисяч: це «Страна» сама виводить різницю між тими, хто в Ростовській області проголосував дистанційно за партії (більше число) і за мажоритарників (менше число). 20 вересня до них «додають» ще 50 тисяч людей, яких нібито звозили з окупованих районів Донецької та Луганської областей у Ростовську на особисте голосування.

Це досить груба маніпуляція. Але, щоб це зрозуміти, треба звернутися до надійніших джерел — власне російських медій. Адже, як випливає з повідомлення РБК, реєстрація для голосування по федеральному округу та по одномандатних округах відбувалася незалежно одна від одної. Тобто не можна стверджувати, що всі, хто реєструвався для голосування за мажоритарників, так само зареєструвався для голосування за партії. І навпаки.

Проте навіть якщо уявити, що ці числа правдиві, виникає кілька питань:

• Якщо паспортів роздано вже 500–600 тисяч, у чому причина такої низької мобілізації, незважаючи на рекламоване «право на вибір» та виплати напередодні?
• Як насправді російські паспорти сприймаються мешканцями окупованого Донбасу: як ознака вибору на користь Росії чи як вимушений крок для виживання в умовах окупації?
• Чому на онлайн-голосування зареєструвалося більше мешканців окупованих територій, ніж мешканців Ростовської області?

Звісно, від «Страни» годі чекати відповідей на ці запитання.

Натомість вибори в Держдуму стали приводом для поширення таких меседжів:

- Росія забезпечує право вибору для «своїх громадян на Донбасі», а Україна не дозволяє місцевих виборів на підконтрольних територіях (Гужва, телеграм-канал «Политика Страны»);

- «масове голосування» дає Росії підстави збройно захищати сотні тисяч своїх «співгромадян» (Максим Мінін);

- «голосування на виборах до Держдуми» свідчить, що Україна втрачає Донбас (Погребінський);

- Росія «демонструє готовність інтегрувати Донбас» (Бортнік);

- попри те, що Росія проводить паспортизацію та голосування на окупованих територіях, Захід не підтримає Україну в закликах не визнавати вибори (Карасьов).

Деякі (часом ті ж самі) експерти поширювали у вересні такі ж меседжі в ефірі телеканалу «Наш»:

• про «право вибору» для мешканців окупованих територій від Росії та скасування виборчого права на прифронтових територіях України (Скаршевський, Сивохо, Журавський);
• про Росію, яка «інтегрує Донбас» і «бореться за серця людей» (Молчанов, Бортнік, Антонюк, Гайдай);
• про «600 тисяч, які будуть голосувати на виборах до Держдуми» (Лазарев).

Та окремо відзначимо чергову заготовку каналу «Наш» із «ексклюзивом» у прямому ефірі, який неможливо перевірити. Нібито мешканка невідомого населеного пункту з окупованої Луганщини розповідає про «голосування». Зазначимо лише таке: жінка говорить не про свій досвід, говорить узагальненнями про «всіх», що не характерно для самовидця.

Ліберальні медії: орієнтація на «лідерів думки»

Тепер погляньмо на сегмент медій, у яких переважає прозахідні настрої, з’являються й ліберальні, й патріотичні публікації.

Зокрема, в «Новом времени» протягом 17–21 вересня вийшло кілька колонок, присвячених виборам у Росії зі згадкою окупованих територій.

• Ольга Айвазовська навела аргументи, чому виборів у Росії немає. Але повторила тезу, що через участь мешканців окупованих територій у голосуванні Кремль обґрунтує застосування сили проти України. Це суголосно з меседжем «Страни» та проросійських спікерів. Дивно, бо Кремль, як показує історія, таке «обґрунтування» вигадав ще в лютому 2014 року.
• Саме «НВ» зробило новину з посиланням на підсанкційне РІА «Новости», щоби показати, як «виборців» на автобусах везуть у Росію. Щоправда, одразу за новиною йде контекст: відомості від СБУ про роздачу паспортів, заяви правозахисників та омбудсмана про примус і порушення прав людини в цьому процесі. Як приклад викриття «російської реальності».
• Переклад блогового допису Браяна Вітмора для Атлантичної ради: думка, що масштаб та інтенсивність фальсифікацій на користь «Єдиної Росії» та реакція росіян на них покаже, хто сильніший — репресивна та пропагандистська машина Кремля чи опозиція й вільнодумні росіяни.
• Передук колонки Віталія Портникова для «Радіо Свобода», де теж є думка про залучення «виборців» з окупованих територій як «інструмент повзучої анексії чужих земель», як це вже трапилося з Абхазією та Південною Осетією. Тобто чітко вказується на те, що мета виборів — не формування органів влади, а демонстрація й перевірка владою своєї сили та впливу на певній території.
• Передрук емоційного фейсбук-допису Юрія Бутусова. Автор поєднав кілька суперечливих меседжів. Спочатку сказав, що Росія реалізує сценарій Придністров’я на окупованих територіях. Проте одразу сам собі заперечив, зазначивши, що «Придонбас’я» буде полем бою і невизнаним фронтом, тоді як у невизнаному Придністров’ї вже 29 років не воюють. І зробив помилку, заявивши, що Росія «вперше» оголосила мешканців окупованих частин України своїми виборцями. Насправді люди з окупованих територій уже голосували у 2020 році за поправки до Конституції Росії.
• Інтерв’ю Володимира Фесенка «Радіо НВ». Основна думка: вибори в Росії та залучення мешканців окупованих українських територій — це лише політична технологія, щоб запевнити людей, ніби російська влада при них піклується. Окрім того, це ще й демонстрація того, що Росія є учасницею конфлікту. Цю обставину українська влада має використовувати в діалозі із західними партнерами.

На «Українській правді» вийшов лише влог Айдера Муждабаєва про «російські вибори». Проте за 14 хвилин Муждабаєв (попри всю упередженість і жорсткий погляд) встигає чітко й аргументовано розповісти про політичний та суспільний контекст «виборів» краще за інших:

• про прорахунки тієї частини російської опозиції, яку очолює Олексій Навальний, у боротьбі з Кремлем, зокрема, через заклики брати участь у голосуванні;
• про те, що до участі у виборах допущені лише ті партії та кандидати, в яких ФСБ не бачить загрози, які схвалюють окупацію Криму та частини Донбасу, злочини російської влади проти громадян України в Криму і в окупованих частинах Донеччини та Луганщини;
• про роль пасивної більшості росіян у легітимації та підтримці режиму Путіна і його політики.

Найдивнішим у цьому крилі стала колонка нардепа Єгора Чернєва («Слуга народу») на сайті «Ліга», який побачив у результатах виборів «розкол еліт, дестабілізацію режиму та загострення внутрішньої боротьби в Кремлі». Тобто просто в тезах кремлівської пропаганди замінив слово «Україна» на «Росія», не наводячи жодного аргументу чи доказу на користь таких тверджень.

Суспільне мовлення: всебічно і стримано, хоч і з помилками

Найкраще, на мою думку, висвітлення того, як «вибори у Держдуму» стосуються України, вдалося Суспільному.

По-перше, у вересні висвітлено всі важливі державні позиції: РНБОУ, СБУ, парламенту, Уповноваженої з прав людини, МЗС.

По-друге, авдиторія Суспільного мала змогу ознайомитися з різними поглядами. Зокрема, з точкою зору російських діячів, які знають контекст краще (Марка Фейгіна), українських фахівців, які досліджують Росію (Ірини Павленко) чи займаються питаннями окупованих територій:

• «Окупанти обмежать роботу КПП на кордоні з Росією через вибори до Держдуми — правозахисники»;
• «"Догани й звільнення". Журналіст розповів, як в "Л/ДНР" змушують голосувати на виборах до Держдуми»;
• «"Таємниці голосування немає": в ОРДЛО почалось голосування на виборах до Держдуми» (Східна правозахисна група);
• «Окупанти організували підвіз майже 200 тисяч "виборців" — правозахисники» (посилання на російську опозицію);
• «Понад 360 тисяч жителів ОРДЛО взяли участь у російських виборах — правозахисники» (посилання на російську опозицію);
• «Після російських виборів в ОРДЛО почнеться процес "політичного об'єднання" — правозахисники»;
• «Вкидання бюлетенів і підвезення з окупованого Донбасу. Як проходили вибори до Держдуми Росії».

Можна лише у двох випадках зробити Суспільному серйозне зауваження: новини про звезення 200 тисяч «виборців» чи голосування 360 тисяч насправді була переказом слів невстановлених російських «опозиціонерів»; перевірити ці дані неможливо. Поширення непідтверджених даних як правдоподібних — це все ж таки профіль проросійських медій в Україні, і переймати цю практику Суспільному не варто.

Насправді тема «виборів у Росії» стала лише ще одним інформприводом, щоб розповісти про те, що Україна винна у війні на сході, а Росія тут ні до чого. Або чому Росія лишається загрозою для незалежності України.

Кожен у вільній країні може сам обирати, яка з цих позицій краще чи гірше пояснює реальність. Проте цей вибір не варто використовувати, щоб заперечувати рівень його свободи, який доступний в Україні і зовсім сумнівний у Росії; ставити на один щабель незмінного російського президента й українського президента, обраного у 2019 році; зводити суть виборів по веселих шоп-турів та закривати очі на реальну конкуренцію між політичними силами в Україні.