Цікавий збіг обставин для політично заангажованих верств української інтелігенції: прем'єра на каналі «1+1» російського 16-серійного фільму «Історія зечки» відбулася  8 лютого - наступного дня після другого туру президентських виборів (де переміг самі знаєте хто) і в один день із захопленням невідомими книгарні «Сяйво» в центрі Києва. Ось воно, збіг за Фройдом і одночасно - стратегічний замисел «плюсів», а заодно - російських виробників серіалу про зеків та вертухаїв: вони явно щось знали про наші вибори.  Ось вам, українці! Тепер будете дивитися, як хавають баланду інші, якщо не хочете хавати її самі.

Саме цей фантастичний збіг змусив вашого автора ввімкнути телевізор у день прем'єри. Аби переконатися: до цільової аудиторії «плюсів» я все ж таки не належу. Бо навіть історія зечки та її подруг виявилася таким собі «сімейним кіном». Чекаючи на щось типу «Архіпелагу ГУЛАГ» чи в крайньому разі - аналогу «Крутого маршруту» Євгенії Гінзбург, репресованої за Сталіна матері Васілія Аксьонова, отримав, без перебільшення, сльозливу дівчачу історію про те, що і в таборах люди живуть.

Показником затребуваності таких історій саме питомою жіночою аудиторією вважаю, як це не прозвучить кумедно, свою рідну маму. Вона - підготований глядач і читач. Вона не любить солодких мелодрам, вважаючи, що типово «бабське» кіно принижує її гідність та опускає культурний рівень жінки, яка в 1970-х передплачувала «Юность» та «Иностранную литературу» по блату. Але «Історію зечки» вона старанно дивиться і обговорює зі мною по телефону та колегами по роботі - на робочому місці. Що означає: жінкам не хочеться просто про любов в колгоспі чи в офісі. Їм хочеться про тяжку жіночу долю у традиційно, так би мовити, чоловічих обставинах та інтер'єрах. Тобто жінку треба несправедливо в чомусь звинуватити, посадити в тюрму і приректи на боротьбу за виживання. Причому бажано, аби політика до звинувачень не стосувалася.

Тому героїня фільму Наташа Михайлова пішла по етапу не як «ворог народу», а як убивця. Її, молоду співачку, звинуватили в убивстві жениха. Той, хто її підставив, сам опинився на зоні, але не встиг спростувати свого наклепу, спокутуючи провину: помер від раку. Тепер дівчина Наташа мусить якось вигрібати сама.

Повторюся: зона, вуркагани, злодії в законі, громадяни начальники, вертухаї з собаками, пропечені кримінальники з наколками та заточками, несправедливо засуджений сильний герой - персонажі традиційно чоловічого сегменту масової культури. Причому персонажі досить архаїчні: мало хто знає, що «ворог інтелігенції номер один», покійний Михайло Круг, один із «королів» сучасного російського шансону, лексику для своїх пісень черпав із словника жаргону, складеного та актуального в 1930-1950 роках. Сюжети - звідти ж. Тепер дозволю собі процитувати Володимира Висоцького: «Люди - из тех времен, ситуации - из тех времен». Так він говорив, пояснюючи, чому звертається до воєнної тематики. Але його ранній цикл, стилізований під традиції міського романсу (хтось називає це блатним фольклором) теж коріннями загруз у тому часі - середині ХХ століття. Навіть Віктор Федорович у молодості вже не застав традицій, які досі оспівують у своїх піснях відомі, а частіше - безіменні виконавці шансону.

Тепер жіночу аудиторію це не влаштовує. При тому, що сюжети шансону - архаїчні і, відповідно, мертвонароджені, жіноцтво теж хоче стати героями, про яких співають у три акорди. Інакше популярність «Історії зечки» я не поясню. Адже існує першоджерело - роман Єкатеріни Михайлової «История одной зечки, других з/к, а также некоторых вольняшек», і коли ваш автор поцікавився літературною основою, то з'ясував: вперше книгу надрукували в Росії далекого 1993 року, авторку охрестили «Шаламов у спідниці», а сама вона пройшла ці самі сталінські табори. Правда, за що сиділа - я так і не довідався. Так само не знаю, чи жива ще авторка. Проте припускаю: оригінальний текст, та ще й на основі власних спогадів, є набагато жорсткішим, ніж показане нам тепер кіно. Зате я читав «Крутий маршрут» Гінзбург, і ця проза про табори не видалася мені «жіночою». Думаю, авторка «Історії зечки...» теж написала про кошмари таборів.

Фільм, серед сценаристів якого - Олександр Міндадзе (культурним людям не треба спеціально його представляти), а режисер якого - Віктор Бутурлін, задіяний свого часу в таких питомо «чоловічих» проектах, як «Менти» та «Убивча сила», в результаті спільної роботи, навіть знімаючи натуру в реальній зоні під Архангельском, все одно зробили дівчачу лагідну «плакалку».

На початку історії ще якось присутня інтрига, має місце невеличкий драйв, є якась подоба драматургії та драматичних колізій. Але коли дійство переміщається безпосередньо в зону і Наташа Михайлова робить кар'єру хліборіза, життя зупиняється. Ось мете сніг, в снігу - повільний етап, назустріч - інший етап, теж повільний. Дивно, що в часи так званої кризи виробники дозволяють собі таке «високе мистецтво», як повільне розгортання дії і взагалі - статичну картинку. Пристрасті намічаються, коли жінка-наглядач починає ревнувати молодих зечок до свого благовірного, але й тут все швидко заспокоюється. Жінки повинні дивитися це кіно і співчувати героїні лише тому, що вона - в зоні. Що з нею там відбувається, як вона виживає, кого любить і з ким воює - питання двадцять восьме.

Ще такі деталі: старанно уникнувши теми табірної ієрархії, лише пунктиром показавши паханок і зовсім не згадавши про лесбійські весілля, оспівані Юзом Алєшковським і всіма, хто мав якесь відношення до життя за колючим дротом, творці фільму кілька разів показують, як у табірних умовах жінки-зечки ходять у туалет. Ось вона, квінтесенція «чоловічого» та «жіночого»! Пересічна активістка жіночого визвольного руху любить підкреслювати: ми, мужики, зовсім не цікавимося жіночою фізіологією, ми кривимося та ігноруємо, а вона ж є... Мені цікаво, чому в такому разі питомі апологетки фемінізму навіть у питанні відсутності такого сегменту, як «шансон для жінок», нічого не кажуть, коли в кіно відправляють свої малі потреби під деревом персонажі-чоловіки. І тут же обурюються, коли мужчини не хочуть бачити в кіно, як те ж саме роблять дами. Бачте, неприємно їм, в смислі - нам...

Нарешті, останнє глобальне спостереження. Не знаю, як написаний однойменний роман. Але те, що нам показують сьогодні, - не історія про жахливі концтабори та кмітливих і одночасно - незламних духом зеків, які по суті своїй є борцями. Власне, про це писали Шаламов, Гінзбург, пізніше - Леонід Габишев, автор роману про зону-малолітку зразка 1960-1970-х «Одлян або Повітря свободи». Вибачте за недоречне, можливо, порівняння, але саме про це бойовик колишнього зека Віктора Доценка «Строк для Бєшеного», серіали «Острог», «Зона» та зовсім уже попсова стрілялка «Боєць». Пропонована «Історія зечки» - це не просто мелодрама, перероблена з автобіографічного роману. За настроєм і духом це налаштування глядача, насамперед - російського: змирися, в зоні нічого страшного нема, якось воно все уляжеться, а як невинний - на те начальство є, щоб розбиратися. Коли когось закликають плакати, це означає налаштування на проливання сліз, оплакування власної безпомічності, відучування від настрою на опір, зовнішній чи внутрішній. Бувають сльози очищення, але «Історія зечки» - це сльози покірності.

Все ж таки є різниця між чоловічим на жіночим «шансонами»...

Фото - www.petrovka.ua