В суботу, 16 січня, гостем авторської програми Марини Бердичевської «Рентген», що виходить по суботах в ефірі радіо «Промінь», був оглядач «Радіо Свобода», телеведучий та публіцист Віталій Портніков.

Оскільки випуск «Рентгену» припав на останню добу перед початком першого туру президентських виборів, Портніков не міг називати в ефірі прізвищ політиків і давати прогнози та оцінки їхньої діяльності. Він розмірковував про загальні тренди розвитку світової журналістики. Зокрема щодо ролі і значення соціальних мереж він наголосив, що соціальні мережі ніколи не зможуть становити конкуренції фаховій журналістиці.

«Соціальні мережі, про які ви говорите, це звичайнісіньке аматорство, і я не думаю, що ми взагалі це маємо обговорювати. Це, звичайно, модна тема, але до реальної, фахової, журналістики не має ніякого відношення, тому що ми просто переоцінюємо те, що називаємо інтернетом», - сказав Портніков у ефірі.

Чому саме він так вважає - слухайте в програмі «Рентген».

Пропонуємо вашій увазі розшифровку програми:

Випуск 17 (16 січня 2009)

М.Б.: Вітаю! В ефірі - спільний проект радіо «Промінь» та громадської організації «Детектор медіа» - програма «Рентген». Всю правду про медіа висвітлює для вас Марина Бердичевська.

Сьогодні до студії «Рентгена» завітав публіцист, телеведучий та оглядач «Радіо Свобода» Віталій Портніков. Вітаю вас, пане Віталію!

В.П.: Добрий вечір!

М.Б.: Традиційно сьогодні у цій студії я б хотіла поговорити з вами про журналістику. Ми сьогодні менше будемо говорити про вітчизняну журналістику, а більше - про світову. Як ми вже з вами обговорили перед передачею, я би хотіла, щоб сьогодні ви давали оцінки як публіцист, як телеведучий, як людина, яка працює в засобах масової інформації. Як вам видається, які взагалі сьогодні напрямки, тренди розвитку журналістики у світі? Наскільки я розумію, є соціальні мережі, які зараз бурхливо розвиваються, вони замінюють всі інші форми подачі інформації суспільству.

В.П.: Я так не думаю.

М.Б.: Чому?

В.П.: Тому що ми можемо говорити або про фахову журналістику, або про аматорство. Соціальні мережі, про які ви говорите, це звичайнісіньке аматорство, і я не думаю, що ми взагалі це маємо обговорювати. Це, звичайно, модна тема, але до реальної, фахової, журналістики не має ніякого відношення, тому що ми просто переоцінюємо те, що називаємо інтернетом. Інтернет в житті будь-якого суспільства, від античного до науково-технічного, існував завжди в різних формах, я маю на увазі саму вулицю передання інформації. Були написи на каменях в Античності, це не була журналістика, це був спосіб передання інформації від людини до людини; була, умовно кажучи, вулична інформація в середньовічних містах, це ще не була журналістика, і потім це не була журналістика, коли з'являлися газети і журнали, це просто була можливість обміну інформацією на ринку. Відомо було, що будь-яку цікаву інформацію треба отримати на ринку в будь-якому великому місті, і журналісти туди ходили, щоб вибрати собі найбільш цікаві плітки. Де, скажімо, кримінальні журналісти брали інформацію про те, що може відбутися якесь пограбування чи ще щось? Почитайте «Москву і москвичів» Гіляровського - це те, що талановитий публіцист, журналіст відібрав на ринку, але відібрав з мільйону фактів, з мільйону історій. Китайський Дадзібао - знаменита стіна в Пекіні, де люди вивішували свої думки і повідомлення про те, що відбувається, навіть в соціалістичні часи, навіть в часи Мао Цзедуна. Що це було? Журналістика? Ні, форма обміну інформацією. Тепер прийшов інший час, час, коли такою пекінською стіною став інтернет, і це прекрасно, тому що світ зменшується для кожного з нас до розмірів екрану комп'ютера, і ми цю інформацію можемо мати не тільки з Пекіна (якщо ми живемо в Пекіні), але й з Шанхая, Сіднея, Києва, Москви і так далі, Ріо-де-Жанейро, звідки завгодно. Але виникає питання якості цієї інформації - чому ми можемо довіряти, з чим ми можемо погоджуватися, яку інформацію ми можемо вважати правдивою, яка людина може сподіватися на те, що до неї прислухаються. Адже зрозумійте, що з появою соціальних мереж, з появою блогів ніхто не відміняв хист як такий, вміння аналізувати як таке, професіоналізм як такий, ніхто не відміняв, зрештою, розумників і дурнів. Ви знаєте, що в нашій професії чимало людей, інтелектуальні можливості яких обмежені, але, так чи інакше, ми цих людей з вами відбираємо певної хвилини - на творчому конкурсі факультету журналістики, коли ми набираємо людей до якогось штату до якоїсь редакції. Ми з цими людьми завжди спілкуємося, ми розуміємо, хто що може, ми розуміємо, що ця людина здатна писати на культурні теми, але абсолютно нічого не розуміє в політиці, а ця людина може дати аналіз фондових ринків, але абсолютно не здатна зрозуміти, чому опера, яка поставлена в Києві, за якістю гірша, ніж опера, яка поставлена в Петербурзі, або навпаки - як це Києву вдалось поставити виставу, яка може цікавити професіоналів чи глядачів у всьому світі. Для цього треба мати здібності. Інтернет не створює цієї системи відбору, тому що ти там сам-на-сам з комп'ютером, і ти можеш собі зібрати спільноту таких самих людей, як ти, з нереалізованими можливостями, із завищеною самооцінкою, із впевненістю в тому, що ти не тому не займаєшся цією справою, що в тебе немає хисту, професіоналізму, а тому, що тобі не повезло або тому, що тебе недооцінили або робили проти тебе певні інтриги, ви знаєте, що людина здатна сама собі пояснити певні невдачі. Ти в своєму журналі будеш писати те, що ти думаєш, те, що тобі потрібно, і це може бути абсолютна графоманія, абсолютна дурість, і це відбувається не тільки з журналістикою чи публіцистикою, це відбувається і з великою літературою, з поезією. Такої кількості графоманських віршів ми не бачили за всю історію людства, як зараз ми бачимо в інтернеті, але вони завжди були - у «Откровенниках» шкільних кожної дівчинки в школі від Сполучених Штатів до Радянського Союзу завжди все це було. Але воно так і залишалося там, на цих сторінках, вона могла обмінятися цим з трьома-п'ятьма своїми подругами шкільними, навіть вже на два класи вище про це ніхто не знав, а зараз вона може викласти це в живому інтернеті, і це прочитає 25 подружок, але ми з вами маємо розуміти просту річ - на реально велику аудиторію, на вплив на якусь ситуацію можуть розраховувати тільки люди, які пройшли цю систему професійного відбору, або проходять її в самій мережі, інакше не може бути. І якщо ми з вами говоримо про те, що окремі блогери в інтернеті можуть мати аудиторію більше, ніж професіонали...

М.Б.: 10 тисяч відвідувачів в день. Я знаю таких блогерів.

В.П.: Але ми тоді маємо сказати про якість аудиторії, яка читає того чи іншого нефахового дописника в такій мережі, тому що порножурнали в цьому світі завжди будуть мати більший тираж, ніж якесь якісне видання про культуру чи якесь загальнополітичне видання. Це нормально. Просто більша частина людей, які відкривають ці порножурнали і вдивляються в ці чудові глянцеві фотографії, ніколи не будуть тією критичною масою, яка буде впливати на розвиток політики, економіки і культури своєї країни. Це нормально. Не може все суспільство, умовно кажучи, бігати по центральній магістралі свого міста з ініціативами, це і не потрібно, кожен має найти свою нішу, але ми говоримо про журналістику як про певну систему впливу, як про певного посередника між суспільством і владою, суспільством і культурою, суспільством і економікою. Я перепрошую, але для цього потрібен фах, і для цього потрібно, щоб люди мали свій коефіцієнт якості, які це отримують. В Україні цей коефіцієнт якості дуже низький.

М.Б.: Пане Віталію, до речі, ви зачепили дві теми дуже цікаві: перша - професіоналізм журналістський, наявність школи, шкіл навіть у країні. Як вам видається, нині взагалі є кому готувати журналістів молодих, адже більшість експертів стверджують, що професійні якості журналістів, репортерів, особливо ж телерепортерів дуже знижуються останніми роками?

В.П.: Це зважаючи від якого саме рівня про це думати, чесно кажучи. Можна подумати, в нас була така висока журналістика, а зараз все знижується.

М.Б.: Чесно кажучи, таке враження, що в радянські часи журналісти були більш професійні.

В.П.: Марино, в радянські часи жодна людина не бачила українських телеканалів, ідіотів не було їх дивитися.

М.Б.: Я маю на увазі і друковані видання.

В.П.: І друковані засоби масової інформації ніхто тут не читав українські. Про що ми говоримо? В Києві дивилися Московське центральне телебачення, і це був єдиний канал, на якому можна було щось побачити, я вже не кажу про політичну журналістику. Єдиною політичною програмою в цій країні була програма...

М.Б.: Програма «Время».

В.П.: Ні, я маю на увазі тут. Це була програма «Актуальна камера», якщо ви зараз її подивитесь, вам стане просто моторошно від того, що показували тут в радянські часи, ці безкінечні репортажі про жнива. А газети, які тут виходили, не могли бути порівняні з радянськими газетами, тому що це були нудні пропагандистські листки. Те, що дозволяла собі московська журналістика, «Литературная газета», «Литературная Россия», «Советская культура», «Известия», «Комсомольская правда» - нічого цього не було і не могло бути, тому що це була фактично обласна преса республіканського рівня. Знаєте, як колись Данило Ганін сказав про Санки-Петербург: «великий город с областной судьбой», от у нас була велика країна з обласною долею, і це, звичайно, віддзеркалювалося на рівні журналістики як такій. І тільки коли почалася перебудова, почалися перші несміливі кроки для того, щоб ця журналістика стала, принаймні, в рівень з хоча б московською. Знаєте, в 1988 році, здається, коли Рональд Рейган вперше приїхав до Радянського Союзу, я був акредитований до прес-центру його приїзду від газети «Молодь України» разом із своєю естонською колегою, яка репрезентувала «Естонську республіканську газету», на нас всі журналісти дивилися, радянські, московські, французькі, італійські, як на якесь таке дивовижне видовище - хто це, хто сюди прийшов. Київ і Таллін - таких міст на карті міжнародної журналістики просто не існувало. Так що ніякого рівня української журналістики в радянські часи не було, нам довелося її будувати з практично чистого паперу з перших днів незалежності України і до цих днів. Це був складний процес. І сьогодні ми маємо самодостатню систему власних засобів масової інформації в ситуації, коли у нас немає середнього класу, а значить, немає суспільства, яке має вимагати якісну журналістику, коли у всьому світі розважальна лінія журналістики перемагає телебачення і радіомовлення. Тобто, ми багато в чому запізнилися, ми могли зробити собі, умовно кажучи, Times або Guardian, ми, до речі, коли робили газету «24», думали саме про таку модель, але ми запізнюємося з такими моделями, тому що їх час вже минає. Дуже скоро вже будуть інтернет- або електронні видання для якісної аудиторії.

М.Б.: Пане Віталію, от ви говорите, що загальновизнаний тренд - звернення до розважальних моментів, це шість «с», які ми знаємо: страх, смерть, секс і так далі, і вся журналістика працює з цими шістьма «с». Ви як публіцист, взагалі майже немає в Україні серйозної, нормальної публіцистики, і зокрема соціальні мережі дають таку альтернативу, трапляється іноді. Або блоги на якихось сайтах. Вони дають якусь можливість займатися публіцистикою.

В.П.: Я так не вважаю. Блог не може бути публіцистикою. Публіцистика - узагальнений досвід, публіцист - це людина, яка вміє володіти словом, це не висловлення думки як такої.

М.Б.: «Недолитература».

В.П.: Ні. Це відповідальність, це вміння узагальнити ситуацію, це ім'я, це бренд. Якщо ви просто хочете написати те, що ви думаєте, це не стає публіцистикою одразу, тому я і не вважаю, що соціальна мережа - це публіцистка. Поява власної думки, і я знову повторюю, у нас власна думка була навіть в радянські часи. Був журнал «Робоче-християнський кореспондент», це те ж саме, і що, ми вважаємо цих людей публіцистами? Ні. Це характер преси, це абсолютно нормально, тому що те, про що ви говорите, це завдання великих телевізійних каналів, але чому стало так? Тому, що раніше велике телебачення і так звана велика преса мали можливість обслуговувати всю аудиторію, зараз з'являється можливість для кожного. Ти можеш бути передплатником культурного каналу, можеш бути передплатником спортивного каналу і так далі. Я, скажімо, люблю фадо - португальську народну музику, умовно кажучи. Раніше, щоб послухати фадо, потрібно було полетіти до Лісабону, купити там диск, приїхати і послухати. Зараз я можу мати телевізійний канал, і 24 години на добу в себе в дома слухати, це ще не означає, що я буду слухати його щодня, я просто навів приклад специфічного інтересу. Хтось любить єврейську музику, а хтось румунську. Хтось хоче цілодобово слухати Beatles або Depeche Mode, будь ласка! Всі можливості зараз для цього є, і це так звана адресна аудиторія. А великий телевізійний канал має думати про те,  що люди мають і узагальнені інтереси, тому що він цим людям продає рекламу; телебачення - це бізнес. У нас в українських журналістів є така думка, що можна працювати в тому, що не приносить доходів. Я думаю, що такі журналісти не усвідомлюють собі чітко, що вони мають отримувати зарплату за рахунок інтересу до себе. Всі інші - не журналісти, це або державні службовці на громадському телебаченні, які виконують специфічну місію, або є споживачами чужих грошей, або використовувачами чужих брудних політичних інстинктів. А в світі не так. В світі ти або працюєш на цьому великому каналі, звичайно, цей узагальнений інтерес примітивний, але більшість має примітивні інтереси, ніж меншість, вона хоче дивитися мильну оперу, вона хоче дивитися футбольний матч, вона хоче дивитися бойовик, вона хоче дивитися фільми жахів. І під це дають рекламу виробники загальної продукції - зубних паст, умовно кажучи, тому що людина, яка, скажімо, хоче вам продати якусь марку годинників за кілька тисяч чи кілька десятків тисяч доларів, вона не дасть рекламу на телебачення, вона дасть рекламу в якийсь журнал, який читає людина такого рівня, тому що вона точно знає, що магнат не буде дивитися мильну оперу, люди, які дивляться мильні опери не стають магнатами. Нічого в цьому поганого немає. Але головне завдання засобів масової інформації і тут, і в світі - створення нішевих телевізійних каналів. Якщо я хочу дивитися тільки кіно 40-х років, я його дивлюся, і під це теж є реклама, і я іду на це. Скажімо, якщо я редактор таблоїдної газети, я отримую величезну зарплатню, маю величезні можливості професійні, але займаюсь такою журналістикою, займаюся смертю, сексом, страхом і іншим. А якщо я редактор серйозного політичного тижневика, в мене зарплата в декілька разів менша, можливості менше, яхти в мене немає, в мене просто є квартира, я відпочиваю не в бунгало на Сейшелах, а всього-на-всього в якомусь готельному номері на узбережжі Адріатики, але при цьому до мене величезна суспільна повага, всі знають, хто я, і в мене є вплив на розвиток моєї країни. Це така платня. А він ні, ніхто не знає, хто він такий, ніхто ніколи не дізнається, хто він такий, більше того, він може вам ніколи не сказати, хто він такий, за сніданком в готелі він скаже вам, що бізнесмен, тому що навіть йому буде не дуже приємно зізнаватися в тому факті, що навіть він, коли купує власну газету, він відразу ж купує газету цього редактора загальнополітичного тижневика, щоб загорнути свою і спокійно за сніданком подивитися, чи правильно його журналісти поставили фотокартки цих оголених грудей якоїсь чергової коханки якогось чергового футболіста. І все. Це нормальне життя, нормальний світ.

М.Б.: Пане Віталію, ви кажете, що журналіст повинен працювати так, щоб отримувати зарплатню і приносити прибутки своєму роботодавцю. Але у всьому світі є певні галузі, які дотуються, тобто, культурні проекти, соціальні проекти.

В.П.: Але я ж робив зноску на те, якщо ви працюєте в державних чи в соціальних мережах засобів масової інформації.

М.Б.: Наскільки я знаю, мені розповідали, що в більшості французьких газет на перших шпальтах ніколи немає політики, ніколи немає політичних тем, вони десь на четвертій-п'ятій сторінці.

В.П.: Чому? В загальнополітичних газетах це не так - у Le Monde це не так, у Le Figaro це не так, там на перших шпальтах політика, просто це такі газети, вони мають певну аудиторію, певний баланс реклами і накладу. Ви говорите про таблоїди?

М.Б.: Ні, я говорю не про таблоїди, а про газети, в яких стабільно високий інтерес до соціальних тем, до життєвих історій.

В.П.: Я ж вам кажу, це різні типи преси.

М.Б.: Але це не таблоїд, це соціалка.

В.П.: Це так звана масова преса. Ми ж знаємо це з факультету журналістики, і ви це знаєте - є преса якісна, масова, преса масово-якісна, і преса якісно-масова - чотири категорії газет і журналів, вони досить зберігаються.

М.Б.: Я веду до того, що в Україні немає ані телевізійних, ані друкованих проектів культурних.

В.П.: В Україні немає якісної преси як такої, в Україні немає соціальних проектів як таких, в Україні немає соціального телебачення, тому що в ньому не зацікавлені політичні еліти, і не зацікавлене суспільство. В Україні багато чого немає, багато атрибутів, які є в звичайнісінькій європейській країні, від Албанії й Андорри і закінчуючи Чеською Республікою. Це ясно, але нічого особливого в цьому немає, ми розвиваємося. Якщо ми побудуємо нормальну державу, якщо виникне середній клас, значить, в нього виникне потреба в цьому. Цього немає, тому що немає потреби, немає справжнього суспільного запиту, але в цьому суспільстві немає запиту на якісну політику, на власну участь у політичному житті, їм здається, що участь - це прийшов - проголосував - забув, а держава потім повинна, і якщо вона чогось не робить, то це погана держава. Це не питання журналістів, це питання суспільної активності як такої.

М.Б.: Як вам видається, найближчими роками, - наскільки я розумію, декотрі з українських каналів зараз займаються виробництвом власного мила, - окрім мила і якихось суто розважальних гумористичних проектів а-ля «95 квартал», щось буде робитися?

В.П.: Я думаю, що в нас немає для цього достатньо соціального запиту і професійного потенціалу. Я думаю, що стан найближчими роками в країні буде тільки погіршуватись, так що не треба плекати надії.

М.Б.: Пане Віталію, я дуже вам дякую за те, що ви сьогодні завітали до нас у студію. В ефірі була програма «Рентген», в гостях програми був оглядач «Радіо Свобода», публіцист і телеведучий Віталій Портніков. Всю правду про медіа висвітлювала для вас Марина Бердичевська. До нових зустрічей! 

Програму створено в рамках проекту громадської організації Internews Network «У-Медіа» «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян», який «Детектор медіа» реалізує спільно з Інститутом масової інформації.

Фото - www.unian.net