Днями я помітив, що тексти на сайті «Детектор медіа» почали набирати менше, ніж мали б. Редактор завжди має певні припущення-очікування щодо кількості переглядів. Часом вони виявляються надмірними чи навпаки — занадто скромними, але коли хороші матеріали хронічно недобирають… Що ж із ними не так? А потім я зрозумів. Наші читачі — кияни, черкащани, дніпряни, харків’яни, рівняни — в ці дні живуть без електроенергії і зв’язку через російські атаки.  

Коли вимикають світло на невизначений час, людина зазвичай не дивиться телевізор, користується переважно месенджерами й соцмережами, заощаджує заряд смартфона. Фактично вона перестає бути аудиторією медіа. Люди звикли говорити про такі перерви у споживанні медіа, як про «корисний детокс», але для медіа  — особливо тих, для яких кількість переглядів та рекламних показів конвертується у гроші, — нічого корисного тут немає.

Тому для медіа, навіть якщо вони запасуться генераторами і павербанками, зима, яку нам погрожують зіпсувати росіяни, може виявитись холодною і голодною. Чим грітися? Оптимізмом. Величезна порція оптимізму щодо майбутнього українських медіа є в інтерв’ю керівника сейлз-хаусу Ocean Media Plus Андрія Партики. Він розповів моїй колезі Галині Петренко багато цінних інсайдів рекламного ринку, а також висловив упевненість, що українська медіа індустрія видужуватиме й відновлюватиметься. І це прогноз, заснований на дослідженнях.

Ще один оптиміст — мій колега Ярослав Зубченко — після чергового вимкнення світла написав у редакційний чат: «А може, будемо видавати газету?» Про газету ми ще подумаємо (папір тепер недешевий), а тим часом раджу почитати свіжий Ярославів огляд інформаційних каналів. Особливо кумедно про Вересня і Портникова :)

Особисто мені, зізнаюся, світло поки що вимикали лише двічі, і то ненадовго. Але всі ці похмурі новини й тривоги добряче заважають фокусуватися. Часом редагуєш текст і сам наробиш помилок, за які потім перед читачами і авторами соромно (наприклад, так сталося з текстом Семена Случевського про фільм «Нація футболу»… Вибачте, пане Семене! Текст, до речі, рекомендую, моїх помилок там уже немає — виправили.) Після такого варто було би бути скромнішим і не повчати інших, але пізно — геловінську добірку жахливих помилок ми вже опублікували. Ідея, до речі, теж належала Ярославу.

У понеділок, якраз по завершенні чергового обстрілу, Незалежна медійна рада провела дискусію про «прильоти» і їхнє висвітлення в медіа. Ми писали про це ще у березні-квітні, потім військові домовилися з журналістами про ембарго, але проблему домовленість не розв’язала. Бо, по-перше, не все можна публікувати навіть за 12 годин. Наслідки ударів по електростанціях краще не публікувати взагалі. По-друге, іноземні журналісти не знають і часто знати не хочуть про жодне ембарго. Вони приїжджають в Україну по історію і полюють за нею. Коли в Києві дрони влучали в житлові будинки та офіси енергетичних компаній, знімальні групи іноземних каналів просто встановлювали камери і транслювали наслідки в прямому ефірі. Що з ними робити? Ми спробували це обговорити. Але кілька учасниць не змогли долучитись, бо через обстріли в них не було інтернету. Попри це, в дискусії було багато цікавого. Наприклад, констатація, що навіть позбавивши акредитації іноземного журналіста за зйомки та публікацію того, чого не можна публікувати, українські військові та влада не можуть завадити йому працювати, наприклад, у Києві. Є про що думати і над чим працювати.

Які супертексти ви могли пропустити на тижні, що минув?

По-перше, розмову з головною редакторкою The Kyiv Independent Ольгою Руденко. Як на мене, всім медіаменеджерам України його треба прочитати обов’язково, бо йдеться про виживання незалежних медіапроєктів, про майбутнє, про стосунки з аудиторією і багато інших важливих речей, яких можна і слід вчитися у The Kyiv Independent. Особливо те, що розповіла Ольга, важливо для медіа, які намагаються розвивати англомовні версії. Бо перекладати свої новини англійською — не досить для успіху в глобальної аудиторії.

По-друге, інтерв’ю правозахисниці, журналістки і письменниці Лариси Денисенко, яка радить, як журналістам говорити з постраждалими від війни. Ви, напевно, вже бачили рекомендації на цю тему. З ними зазвичай легко погоджуватися, але ось дотримуватися вдається не всім журналістам, які пишуть про війну та її наслідки. Наприклад, нещодавно Світлана Поваляєва — письменниця і мати загиблого героя Романа Ратушного — написала свій «топ ідіотських запитань від журналістів»:

1. Як ви відпустили синів на війну?
2. Що ви відчули, коли дізналися, що ваш син загинув?
3. Ви думаєте про те, що ваш старший син теж загине? (Зауважте, питають в доконаному майбутньому, тобто не «може загинути», а «загине»)
4. Як матері пережити загибель дитини?
5. Чому ваші діти пішли на війну?
6. Що ви відчуваєте?

Я не сумніваюся, що люди, які ставлять такі запитання, не мають на увазі нічого поганого. Вони просто не відчувають межі прийнятного. Ось цю межу дуже допомагає відчути Лариса Денисенко.

А ще відео з серії «Що не так» про космос в українських медіа. Якщо у вас є відчуття, що в землю ось-ось впиляється великий астероїд, подивіться це відео — попустить 100%.
Я, до речі, на минулому тижні опинився в абсолютно не освітленому ліхтарями карпатському містечку, випадково дивився на зоряне небо і побачив, як падає зірка. Оце ж бо, напевно, і був той астероїд. Треба було загадати бажання, але я встиг лише подумати «дрон?» (і ще одне погане слово, але воно не для цієї розсилки).

Але бажання в нас одне на всіх, і нехай воно здійсниться.

На цьому все. Дякую, що залишаєтесь із «Детектором медіа»!

Фото: trophygeek/Flickr