У подкасті «Медіуми» Вероніка Полякова, засновниця та CEO одеського медіа «Море людей», розповідає як редакція виросла з команди, що монтувала матеріали на кухні до медіа з мільйонними охопленнями, чому своєю місією обрала руйнування стереотипу про «проросійську Одесу» та як вибудовує довіру аудиторії й журналістської спільноти.

А також — про журнал як спосіб підтримати незалежну журналістику, експерименти з мерчем, розвиток власного продакшну та спільноту, завдяки якій редакція змогла три місяці працювати без донорського фінансування.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформ.

00:00 «В Одесі не було незалежних медіа»;

03:06 «Одеса — це ж море класних людей»;

05:44 «Ми почали як блогери»;

07:50 «Мені було дуже неприємно, як узагалі говорили про Одесу»;

09:27 «У перший же місяць наші матеріали почали набирати мільйони переглядів»;

11:54 «“Море людей” поціловане Богом»;

15:39 «Дуже хотілося, щоб аудиторія сприймала нас як професіоналів, могла нам довіряти»;

17:07 «У нас є приклади, коли завдяки матеріалам “Моря людей” люди виходили на мітинги»;

19:49 «Друзі, давайте зробимо журнал! Це буде вишка»;

23:33 «Кошти, які ми назбирали завдяки спільноті, донатам і продажам журналів, дозволили всій нашій редакції існувати три місяці».

«В Одесі не було незалежних медіа»

Наталка Соколенко: Отже, це дуже нетипова історія, я думаю, не тільки в контексті України, а й у світовому контексті. Триває широкомасштабна, страшна війна, якій не так багато аналогів у світовій історії. І коли, здавалося б, усе має згортатися, закриватися, бо бракує людей, ресурсів, сил просто провести робочий день, ви в Одесі засновуєте під час війни медіа «Море людей».

Розкажіть, по-перше, де ви взяли сили та як повірили, що в таких страшних умовах, в Одесі, яка зараз щодня й щоночі потерпає від російських обстрілів, ви все-таки вирішили започаткувати проєкт і вам удасться його зробити?

Вероніка Полякова: Якщо бути відвертою, якби мені тоді сказали, що «Море людей» виросте в те медіа, яке ми маємо сьогодні, з чотирма мільйонами охоплення щомісяця, я б не повірила.

Ви правильно сказали: усе закривається. Так і відбулося в Одесі. В Одесі не було незалежних медіа. Усі працювали на когось, усі медіа підпорядковувалися або власникам бізнесу — забудовникам, або, звісно, якимось політичним людям, Труханову тощо.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я пішла працювати в харківське незалежне медіа «Ґвара Медіа» і постійно їздила туди у відрядження. Я знала, що багато моїх колег — класних, професійних людей — втратили роботу. Фактично вони стали фрилансерами, фіксерами тощо.

Я трохи «не вигрібала» роботу на «Ґварі», тому що це були дуже складні, важкі внутрішньо матеріали: інтерв’ю з людьми, яких катували росіяни, матеріали з деокупованих територій Харківщини.

У якийсь момент я сказала Сергію Прокопенку (засновник і головний редактор харківського медіа «Ґвара» — «ДМ»), що, напевно, буду звільнятися в нікуди, бо просто не вигрібаю. Я дуже емпатична людина і зрозуміла, що в мене просто відлітає кукуха від цього. Я не могла відійти, плюс ці відрядження.

«Одеса — це ж море класних людей»

Вероніка Полякова: І це було перше зернятко. Сергій тоді сказав мені: «Якщо ти не створиш медіа в Одесі, бо Одеса насправді потребує незалежного медіа, то я просто припиню тебе поважати. Ти маєш це зробити». Це було жартома.

І я пішла собі з цією думкою. Почала зустрічати то одного друга, то іншого: «Що ти робиш?» — «Нічого не роблю». Я кажу: «Добре, я тобі подзвоню». Потім знову: «Що ти робиш?» — «Нічого не роблю». Я така: «Угу, добре».

І тут я зрозуміла, що вже вимальовується команда приблизно з шістьох людей. Є фотограф, оператори, класні професіонали. Я 16 років у професії та знаю їх усіх. З кимось ми співпрацювали багато років.

Так воно якось і пішло. Ми сиділи з подружкою, пили чачу на Дерибасівській. Пляжі тоді були закриті.

Наталка Соколенко: Це який рік був?

Вероніка Полякова: 2023-й. Ми сидимо, і я кажу: «Ми не можемо потрапити на море. Але Одеса — це ж море класних людей». І вона мені каже: «Ніко, “Море людей” — це прекрасна назва для медіа. Назви “Море людей”».

Так з’явилася назва «Море людей». І ідеї одразу почали навалюватися в голову. Мені дали серветку й ручку, і я на серветці намалювала цей логотип. У мене навіть досі є фотографії.

Наталка Соколенко: А логотип — я розповідаю тим, хто нас тільки чує, а не бачить, — прямо на лівій руці Ніки. Розкажіть про цей логотип.

Вероніка Полякова: Я набила татуювання, так. Усе було дуже просто. Я намалювала «М», а потім почала думати, куди подіти «Л» — головні літери «Моря людей». Ми почали їх рухати й побачили, що, якщо просто написати «МЛ», воно виглядає як хвиля.

Ескіз логотипа «Море людей»

Наталка Соколенко: Дві хвилі: «М» — два такі напівтрикутнички без основи, і під одним із них, лівим, ще один — чи то хвиля, чи то гора.

Вероніка Полякова: Як чайки, подивіться, типові пташки.

Наталка Соколенко: Надзвичайно креативний продукт вийшов. Креативне лого, супер.

Вероніка Полякова: Але суперпростий, ви бачите.

«Ми почали як блогери»

Наталка Соколенко: Ідея — це важливо, але набагато важливіша реалізація. Про пошук команди ви розповіли. А пошук ресурсів? І тут я ще раз повернуся до свого першого питання — пошуку внутрішніх ресурсів. Як вам удавалося після обстрілів вставати, шукати ці ресурси й переходити до практичної площини?

Скільки, до речі, часу минуло від того, як ця ідея з’явилася на Дерибасівській, до того, як ви почали реально працювати?

Вероніка Полякова: Три місяці. А стосовно ресурсу — це те, що й сьогодні робить команда. Ми під постійними обстрілами, спимо по дві-три години, потім їдемо і знімаємо. Коли ти розумієш, навіщо це робиш, це твій внутрішній мотиватор.

Наталка Соколенко: Ви почали як онлайн-медіа?

Вероніка Полякова: Так, ми взагалі почали як блогери. Тобто в нас є експертиза: ми всі журналісти, фотографи, медійники з багаторічним досвідом. Ми зрозуміли, що немає кого слухати, кого читати, за ким стежити.

Труханов тоді взагалі зник, його всі шукали. І що в тебе є? Телеграм-канали? Читати «Ху*ову Одесу», в якій тільки бійки якісь, якийсь треш відбувається? Виходить, що навіть ми, журналісти, відчували потребу знати, що взагалі відбувається в місті.

Це було смішно: грошей нуль, ми монтували й збиралися в мене на кухні. У нас не було офісу, нічого. Ми зустрілися з Романом Мунікою. Він зараз COO «Моря людей». Це мій партнер у таких суперважких, складних речах: усе, що стосується грошей, стратегічного управління. Він дуже допомагає й підтримує мене, бо на початку я взагалі все робила сама. І я така: «P&L? Що це взагалі? Що це таке?».

«Мені було дуже неприємно, як узагалі говорили про Одесу»

Наталка Соколенко: І що ви створили? Інстаграм-сторінку? Для яких матеріалів? Тобто що ви задумали робити?

Вероніка Полякова: Тут є ще одна історія. Коли я постійно їздила в Харків і люди дізнавалися, що я з Одеси, вони дуже упереджено до мене ставилися.

Наталка Соколенко: У чому полягало це упередження?

Вероніка Полякова: Вони думали, що я «ватниця». Що якщо я приїхала з Одеси, то, найімовірніше, маю якусь проросійську позицію. До мене ставилися так, що, чесно кажучи, іноді було до сліз.

Казали: «Ой, та ти ж з Одеси. А що ти робиш у Харкові? Чому ви там не стоїте з хлібом і сіллю?». Мене це страшенно обурювало. Мені було дуже неприємно, як узагалі говорили про Одесу: «Та одесити, ви там усі ватники, ми всі прекрасно знаємо. У вас навіть мер із російським паспортом».

І в цьому була головна ідея. Через таку внутрішню, можна сказати, образу: блін, чому ви всі так вважаєте? У мене татуювання на грудях «Ukrainian», а ви мені зараз розповідаєте, що я з проросійськими поглядами.

Треба було зібрати людей і пояснити їм місію проєкту, бо люди пішли працювати зі мною.

Наталка Соколенко: Тобто місія полягала в тому, щоб зруйнувати міф про Одесу як проросійське місто?

Вероніка Полякова: Ми її так і сформулювали. І від неї почали формувати концепцію.

«У перший же місяць наші матеріали почали набирати мільйони переглядів»

Вероніка Полякова: Важливо розуміти, що я не зібрала людей і не сказала: «Ось ми будемо працювати так, так і так».

Раніше, коли я будувала редакційні проєкти, так і було. Ми окремо з топами вирішували, як усе працюватиме, а команді вже розповідали, як і що.

Тут історія була зовсім іншою. Було дуже важливо, щоб усі хотіли це робити, щоб усім було в кайф. У країні війна. Якщо вони не отримуватимуть задоволення від своєї роботи й самі не розумітимуть, як і навіщо це роблять, у цьому просто немає сенсу.

Нас було п’ять чи шість людей, і ми почали разом думати: «А що ми будемо робити? Якщо це відео, то яке воно? А що буде головним?». Оскільки це інстаграм, ми розуміли, що обов’язково треба робити контент під інстаграм.

У перший же місяць наші матеріали почали набирати мільйони переглядів. Так до нас прийшли United24. Але не як до «Моря людей». Вони такі: «Вау, ви робите офігенний якісний продукт, давайте поспівпрацюємо».

Таким чином я вже як продюсерка брала ці замовлення. Грошей немає, «Море людей» нічого не заробляє. На гранти ти не подасися, тому що це нове медіа: хто тобі дасть грант, якщо вам ще й року немає?

До мене, звісно, приходили люди й пропонували: «А скільки ви коштуєте? Давайте ми вас підтримаємо, а ви будете нас висвітлювати». Але в Одесі майже ні з ким не можна співпрацювати. Репутаційні ризики просто неймовірні. Починаєш копати й розумієш, що це дуже погана історія.

Нас витягували окремі продакшн-замовлення: наприклад, треба поїхати в Миколаївську область або на Херсонщину зняти для когось інтерв’ю. Таким чином ми заробляли три копійки й існували, просто щоб люди мали на що жити.

Бо це теж, я вам скажу, внутрішньо був треш. Я кілька разів думала, що треба це припиняти, бо в людей сім’ї. Це моя зона відповідальності: я найняла людей, а платити їм гроші не можу. Морально це було дуже важко.

«“Море людей” поціловане Богом»

Наталка Соколенко: Але медіа «Море людей» уже три роки. Вітаємо, до речі, з днем народження. Як ви вигребли, якщо старт був таким складним?

Вероніка Полякова: Взагалі «Море людей» вигрібає, тому що воно поціловане Богом. Так багато моїх друзів кажуть. Бо, чесно, я нічого особливого не робила. Я не сиділа, не шукала, не думала, до кого звернутися. Люди самі приходили.

Я йду по Пастера і зустрічаю Сергія Лукачка. Сергій Лукачко — голова соціальної платформи «Моє місто». Вони займаються краудфандингом і допомагають соціальним проєктам навчитися фандрейзити гроші, створювати свої спільноти тощо.

Я його зустрічаю, причому бачила тоді вдруге в житті. Він питає: «Як ваші справи, Вероніко?». Я розповідаю: створила медіа, грошей немає, нічого немає, сидимо в мене на кухні, монтуємо.

Він каже: «Слухай, а в нас є офіс у центрі міста. Я дізнаюся, можливо, ми можемо вам раз чи два на тиждень безплатно його надавати». Так у нас з’явився офіс.

Потім він сказав: «Є ж така класна історія. Ви наразі не можете отримувати донорські кошти, але вас уже читають люди, вас знають. Можливо, вони можуть вам донатити? Давайте ми вас навчимо».

Із цього все почалося. «Море людей» почало створювати спільноту ще до того, як узагалі отримало якісь гранти чи іншу підтримку. І так воно закрутилося.

Ми досі перебуваємо в офісі «Мого міста» повністю безплатно. Вони жодної копійки з мене не взяли. І в нас є офіс, у якому є світло та все необхідне. Ну от що це, як не «поціловані Богом»?

Наталка Соколенко: А яка ще підтримка у вас є тепер? Які ресурси ви знайшли для медіа?

Вероніка Полякова: Коли нам уже виповнився рік, ми почали подавати заявки на грантову підтримку. Нашою сильною стороною на той момент були, по-перше, ці співпраці. Ми могли показати, що дійсно маємо потенціал: якщо нас підтримати й підсилити, ми покажемо дуже класні результати.

Нам усі відмовляли. І ми подалися на EED — Європейський фонд за демократію. Вони приїхали на зустріч і стали першими, хто нас підтримав.

Наталка Соколенко: А крім фондів і грантів є співпраця з українським бізнесом?

Вероніка Полякова: Так, уже є. На третій рік у нас уже суперкласні партнерства. Ми партнерилися з Glovo, з Uklon.

Ще ми робили класний соціальний ролик на замовлення Фундації Олени Зеленської — «Ти як?». Ми виробляли соціальний ролик, який показували в усіх кінотеатрах Одеси, можете собі уявити.

Це було за підтримки Media Development Foundation. Вони надали нам менторів, які весь цей час допомагали будувати відділ продакшну.

У команді з’явився менеджер із партнерств, який зняв із мене всю цю комунікацію. Ми почали розвиватися, ставати більшими. Із п’яти людей ми зросли до десяти. Це десять людей, які безпосередньо виробляють контент.

Наталка Соколенко: Яке охоплення зараз?

Вероніка Полякова: Чотири мільйони на місяць. Це в соцмережах, я не кажу про сайт.

«Дуже хотілося, щоб аудиторія сприймала нас як професіоналів, могла нам довіряти»

Наталка Соколенко: І сайт тепер з’явився. Тобто це вже повноцінне онлайн-медіа. І я знаю, що ви так само претендуєте на те, щоб бути визнаним медіа, яке працює за журналістськими стандартами.

Розкажіть, будь ласка, чому ви вирішили це довести і, відповідно, звернутися за такою, можна сказати, сертифікацією: що ви не жовта преса, а справді незалежне медіа, яке працює за журналістськими стандартами?

Вероніка Полякова: Для нас це важливо насамперед через лояльність аудиторії. Мені було важливо, щоб люди розуміли, що ми не шарашкіна контора, не просто блогери, бо ми працюємо за сучасними стандартами.

Ми адаптуємо свої матеріали, звісно, розуміємо, що таке хук, як робити рилзи тощо. Але дуже хотілося, щоб аудиторія сприймала нас як професіоналів, могла нам довіряти.

І щоб журналістська спільнота нормально нас сприймала, сприймала як професійне медіа. Якщо ми їздимо на місця обстрілів, для цього потрібні дозволи від Міністерства оборони тощо.

Наталка Соколенко: А що ви зробили? Я маю на увазі формальні речі.

Вероніка Полякова: Ми звернулися до ІМІ, «Детектора медіа». З’явилися на Мапі рекомендованих медіа. У нас були аудитори, нас дослідили, подивилися наш сайт, почитали статті. Ми пройшли експертизу.

«У нас є приклади, коли завдяки матеріалам “Моря людей” люди виходили на мітинги»

Наталка Соколенко: А як ви самі оцінюєте вплив вашого медіа на реалізацію цієї місії — позбавити Одесу негативного й брехливого іміджу проросійського міста? Ви вважаєте, що медіа виконує цю місію? Це можна якось осягнути, проаналізувати, виміряти?

Вероніка Полякова: Місія ще не здійснена.

Наталка Соколенко: Здійснюється.

Вероніка Полякова: Але, думаю, тут насамперед треба розрізняти деякі речі. У нас є приклади, коли завдяки матеріалам «Моря людей» люди виходили на мітинги. Наприклад, «Гроші на ЗСУ» почалися з Одеси.

Наталка Соколенко: Я не знала. Тут треба пояснити: гроші з місцевих бюджетів, які могли йти на що завгодно, на казна-що, назвімо це так, мали б насправді спрямовуватися на підтримку підрозділів Збройних сил України й інших підрозділів Сил оборони.

І це почалося з Одеси, коли люди почали виходити, до речі, з картонками й вимагати спрямувати ці ресурси на військо.

Вероніка Полякова: Тоді Одеська міська рада опублікувала матеріали про те, що на засіданні обговорювали спрямування просто баснословних грошей на ремонт суду, ремонт бруківки на Деволанівському узвозі.

Нас це так обурило, що ми взяли білі ватмани, на яких нічого не було написано, і пішли по місцях, де були обстріли й зруйновані будівлі. Наша журналістка просто піднімала ці ватмани вгору, а потім ми у Photoshop написали на них те, що хотіли сказати. Наприклад: «Хочемо гроші на турнікети замість ремонту суду», «Хочемо гроші на ЗСУ замість бруківки».

Ми зробили кілька слайдів, і вони просто розлетілися мережею. Нам писали навіть національні медіа й просили дати інтерв’ю про те, як ми це зробили.

Я пам’ятаю, як соромилася тоді. Це був тільки початок, знаєте, і ми такі: «Ну, можемо вам текстово дати». А люди взяли плакати з цими написами й почали виходити на мітинги.

Тоді приєдналася Катя Ножевнікова, голова благодійного фонду «Корпорація монстрів». Вона ще більше підтиснула, і людей почало виходити все більше й більше. «Море людей» вело прямі трансляції в соцмережах того, як усе відбувалося. І воно понеслося. За Одесою пішли інші міста.

«Друзі, давайте зробимо журнал! Це буде вишка»

Наталка Соколенко: Ніко, це дуже вражає. Але, думаю, є ще один факт з історії вашого медіа: ви наважилися на паперову версію — випуск журналу.

Перший номер уже був торік, зараз ви готуєтеся до випуску другого. Це теж здається абсолютно нереальною річчю не тільки в Україні в умовах війни, а й у світі загалом, де друковані видання занепадають і зникають.

Мені, наприклад, дуже шкода, мені дуже бракує київського друкованого медіа. Як приємно взяти його до рук, а про журнал я взагалі мовчу.

Як народилася ця ідея і чи відмовляли вас від її реалізації?

Вероніка Полякова: Мені точно сказали, що «Море людей» нічого на цьому не зароблятиме. І запитували, навіщо вкладати стільки ресурсів у його виробництво.

Наталка Соколенко: А чому ви все-таки вирішили робити друковану версію медіа?

Вероніка Полякова: Нас підтримали. Це була донорська підтримка в розмірі п’яти тисяч євро, але не можна було просто використати ці кошти. Нас захотів підтримати Віденський інститут вивчення війни. Вони сказали: «Ми хочемо вас підтримати, але просто так не вийде. Вам треба придумати якийсь проєкт або активність, на яку ви хочете залучити ці кошти, і тоді ми вас підтримаємо».

Я одразу сказала, що це буде журнал. Мені було взагалі все одно, як я це робитиму. Це як із самою ідеєю «Моря людей»: хочу — і все.

Чому? Бо я обожнюю Reporters. Постійно їх читаю, замовляю. І мені завжди хотілося робити щось таке.

У мене ще зі студентських часів, а потім уже в дорослому житті був досвід робити якісь газети, прикольні журнальчики. Я запитала в команди, як вони дивляться на те, щоб зробити журнал. Хоча я не просто запитала, я така: «Друзі, давайте зробимо журнал! Це буде вишка. Ми звернемося до Huss».

Reporters друкувалися в Huss. Не знаю, як зараз, але я просто подивилася, де вони друкуються, бо це дуже якісні, класні журнали. Huss — це київська друкарня. І ми почали робити журнал. Нам не вистачило цих грошей, а в «Моря людей» не було коштів, щоб доплатити. Тому я пішла до батьків: «Алло, тату, будь ласка, я мрію», — і все це.

Ми виготовили 500 примірників першого журналу. І цей журнал зараз є в Одеському університеті на факультеті журналістики як приклад якісної преси.

Наталка Соколенко: Вау.

Вероніка Полякова: Так, це дуже круто, дуже цінно. І, звісно, захотіли робити другий номер. Зараз сподіваємося офіційно презентувати його 4 вересня — спочатку одеситам.

Наталка Соколенко: На фестивалі PORT?

Вероніка Полякова: Ми будемо продавати його на фестивалі PORT. Тож усі, хто захоче його потримати, погортати й придбати, зможуть це зробити. А ці кошти підуть на наші зарплати.

Кошти від першого номера, який люди купували, також ішли на підтримку «Моря людей». І це дуже класний приклад того, як люди можуть у такий спосіб підтримувати незалежну журналістику.

Наталка Соколенко: Скільки коштував один примірник?

Вероніка Полякова: 799 гривень.

Наталка Соколенко: По суті, це такий артефакт, який був би неймовірно цінним для кожної родини, для кожної бібліотеки.

«Кошти, які ми назбирали завдяки спільноті, донатам і продажам журналів, дозволили всій нашій редакції існувати три місяці»

Наталка Соколенко: Ніко, важливе питання в продовження розмови про те, як люди можуть підтримати незалежне медіа. Ви також випускаєте мерч. Розкажіть, наскільки це цікаво і для поширення інформації про медіа, і для його підтримки? Наскільки це може бути істотним?

Вероніка Полякова: Поки що, оскільки він ще не вийшов, у мене немає кількісних показників, щоб розуміти, залетить він чи не залетить. Але, думаю, за журналом можна зрозуміти, що це буде суперстильовий мерч — обалденний, дуже сучасний.

Він буде з локальним контекстом, але без шароварщини. Там не буде дюка на всі груди, «Не роби мамі нерви», усіх цих фразочок.

Він буде стильний, класний. Я хочу, щоб людям насамперед просто хотілося його носити.

Наталка Соколенко: Тобто ви розраховуєте, що це реально стане статтею доходів для вашого медіа?

Вероніка Полякова: Ні. Подивимося. Ми робимо небагато. У нас буде 60 футболок, щоб подивитися, як люди їх купуватимуть: чи зайде це взагалі одеситам, чи сподобається, чи готові вони будуть вкладати свої кошти. Бо сьогодні це ще гіпотеза, як і з журналом.

Перший номер теж був гіпотезою. Ми не очікували, що він справді подобатиметься людям. А він розійшовся.

Зараз ми вже економимо перший номер. У нас залишилося 100 журналів, але це дуже мало, тому що в нас будуть маркетингові ходи. Ми будемо продавати другий номер ще й разом із першим.

Наталка Соколенко: А другий наклад скільки?

Вероніка Полякова: Менше — 300. Ми вирішили зробити 300, а потім, якщо буде потрібно, дозамовити. 300 — це достатньо.

Я хочу просто розповісти, як це потім вплинуло на редакцію. У нас закінчилася донорська підтримка, і «Море людей» опинилося зовсім без грошей, узагалі без будь-якої підтримки. І кошти, які ми назбирали завдяки спільноті, донатам і продажам журналів, дозволили всій нашій редакції існувати три місяці.

Наталка Соколенко: Ого.

Вероніка Полякова: Три місяці ми проіснували завдяки людям, які підтримували нас увесь цей час.

І для мене це просто офігенний приклад того, навіщо все це робити. Бо ми ж із вами розуміємо, що донорська підтримка скорочується.

Наталка Соколенко: І в принципі правильно спиратися на власні сили.

Вероніка Полякова: Сьогодні це класні приклади того, як редакції починають будувати справжній медіабізнес. Вони починають думати про спільноту, про продакшн, про всі ці речі.

Наталка Соколенко: І водночас — про стандарти, про відповідність журналістським стандартам. Тобто все це реально навіть в умовах такої важкої ситуації, такої страшної війни.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Оленою Брайченко про те, чому в Україні досі майже немає гастрономічної журналістики, Ольгою Тищук про те, що українськомовні серіали вперше випередили російськомовні, Ксенією Іванишин про те, як українські медіа висвітлюють життя в окупації, Андрієм Діхтяренком про те, як тікток став одним із головних каналів комунікації з людьми на окупованих територіях, Маріанною Присяжнюк про те, як в Україні розкрутили тему трудових мігрантів, Дмитром Хрипуном про те, як стримінгові платформи змінюють українське телебачення, Юлією Смирновою із Holywater Tech про вертикальні серіали, Оленою Чурановою про те, як Росія впроваджує месенджер «Max», Лєною Чиченіною про те, чому професійна розмова про кіно швидко перетворюється на токсичні срачі, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.