30 січня, гостем програми «Рентген», яка щосуботи виходить в ефірі радіо «Промінь», був редактор відділу «Політика» тижневика «Дзеркало тижня» Сергій Рахманін. Разом із автором програми Мариною Бердичевською він розмірковував про причини жалюгідного стану вітчизняної журналістики, особливо друкованої преси, та шляхи її відродження.

«Я думаю, що найближчими роками в країні все буде погано. Але, можливо, для української журналістики це добре, адже така ситуація здатна реанімувати справжнє ставлення журналістів до власної професії», - сказав в ефірі Сергій Рахманін.

Чому він висловив такі припущення - слухайте в програмі «Рентген».

Пропонуємо вашій увазі розшифровку програми:

«Рентген». Вся правда про медіа

Вісімнадцятий випуск (30 січня 2010)

М.Б.: Вітаю! В ефірі - спільний проект радіо «Промінь» та громадської організації «Детектор медіа» - програма «Рентген». Всю правду про медіа висвітлює для вас Марина Бердичевська.

Сьогодні в гостях у студії «Рентгена» редактор відділу політики тижневика «Дзеркало тижня» Сергій Рахманін. Вітаю Вас, Сергію!

С.Р.: Доброго вечора.

М.Б.: Пане Сергію, сьогодні ми традиційно будемо говорити про якість української журналістики, особливо ж у передвиборний період, а також про якість політичної журналістики. Можливо, будемо аналізувати її якість за останні роки та розглядати її перспективи. І я би хотіла, щоб ми почали із найбільш актуальних подій, наприклад, теледебатів, які мають відбутися першого лютого, як ми знаємо, і які не відбудуться. А відбудуться вони у форматі одного кандидата, який все ж таки виявив цей намір, я маю на увазі кандидата Юлію Тимошенко, яка заявила про свій намір все ж таки прийти на ці дебати. Зараз «Детектор медіа» ініціювала звернення до Віктора Януковича все ж таки взяти участь у цих дебатах, під цим зверненням підписалося багато громадян, журналістів, громадських діячів. От як ви вважаєте, все ж таки вони мають відбуватися у демократичній країні (чи у країні, яка прагне демократичних стандартів і свобод)?

С.Р.: Це суперечливе питання насправді. Вже стало традицією проводити дебати між кандидатами в президенти, але такої практики у світі, у Європі зокрема, не існує - тобто, десь це є, десь немає. Досі точаться суперечки, чи потрібно це проводити, а по-друге, наскільки впливають ці теледебати на точку зору виборця, коли він приходить до виборчої дільниці. Натомість, як на мій розум, нам би дебати не завадили, тому що з усіх виборчих кампаній, я маю можливість спостерігати за ними як політичний журналіст ще з 1991 року, це найнудніші вибори саме тому, що фактично була суперечка не осіб, не політичних програм, а була суперечка технологій, тобто були намальовані персонажі, які існували в нереальному просторі, і дуже велика кількість виборців не визначились. Я не кажу, що це тільки тому, що відбувалося те, про що я щойно казав, але і через те також. Тому, в принципі, для тих, хто не визначився, а таких щонайменше 20%, а я думаю, що насправді набагато більше, отакі дебати між кандидатами в президенти дуже були б корисними, але, на превеликий жаль, вони не відбудуться.

М.Б.: Пані Сергію, але я думаю, що це показник взагалі того, що відбувається зокрема в українській журналістиці. Кандидати зазвичай, останніми місяцями, якщо не брати до уваги ток-шоу політичні на телеканалах, навіть у пресі представлені, скажімо, індивідуально - в одному матеріалі ми бачимо одного кандидата, в іншому матеріалі - іншого.

С.Р.: Справа в тому, що тут існує прямий причинно-наслідковий зв'язок, тут є величезна кількість чинників, які на це впливають, але головним є те, що існує фінансова криза світова, і українська зокрема, існує можливість заробити гроші на перегонах для мас-медіа, для їх власників і для журналістів також, існує небажання політиків сходитися у сутичках між собою. Коли перед видавцем чи редактором якогось видання стає питання, заробити чи не заробити, звичайно, він робить вибір на користь заробітку, і, відповідно, політики з'являються саме так, тоді і там, де вони цього хочуть, бо вони за це платять. І саме тому вибори є такими, які вони є, і виборча кампанія така, яка вона є. Але я хотів би повернутися до дебатів. Я на 99% переконаний, що дебати не відбудуться, що вони не відбудуться на Першому національному телеканалі, хоча вони передбачені відповідною програмою і законодавством, я переконаний, що вони не відбудуться в будь-якому іншому форматі, хоча деякі телеканали пропонували свої послуги - інший майданчик для зустрічей кандидатів. Чому не відбудуться? Віктора Федоровича Януковича переконали в тому, що йому не потрібно цього робити, і тому фактично існує певна кількість спікерів, головною з яких є Ганна Герман, які говорять за нього. В тому, щоби не показувати його живцем і не зводити його з конкурентами є певна логіка, але, як на мене, ця логіка є хибною. Чому? По-перше, досвід показує, що би Віктор Федорович не говорив, а наговорив він дуже багато, це жодним чином не впливає на думку його вибранців. Він може Балаклаву переплутати з Балаклеєю, все одно будуть за нього голосувати, він може сплутати Херсонщину з Миколаївщиною, що не позначається на виборі виборців, і все одно і Херсонщина, і Миколаївщина будуть за нього голосувати, тому не варто цього боятись. Можливо, навпаки - коли він з'явиться на телеекрані, це додасть йому якусь кількість голосів, на яку він не очікував. По-друге, Віктор Федорович дуже щиро здивував багатьох і прихильників, і антипатів, коли погодився і прийшов на теледебати в 2004 році з Віктором Ющенко. Він, звичайно, не виглядав Цицероном, але він виглядав набагато переконливішим, ніж багато хто очікував, щонайменше один з двох двобоїв він виграв. Тому я б на його місці не соромився, він такий, який він є, я б на його місці прийшов, і це була б повага до виборців, з іншого боку - до опонента, якби він до нього не ставився. І, по-третє, я думаю, що це може бути корисно, що це насправді додасть йому голосів. Питання, чому його не виводять, чому його вивели на дебати 2004-2005 років під час тієї кампанії, і чому не роблять цього зараз? Причина є дуже простою - на відміну від Віктора Андрійовича Ющенка, у Юлії Володимирівни дуже гарна реакція. Не хочу нікого ображати, але з точки зору реакції і Віктор Андрійович, і Віктор Федорович трохи пригальмовані, вони однієї політичної ваги й одного психотипу, Тимошенко більш гостра, більш реактивна, і саме цього побоюються - що він не буде встигати реагувати на всі її закиди, дотепи. І саме тому його бояться вводити, не через те, що вона його оббреше, це була певна технологема, яка була вигадана у штабі Януковича і зараз її використовують, що він не хоче брати участі у першості з брехні. Насправді, хто більше брехав - величезне питання, брехали всі, переважна більшість кандидатів брехала, але до теледебатів і до неучасті в них Януковича це жодного відношення не має.

М.Б.: Пане Сергію, як на мене, це була боротьба не просто технологій, а що люди вибирали скоріше образи, аніж певні принципи чи програми, зокрема у першому турі. Як вам здається, чому не було жодних серйозних спроб, зокрема з боку аналітиків і журналістів, зробити серйозний аналіз програм кандидатів?

С.Р.: Ви знаєте, це величезна проблема, цікава радіослухачам, але про це можна говорити годинами, я спробую викласти стисло. На мій погляд, у нас зараз журналістика загалом і політична зокрема, і аналітична в тому числі, потерпає, знаходиться в майже зруйнованому стані, і багато в чому на це вплинули, розбестили і зруйнували її наші перманентні постійні вибори. Я вам скажу, що в нас не з'явиться нормальної журналістики, якщо в тому числі не припиняться вибори, тому що півроку журналісти готуються до виборів, три-чотири місяці вони є фактично учасниками перегонів, потів вони вихекують ці вибори, і це розбещує, тому що політичні журналісти сприймають політику або як суто заробітки, або суто по-репортерськи. Тобто, немає часу, бажання і стимулу для того, щоб зупинитися, зосередитися і написати. Політична розвідка найнескладніша все одно потребує певної наснаги, певного вишколу, певних зусиль, а заробити на цьому неможливо. Тому який сенс для журналістів, які виховувалися на постійних виборах і можливості постійно заробити гроші, яка потреба їм працювати плідно і наполегливо над аналітичним текстом, коли можна за один-два, або десять сюжетів, заробити гарні гроші, які, скажімо, аналітик не заробить за півжиття? Проблема.

М.Б.: Але ми знаємо приклади з західної журналістики, там, де журналісти по року займалися...

С.Р.: По-перше, таких прикладів небагато. Я погоджуюся з вами в тому, що є журналістська школа на Заході, хоча мені найбільше подобається європейська школа аналітики, наприклад, німецька. По-перше, журналіст є шанованою персоною, людиною, яка має статус і стабільний заробіток, журналіст взагалі, а аналітичний журналіст зокрема. Заробітки журналіста на Заході і в Україні не можна навіть співставляти, особливо те, що стосується газет, з телебаченням трошки по-іншому. По-друге, політики не платять журналістам на Заході, якщо платять, то це дуже специфічні політики і дуже специфічним журналістам, і якщо платять, то це в окремому випадку, конкретно обумовлені гроші. У нас платять практично всі і практично всім, правда, є політики, їх небагато, які не платять, і є журналісти, їх небагато, які не беруть, дякувати богові, залишилися і такі, й такі, хоча вони в меншості. І тому порівнювати це неможливо, щоб у нас стабілізувалася ситуація і створився якийсь прошарок журналістів, який би займався аналітикою, треба припинити ці безкінечні вибори. На Заході вибори не є такими політизованими, а журналістика не є такою корумпованою, політики не є такими щедрими, там є якась стабільність, можливість перевести дихання, трошки попрацювати. Ми живемо в часі постійних виборів, і аналітична журналістика, по-перше, не має свого читача, на жаль, а з іншого боку, вона не має запиту ні серед читачів, ні серед політиків, ні серед самих журналістів.

М.Б.: У цій студії багато вже говорилося про те, що основні причини того, чому українська журналістика є такою, це той фінансовий фактор, про який ви сказали.

С.Р.: Не тільки. Таких факторів ще дуже багато.

М.Б.: Серед них і неготовність суспільства... і неготовність громадянського суспільства, якого немає в Україні як такого, немає попиту на серйозну аналітичну журналістику, про це вже говорилося. Але все ж таки питання: ці вибори продемонстрували, що політики дуже активно використовують журналістів, а журналісти дозволяють це робити майже на 90%. Чому?

С.Р.: Насправді, знову ж таки, про це можна говорити багато. Чинник, про який майже не згадується, - наприклад, за радянських часів, коли не існувало свободи слова, журналістика була якісніше. За радянських часів, коли виходила певна кількість друкованих видань, а журналістів готувало тільки три учбових заклади - Львівський університет, Київський університет, були ще філологічні відділення, цих журналістів вистачало на цілу Україну, більше того, вони активно працювали по всій радянській території. Зараз же багато учбових закладів, які мають ліцензію, я підкреслюю, тільки ліцензію, і готують журналістів, їх більше 60, якщо не помиляюсь, то їх 64. Тих, що не мають ліцензії, ще півсотні, і вони продукують щороку силу-силенну журналістів, у нас в принципі, навіть теоретично не набереться такої кількості викладачів, які в змозі навчити студентів. Перше - у нас не існує мас-медіа, видань, які здатні прогодувати таку кількість журналістів, тобто якість цих журналістів в мене викликає великі сумніви, хоча б тому, що я з ними стикаюсь, вони приходять і намагаються дописувати, я з ними стикаюся де завгодно - на вулиці, на прес-конференціях, читаю їхні тексти - якість нижча будь-якого рівня. Це перший чинник, про який взагалі не згадують, а треба навести лад у цьому в першу чергу. У нас люди журналістики - люди, які дають себе використовувати, бо, по-перше, їх не навчили тому, що цього не можна робити, по-друге, в них немає взірців. В 1994 році коли журналісту пропонували гроші, він вважав це за сором, він вважав це за образу, але з того часу минуло 16 років, і молоді журналісти, які прийшли в професію п'ять років тому, бачать, що беруть всі, і це є нормально, більше того, вони ображаються, коли їм не платять. Молоді журналісти бачать, що це є нормою: хто сказав, що це є погано, якщо беруть всі? Тобто, існують певні подвійні моралі, вони існують скрізь, у журналістиці теж, вона була достатньо цнотливою, але якби вона була не такою - ризикова заява, але мені здається, що і країни не було би, і тих паростків демократії не було би. У нас журналістика була без образ, без гумору, вона була цнотливою, стриманою, шляхетною, якщо хочете. І навіть зараз, коли вона вже зіпсувалася протягом декількох років, все одно за рахунок інерції журналістика все ще залишається журналістикою, хоча від неї мало що лишилось.

М.Б.: Багато молодих журналістів вважають, що нічого страшного немає в тому, що вони майже повністю працюють на «зливах», тобто на витіках інформації, яка корисна тій чи іншій політичній силі. А по-друге, що вони входять якимось чином до цих політичних кіл і намагаються там бути своїми, щоб отримувати інформацію. Але ж ми знаємо, що на Заході це не зовсім так.

С.Р.: Це зовсім не так у переважній більшості, і, знову ж таки, це вади, вади часу. Мені здавалося, що ми мали б це пережити ще певний час тому, але це ще триває. Чому? Тому що зараз ми знаходимось на такому дуже складному зламі і політичному, і журналістському. От що спільного між політикою і журналістикою: в Україні до 1991 року було практично все, не існувало тільки двох речей - політики і журналістики власних, і політика була в Москві, і політична журналістика була в Москві. Вони з'являлися одночасно, і певною генерацією перших політиків і перших політичних журналістів були люди, які тільки вийшли з Радянського Союзу, тобто навіть якщо йдеться про відносно молодих людей. А потім відбувся злам, прийшли люди, які не застали тих часів. Я знаю багатьох політиків, які відносно молоді, не дуже освічені, але дуже впевнені, класичний випадок - люди багаті, вони заробили гроші, їм хочеться слави. «Яке їхало, так здибало» - вони знаходять у журналістиці таких самих амбітних, яким просто подобається те, що він може приятелем чи дівчині сказати: «Ти знаєш, з яким я пацаном сьогодні вечеряв у ресторані?», й оці молоді невігласи в політиці і молоді невігласи в журналістиці знайшли один одного, ефектом від цього є та політика і те політичне висвітлення, яке відбувається в Україні сьогодні. Шкода, що цього не сталося, скажімо, на початку 90-х років, бо зараз ми б вже це прожили і згадували б із посміхом, але, на превеликий жаль, зараз це дуже серйозна штука. Тобто, політики, які тільки почали і ще не стали серйозними політиками, можливо, в них ще все попереду, і журналісти, які вважають себе великими журналістами тільки тому, що вони посиділи з депутатами, попили за його рахунок кави чи віскі, і дали можливість описати ту брехню, яку почули.

М.Б.: Пане Сергію, але ті люди, про яких ви говорите, більш старшої генерації, деякі з них пішли у добровільне вигнання, як сказав медіаексперт Ігор Куляс - декотрі журналісти, наприклад, з каналу «1+1», які звільнилися в 1994 році, декотрі з них навіть не повернулися взагалі в журналістику, тобто вони вважають для себе займатися журналістикою в Україні нижче власної гідності. Питання в тому, наскільки є провина, зокрема таких журналістів, які пішли у добровільне вигнання, в тому, що сьогодні ми «маємо те, що маємо» і в політиці, і в журналістиці, маємо вибір без вибору, в тому, що ми маємо сенсації замість новин?

С.Р.: Сенсації теж мають право на існування. Просто паралельно мають існувати сенсації, новини й аналітика. Коли передали куті меду, тобто чогось більше, це вже ненормально. Насправді я би не звинувачував когось, час такий. Я би не звинувачував суспільство, яке виштовхало цих людей, які є дуже гарними фаховими професіоналами, і були б напевно запитані. Я би їх не картав, не закидав би за те, що вони не змогли повернутися, багато хто з них хотів повернутись, і не повернулись, бо їх назад не чекали, вони не потрібні були, це теж є правда. Просто такий час, такий час, коли на таких людей не існує попиту, і це теж є погано, тому що вони були б якщо не взірцями, то принаймні викладачами для тих, хто прийшов потім, вони б показували, що можна писати так, можна знімати так, навіть підводки робити на телебаченні - окремий вид мистецтва, і навіть це вже втрачається, в них потреба відпадає дуже часто. Просто загинула ціла низка жанрів. Хто у нас зараз пише нариси? Хто у нас зараз пише фейлетони? Навіщо, кому це потрібно? І ці люди, які були свого часу запитані, які фактично могли стати золотим фондом своєрідним, жили на межі, пережили етап зламу і формували першу українську журналістику, і можна говорити про те, що зараз вони є найкращими і найфаховішими в переважній більшості медіа - і в електронних, і в друкованих. Є ще один момент - у нас трошки схиблене уявлення про цивілізацію, це стосується всього: політики, моди, про це можна дуже довго говорити, але я зупинюсь на тому, що є близьким і зрозумілим, на журналістиці. Україна не є виключенням: найзапитанішим і найкоштовнішим видом медіа є телебачення, всі хочуть працювати на телебаченні, тому що там тебе показують, тому що там більше грошей, тому що там цікаво, але це не означає, що це відбувається за рахунок інших медіа. Наприклад, людина, яка має колонку в іноземній газеті, ніколи в житті не погодиться працювати на телебаченні, тому що колумніст «Фатц» - це статус, якого ти ніколи не здобудеш, працюючи в ток-шоу, у нас же все талановите і здібне більш-менш преться на телебачення і готове носити штативи руками тільки тому, щоб отримати примарну надію, що тебе коли-небудь все-таки покажуть або дадуть в ранковому ефірі в 5:45, провести якесь ток-шоу з ідіотами, або як футболіст сидіти на лаві, не грати, але отримувати більше грошей. Скрізь у світі, - в тій же Німеччині, в Бельгії, в Сполучених Штатах, - журналістика - це коріння, яке живить деревину під назвою медіа, у нас же це навпаки - якщо ти абсолютно непотрібний нездара, то йди працювати в газету, а решта висмоктує телебачення. Це не є правильним. Телебачення більш запитане, більш коштовне, на телебаченні найбільше реклами, телебачення вимагає фахівців, а у нас практично про це не дбають. Я знаю багатьох газетярів, з яких вийшли гарні, вправні журналісти, але я мало знаю журналістів, які в змозі написати два речення, отут є ще величезна прірва.

М.Б.: Пане Сергію, я хочу від вас почути дуже короткий прогноз. Що відбуватиметься із вітчизняною журналістикою наступними роками?

С.Р.: Ви знаєте, я думаю, що в країні все буде погано, незалежно від того, хто переможе. Але саме тому в мене є надія, що з журналістикою все буде добре, бо коли є тиск на журналістику, вона загартовується.

М.Б.: Я дуже дякую вам за те, що завітали сьогодні до нас у студію. У гостях у програми «Рентген» був Сергій Рахманні - редактор відділу політики видання «Дзеркало тижня». Всю правду про медіа висвітлювала для вас Марина Бердичевська. До нових зустрічей!

С.Р.: Дякую.

Програму створено в рамках проекту громадської організації Internews Network «У-Медіа» «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян», який «Детектор медіа» реалізує спільно з Інститутом масової інформації.

Фото - www.profil-ua.com