Боюся, я абсолютно неоригінальний - з усіх телешоу в останні місяці більш-менш регулярно дивлюся тільки «Україна має талант» на СТБ. Усі інші - фрагментарно і суто випадково. Особливо політичні. А, власне, на кого там дивитися і що слухати? Спостерігати за постійним навішуванням локшини на вуха глядачам представниками правлячої коаліції і беззубими спробами опозиціонерів відбитися? Коли при цьому в ролі найзапекліших патріотів виступають персонажі, одного з яких назвав «негідником» і «найбільшим розчаруванням у своєму житті» ще Олесь Гончар у «Щоденниках», а іншого вважав дуже підозрілою постаттю покійний Головний командир УПА Василь Кук? Дякую, не хочеться мені ваших вистав, панове, краще подивитися на живих і притомних (принаймні, майже всіх) людей, котрі намагаються якнайкраще співати, танцювати, жонглювати і пародіювати політиків.

Це справді непересічне видовище, і високі рейтинги програми та каналу СТБ, про що йдеться у статті Андрія Колесника, цілком зрозумілі. Глядацькі співпереживання та подив (низка неабияких сюрпризів упродовж практично кожної програми!), на загал професійна операторська робота, динамічне журі, вправна ведуча... Дивишся з задоволенням. І після того нерідко обговорюєш побачене з друзями (вищий клас телепрограми, коли про неї можна сказати щось більш вагоме, ніж «а та сказала, а той побіг, а ті зареготали»). Але при всьому цьому щось постійно муляє - десь там, у глибинах підсвідомості, здебільшого не надто сильно, хоча часом і проривається на поверхню, і відчувається на повну силу.

Так само, до речі, як і щодо інших розважальних (неполітичних!) телешоу.

Дещо спрощуючи ситуацію, спробую пояснити, про що саме йдеться.

Той, хто читав мої книги та статті, знає, що автору цих рядків несимпатичні будь-які варіанти ідей «пропорційного представництва» етнолінгвістичних груп України чи то у владі, чи то в науці, чи то в шоу-бізнесі. Але водночас у постколоніальній країні неможливо обійтися і без певних заохочувальних (бажано непрямих, не в лоба) заходів для розвитку національної культури, оскільки поняття «культурний імперіалізм» позначає брутальну реальність і витворене зовсім не українськими буржуазними націоналістами, а західними марксистами (тими, які не ленінці, і тому є науковцями, а не ідеологами). До цього слід додати, скажімо, такі похідні поняття, як «культурна залежність» і «культурне панування (домінування)», «культурне колінкування» і «культурне копіювання» тощо - і матимемо основи понятійного апарату для розуміння того, що діється в українському телепросторі та, зокрема, у професійно зроблених розважальних телешоу.

Я не збираюся нікому нав'язувати готових висновків - крім усього іншого, цих висновків у мене ще немає; йдеться про певні сумніви, відчуття та роздуми стосовно якоїсь неправильності та викривленості, деформованості тієї телекартини, яку нам пропонують численні розважальні шоу.

Отже...

Дані перепису 2001 року засвідчили: дві третини громадян України вважають рідною мовою українську. Дані численних соціологічних досліджень (маю на увазі серйозні дослідження) засвідчують: українською мовою вдома, у сім'ї спілкується приблизно половина громадян, російською - дещо менше половини, решта - іншими мовами. Тож одна шоста громадян України (це різниця між двома третинами і половиною) - очевидно, ті, хто володіє обома мовами, і хоча на практиці надають перевагу російській, сантимент їхній на боці української мови; принаймні, відмовлятися розмовляти нею, коли до них звертаються українською, вони не будуть.

А що ж ми бачимо на телешоу?

Порахуйте чи прикиньте самі відсоток україномовних учасників «Танців із зірками», «Танцюю для тебе» і «Танцюють усі». Гарантую - стабільно буде менший (а то й істотно менший) за половину. Зробіть те саме зі «співочими» телешоу. Результат буде той самий. У чому причина? Невже у тому, що україномовні громадяни України танцюють і співають відчутно гірше за російськомовних? Чи що значна маса україномовної публіки живе у провінції - і тому не потрапляє в об'єктив телекамер? Чи в тому, що багато українців переходять у публічному спілкуванні на російську (культурно-генетичний переляк після всіх отих «пригод» упродовж ХХ століття)?

Чесно кажучи, не знаю.

Але от те, що серед журі змагальних телешоу україномовні судді завжди в меншості, це вже певна політика власників і менеджерів телеканалів. І мені особисто вона категорично не подобається - і на емоційному, і на властиво раціональному рівнях.

Та це, чесно кажучи, менше зло порівняно зі злом більшим.

Ідеться про зміст виступів конкурсантів на тих же «талантах», простіше кажучи, про їхній репертуар.

Адже Україна - не тільки постколоніальна, а й посттоталітарна держава. Яку, до речі, певні впливові політичні сили дуже хочуть перетворити на державу неототалітарну, відтворивши чимало з колишніх традицій.

І от, поклавши руку на серце, чи не забагато «совкового» в наших телешоу? Я розумію, що «народні таланти» підхоплюють те, що вони чують у всіляких «радіоностальгіях», але...

Мені стало моторошно, коли маленька дівчинка на одному з відбіркових конкурсів шоу «Україна має талант» щиросердо вигукнула: «А я знаю, хто такий Ленін! Це великий вождь трудящих усього світу!». Вигукнула під сміх залу і журі - але ж яким мотлохом набито її голову, і який мисленнєвий мотлох ретранслюється у голови нових поколінь (бідолашні трудящі всього світу, як вони живуть, не знаючи, що Ленін - це їхній великий вождь...).

Знов-таки, в мене відсутні рецепти, і це дуже делікатна матерія, оскільки в минулі часи навіть в офіційному, дозволеному мистецькому секторі створено чимало талановитого і просто геніального, проте від того, скажімо, що «Панцерник Потьомкін» є шедевром кіномистецтва, він не перестає бути фільмом посутньо брехливим (хоча б тому, що ініціатор повстання Вакуленчук закликав до бою матросів українською мовою, а командир повсталих Матюшенко був другом дитинства Гната Хоткевича й учасником нелегальних українських організацій Севастополя...).

Чи, може, значна частина України і справді не більше, ніж поліпшений та дещо гуманізований фрагмент СРСР, така собі благодатна Малоросія?

До речі: попри домінування російської мови у «талантах», нічого справді російського почути там не вдалося (колись був такий феноменальний фольклорний ансамбль Дмитрія Покровського, для мене він і донині є еталоном істинної російської культури співу). І це теж сумно: «совок» давить усі національні культури, хоч і по-різному...

Загальне ж враження (саме враження, а не раціональний висновок) можна, очевидно, висловити так: українці мають чимало талантів, проте не мають головного - бути самими собою. Втім, не тільки українці: тих «культурних блискіток», які виростали б зі своєрідного «гумусу» традицій того чи іншого регіону й мали б прикрашати собою навіть наймодерніші речі, в шоу «Україна має талант» майже не відчувається. А жаль. Бо ж за їхньої відсутності і за наявності зазначених вище певних виявів лінгвокультурної політики менеджменту телеканалів й очевидних «совкових» культурних традицій вітчизняної спільноти шоу «Україна має талант» нерідко набуває відверто малоросійського присмаку.

Ілюстрація - www.umoloda.kiev.ua