Україна відзначила ще один день народження Тараса Шевченка. Як завжди, по-різному. Хтось одержував із рук президента Януковича Шевченківську премію, хтось мітингував проти президента Януковича, хтось читав вірші Шевченка на карпатській вершині, хтось писав безграмотні (в усіх сенсах цього слова) коменти на шевченківську тему в інтернеті. Ну, а ті, хто не ввійшов до числа цих «хтосів», - ті або взагалі при слові «Шевченко» згадували знаного футболіста, або відзначали міжнародний день ді-джея - теж, між іншим, установлений 9 березня.

А тим часом складається враження, що про Тараса Шевченка сказано геть усе. Чи майже все. Принаймні, на рівні теперішньої гуманітаристики та її методологічних засновків. Останніми за часом властиво теоретичними проривами до автентичного Шевченка стали розвідки Оксани Забужко та Євгена Сверстюка, де відчитано християнські культурні коди у «Кобзарі», та фундаментальна монографія Івана Дзюби.

У перших двох книгах ішлося про те, що чимала кількість смислових рядів Шевченкової творчості, зрозуміла вихованому на християнській традиції селянину ХІХ століття, стала загадкою для інтелігента ХХ століття, оскільки всезагальна атеїзація населення витруїла знання про багато які елементарні речі. І тепер коментар фахівців, часом порядковий, - єдине, що може допомогти читачеві зрозуміти чималу кількість текстів Шевченка. Чи, можливо, здатне зарадити реальне і масове повернення до християнської культури і християнської моралі - не показне, не позірне, а глибинне, сутнісне? Але так чи інакше, слово сказане, і без Святого Письма тепер тільки затятий атеїст чи постмодерніст буде намагатися читати Шевченка.

Ну, а праця Івана Дзюби «Тарас Шевченко. Життя і творчість» - це «просто» енциклопедичне за обширом ідей та фактів дослідження. Як сказав про книгу сам Дзюба, «мені хотілося зробити таку книжку, в якій був би і життєпис, і розмова про творчість, про поетику, аналіз окремих творів - я намагався майже на всіх зупинитися, і всі проблеми, які пов'язані з ім'ям Шевченка, з його діяльністю, його місцем в нашій історії». Цей грубезний том і вийшов таким, яким був задуманий - для розважливого, вдумливого читання.

Звісно, можна продовжити й розширити розвідки знаних гуманітаріїв, але чи покаже таке розширення щось принципово нове, чи скажуть нам науковці щось справді сенсаційне, а не чергову «бузину», що повторює тексти російських чорносотенців столітньої давнини? На теперішніх обширах гуманітарної науки перспектив такого шквалу нових ідей не видно - єдине сподівання, що допише-таки свою книгу про Шевченка завжди несподіваний й інтелектуально-феєричний Вадим Скуратівський.

Проте ще не сказав усього про себе сам Тарас Шевченко. І якщо не в стилістиці наукового дискурсу, то у вимірах масової культури, до якої дотична його творчість, адже Шевченко завжди був і є такою ж мірою елітарний, як і егалітарний, масовий. Гурт «Кому вниз» уже два десятиліття творить рок-композиції на Шевченкові вірші; є й інші спроби. Але тут, видається, покладено тільки початок, бо ж виконавці добирали або трагічні, або драматичні вірші поета. А є ж іще й сарказм, є лірика, є гумор, нарешті, є профетичні тексти й переспіви Святого Письма. Зрештою, цілком вистачить матеріалу і для рок-опери.

А ще - безумовно, мав би бути телесеріал. Знаменитий Шевченків «Журнал», він же «Щоденник», як його нерідко звуть. Написаний російською мовою напівхудожній-напівдокументальний опис авторового життя за кілька років. В обговоренні однієї з моїх статей у ТК такий собі Гоша написав кілька років тому: «А щодо мови, нагадаю вам, Сергію, що його "Журнал" (щоденник 1857-1858 р.) написано російською мовою. Тобто наш славетний Тарас був людиною російськомовною. І те що цей беззаперечний факт не вкладається в вашу національну ідею, не робить його неіснуючим». Бідолашний Гоша... Він не винен, адже ані в радянській, ані в нашій, ані в сучасній російській школі не розповідають про те, що був у середині ХІХ століття вельми популярним своєрідний літературний жанр: щоденники, призначені для прочитання досить широким колом друзів та приятелів авторів цих літературних творів. Таке коло у засланця-Шевченка було майже виключно російськомовне, от і писав він російською, бо ж цього вимагали закони жанру, хоча потім і жалкував про це. Крім того, хоча заборона «писати і малювати» де-факто померла разом із її творцем, де-юре вона продовжувала існувати, отож була домовленість - поет час від часу демонструє своєму армійському начальству записи у «Журналі». От звідти й російська мова, а зовсім не з принципових причин (а ще ж Шевченко вільно володів польською, не забуваймо).

Але справа наразі не в мові тієї оповіді, а в його суті. А по суті перед нами майже готовий сценарій телевізійного серіалу, крутішого за «Мою прекрасну няню» чи «Роксолану». Щонайменше на півроку трансляції. З подорожжю пустелею, Каспієм, Волгою, потім Центральною Росією, з відвідинами храмів, домів розпусти, літературних салонів, театрів, мужицьких хат та солдатських казарм. Власне, що може бути кращим, щоби зрозуміти - Україна не Росія, - аніж подивитися на Росію зсередини поглядом Шевченка? І що може бути кращим для пізнання Шевченка - пройти не уявно-стилізованими, а реальними Тарасовими шляхами, де було чимало різного - від крутого похмілля після нічної оргії з друзями та веселими дівицями полегшеної поведінки до завжди несподіваних приходів (чи, якщо сильніше висловитися, нападів) натхнення, чи то поетичного, чи то малярського.

До речі, заробляв на прожиття собі в ті часи, після заслання і по дорозі до Санкт-Петербурга Тарас Григорович переважно саме малярською працею, як модний портретист. Гроші, втім, не трималися в нього - надто багато було навколо спокус, надто багато молодих актрис та зрілих мадам. У пуританізмі ж Шевченко ніколи не був помічений. Утім, і в істеричному розгулі також. Нормальний інтелектуал середини ХІХ століття - ось хто постає перед нами зі сторінок Шевченкового «Журналу». Та ж сама постать може постати і з телеекрану, якщо серіал буде зроблено талановито - тобто адекватно до тексту. Бо ж, як відомо, геній задає зразок, а талант досконало відтворює цей зразок. Постать, яка зможе зробити Шевченка цікавим для мільйонів тих, хто до цього тільки чув про нього.

Але хіба тільки за допомогою «Щоденника» чи рок-балад поет здатен нині так заговорити до масової аудиторії, щоб це стало для неї неабияким сюрпризом? Не забуваймо: ще є Шевченко - релігійний пророк і мислитель, про якого Іван Дзюба пише: «Шевченко вважає, що людинолюбну істину християнства спотворено, що первісне євангельське християнство розкололи лжевчителі, що Церкву Христову - за найменням - зробили засобом духовної і фізичної соціальної влади над людьми і придушення вільної думки, що церковний моральний фальш обертається і фальшем естетичним. Це не є якісь випадкові слова, сказані під настрій. Це ті погляди, які простежуються у всій творчості Шевченка і буквально вистраждані ним. Але вони говорять не про зневіру і невіру, а про жадання очищенні віри від спотворень, що їх внесли за кільканадцять століть лжевчителі і людська практика». Власне, напрям назрілої і перезрілої давно церковної реформації по-українськи - це теж те, що здатен задати сьогоденню Шевченко.

Отож, якщо про Тараса Шевченка на сучасному щаблі розвитку науки і культури сказано майже все, то час надати слово самому Шевченку - за допомогою наймодерніших засобів вираження. От тоді 9 березня нарешті перестане бути заполітизованим - у просторі між владою та опозицією - днем, тоді в цей день нарешті справді звучатиме незле тихе слово...

А поки що (і, мабуть, ще довго) майже всі, хто може і не може, влаштовують 9 березня піар на тему «Я і Шевченко».