Фанатом коміксів я став у країні, де коміксів не малювали, не видавали іноземних і загалом не вважали їх складовою культури. Зі своїми традиціями, сегментами, культовими персонажами та неабияким впливом. Коміксів у радянській Україні не було настільки, що мені стало дуже шкода організаторів панелі про народження наших мальованих історій, яку відвідав на одному з Kyiv Comic Con, котрий проводили в другій половині 2010-х в «Українському домі». Адже для зразків пропонувалися дитячі книжки з картинками й мінімумом тексту, якісь версії пригод Піфа, песика з культової у Франції серії коміксів, яка з’явилася наприкінці 1940-х (але не оригінальне перевидання, а з малюнками російського художника Володимира Сутєєва) та чи не єдині зразки коміксів у автентичному форматі — пригоди Перченяти та Мурчика з дитячої сторінки журналу «Перець», мальовані Анатолієм Василенком.

За спостереженнями народженого в СРСР школяра, перший повноцінний український «дорослий» комікс намалював Радна Сахалтуєв для мультсеріалу Давида Черкаського «Пригоди капітана Врунгеля» (1979). Надрукований він ніколи не був. Але саме у вигляді сторінок коміксу показали сповідь шахрая Фукса та зробили візуальний ряд до пісні гангстерів про «маны, маны, мы не люди, а карманы». Напевне художник знав, як виглядають справжні, навіть тримав їх у руках. Ще пригадую в російському журналі «Юность» на останній сторінці, де гумор, був такий собі, «Комикс Галки Галкиной». Проте цього виявилося досить, аби, абсолютно не вміючи малювати, проте чітко уявляючи собі власні вигадані історії, я почав створювати власні комікси на аркушах зошитів у клітинку. Аж сорок років потому я — нарешті! — став автором першого героїчного коміксу «Позивний Голод».

На початку 1990-х трапилося кілька не пов’язаних між собою подій. Десь вийшов чи не перший, принаймні, на моїй пам’яті, збірник коміксів, явно піратський, у якому були під однією обкладинкою історії про Конана-варвара і Флеша Гордона. Потім це видання в мене забрали назавжди охочі створювати український комікс — треба зразок. Не створили, натомість з’явився кольоровий «Буйвітер», який я продавав уроздріб разом із газетами в електричках. Нарешті, вже працюючи у видавництві, приймав заявки від художників, котрі — з їхніх слів, — малювали комікси. Зразки робіт чомусь не показували.

Подібні спогади могли б увійти до чи не першого в Україні документального фільму про «Мальовані історії про війну» (сценарист і режисер Сергій Дмитренко). Власне, підрадянських часів задіяні спікери торкаються, згадують пана Василенка як батька саме українських коміксів, проте є невеличка проблема — спікерами згадуються часи, яких вони самі не застали або, скажемо так, майже не застали. Згоден, це на їхнє щастя. Проте саме такий підхід тягне за собою іншу проблему — дещо однобічний підхід до висвітлення обраної теми.

Та й слово «проблема» тут — не про серйозний ґандж, а лише про підкреслене перебування у власних світі, мікрокосмі та бульбашці. Де нічого не було до нас (хоча про комікси — ну справді майже нічого не було) і нема нікого, крім нас (тут складніше й дискусійніше). Мене навіть дивує, що задіяні в фільмі персонажі згадали «Буйвітера» — адже з їхньої дзвіниці історію коміксів в Україні треба починати з героїко-фентезійної «Волі».

Можливо, причина полягає в тому, що автор залучив у свій фільм з одного боку чималу — десять художників, перекладачів і видавців — кількість причетних до створення коміксів. Вони правильно представляють Україну в регіональному плані (Захід, Центр, Схід — Київ, Львів, Запоріжжя, Дніпропетровщина), проте репрезентують доволі невеликі творчі спільноти. Звідси — відразу акцент на героїко-патріотичних мальованих історіях, по вінця занурених в актуальний для нашої країни воєнний контекст. Адже учасники фільму займаються створенням саме їх.

І тут нічого дивного. Адже щось подібне до індустрії коміксів у нас почало системно зароджуватися й розвиватися після Революції гідності та з початком російської агресії. Тож український бекграунд зрозумілий. Хоча, якщо говорити про переклади, пропозиція так само здебільшого однобока.

Спершу дублювалися вже перекладені російською, а тепер видаються автономно основні книжки з серій Marvel і DC, а також японська манга та трохи незалежного на кшталт Френка Міллера. Але це — швидше на хвилі фільму «Місто гріха» — у нас спершу бачили кіно, як спершу бачать супергеройські фільми, а потім читають коміксові першоджерела. За межами продуктів великих відомих брендів перекладається дуже мало. І так само небагато коміксів французьких, хоча в самій Франції це потужна національна індустрія. Комікси там є буквально про все. У книгарнях і на фестивалях я бачив, наприклад, мальовані історії під назвами «Горизонтальне колаборанство» та «Юність Сталіна».

Не знаю, чи потрібно малювати в картинках сталінську юність в Україні. Проте вже є «Убивство на сходах» про життя та загибель Степана Бандери й оголошено передпродаж на «Шух» — життєпис Романа Шухевича. Звісно, про все не скажеш. Але в згаданому фільмі не говорять чи майже не говорять про продукти, котрі не входять до видавничих планів залучених творців.

Безперечно, дуже важливою є меморіалізація засобами популярної культури, якою є комікси і які дуже давно вийшли за рамки суто розважального, якщо не сказати комічного сегмента. Зокрема, доцільна згадка про комікс, точніше — графічний роман (різні сегменти) донецького художника Сергія Захарова «Діра»: справді мистецька подія, мальований досвід перебування автора «на підвалі» в окупованій Донеччині. Не менш важливими як форма нагадування про російські злочини й українську звитягу є комікс «Русалки» — нагадування про жахи окупації Бучі, невеличкі за обсягом і максимально зрозумілі за змістом соціальні комікси з історіями реальних людей, постраждалих від російської агресії, чи збірка «Шлях до перемоги» з ухилом у більш художнє обрамлення. Проте після перегляду в людей, котрі цікавляться коміксами, але в силу різних причин мало поінформовані про розвиток індустрії, може скластися враження: коміксів іншого змісту — та від інших видавців — в Україні нема.

Насправді класикою українського коміксу слід вважати чомусь проігнорованого Ігоря Баранька. Його «Максим Оса» (2009) нехай створений у Франції, проте — українським автором на питомо українському матеріалі. Являє собою не звичне для коміксів фентезі, а детектив з елементами нуару. І цей комікс поки що єдиний, який став основою для однойменного багатостраждального художнього фільму. Варто відзначити антиутопію Олександра Корєшкова «Серед овець», та й присутнє у фільмі львівське видавництво «UA Комікс» теж активно видає іншу, крім питомо просвітницько-патріотичної, продукцію.

Пояснити зосередженість авторів стрічки хай на потрібному, важливому, правильному, проте — все ж лише одному напрямку українських коміксів можна. Всі без винятку спікери наголошують на важливості працювати на західну аудиторію й говорити правду про Україну, зокрема засобами мальованих історій. Звісно, це важливо. Якби не кілька «але».

Автор коміксів Андрій Данкович справедливо пишається тим, що він є першим українцем, котрий представляв свої комікси на Comic Con у Сан-Дієго. І тут же звучить: в Україні його роботи не цінували. Бо неформатні, незвичні, а ось за межами саме за самобутність і відзначили. Тобто, бринить погано прихована образа: тут, в Україні, мистецтво не цінується, то ми Захід підкоримо. Тим часом більшість заявлених для «пробивання» стіни байдужості коміксів — усе ж формат знайомого та звичного «американського» стилю. Отже, комікс працює, коли потрібний зміст пакують у максимально знайому форму. Тут оригінальністю та самобутністю не взяти, особливо якщо індустрія, так би мовити, «не оригінального й не самобутнього» тільки-тільки розвивається.

Ще один важливий аспект: охоплення західної аудиторії. Так, мальована драма сприймається дуже легко, тому в неї можна і треба вкладати складний зміст. Відтак люди, котрі в фільмі говорять про процес просування на Захід питомо українських наративів, мовчать про результат. Якщо не брати до уваги згадку про те, як глядачі в залі відводили очі під час показу на великому екрані малюнків із «Русалок». Хто і де поширює та популяризує українські героїчні комікси? Які тиражі? Хто споживач? Як це працює і чи працює? Бо поки що констатується сумний факт: українська думка здебільшого не враховується на міжнародних культурно-мистецьких майданчиках, хто б цю думку не репрезентував.

Маємо чергову розповідь не так про розвиток в Україні важливого сегменту культури, як про щире, проте погано реалізоване бажання докричатися відразу до всього світу й донести правду, правду і нічого, крім правди. Хоча вже не раз зазначалося: навіть реальні фотографії з місця чергової трагедії та крупні плани жертв частіше лише дратують через некомфортність. А коли так, хто сказав, що працюватиме мальована історія? На моє глибоке переконання, внутрішній українській аудиторії сьогодні єднання та розуміння того, що відбувається і як із цим усім жити, в рази важливіше. Тут комікси можуть працювати краще. Адже їхнє завдання від початку — створювати героїчні всесвіти та популяризувати героїв. Те, чого в силу різних причин не роблять в Україні кіно і серіали.