У суботу напередодні початку нового сезону «Танцюю для тебе» я перемикав з каналу на канал телевізор, який до того відпочивав після п'ятничних пристрастей у Савіка, і раптом побачив серйозне, ба навіть натхненне обличчя Кучми. Другий всенародно обраний президент України не просто промовляв - він учив нас, грішних, як треба правильно і праведно жити. Якраз, до речі, через десять днів після чергових роковин зникнення і вбивства Георгія Ґонґадзе. Але хіба ми не звикли до таких сюжетів? Хіба не беруть у фонді Кучми достойники нашої культури кошти, щоб хоч якось видати свої книги (бо ті книги цікаві лише кільком сотням зацілілих в Україні елітарних читачів, тому комерційного зиску не приносять, отже, ані держава, ані приватні видавництва їх не фінансують)? Хіба не відсвяткував Л. Д. свій ювілей у палаці Україна за участю зірок-перезірок? Та справа наразі не в тому. А в тому, що екс-президент виголосив дещо таке, з чим на загал можна цілком погодитися, але дещо додавши до сказаного ним.

Отож, Леонід Кучма зазначив, що вважає неприпустимою героїзацію тих, хто виступав у Другій світовій війні на боці фашистської Німеччини. І що героїзація фашизму в будь-якому разі неприйнятна, бо ж навіть у Німеччині пропаганда нацизму - це злочин. Друга теза - беззастережно правдива. А от перша потребує коментарів. Тим більше, що висловлена вона напередодні 28 вересня 2009 року - дати, знаменної саме в цьому сенсі.

Справа в тому, що якраз 70 років тому, 28 вересня 1939 року, в Москві було підписано документ, що офіційно звався так: «Німецько-Радянський договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною». В ньому закріплювався поділ території «колишньої Польської держави» та фіксувалися де-юре вже існуючі перед цим де-факто союзницькі відносини між двома червонопрапорними тоталітарними державами. Що тут є прикметним: на той момент Німеччина офіційно перебувала у стані війни з Польщею (польські війська ще чинили опір, а уряд діяв в еміграції), Францією, Великою Британією та її домініонами. СРСР офіційно війну нікому не оголошував. Проте Червона армія та війська НКВС (загальна чисельність - до мільйона багнетів) контролювали на той момент приблизно половину території, яка офіційно вважалася територією Польською держави; понад 300 тисяч польських солдатів та поліцейських (на той момент, далі їхня кількість значно зросла) утримувалися як військовополонені і саме так звалися у всіх офіційних радянських документах; глава уряду Молотов, нарком внутрішніх справ Берія та нарком оборони Ворошилов те, що робила Червона армія на територіях Західної України та Білорусі, інакше як «бойовими діями» чи «воєнними діями» не називали. І не просто діями, а «спільними воєнними діями» задля реалізації «спільних інтересів». Справді: такі дії велися не в одному місці, а потім проводилися спільні паради, як-от у Бресті...

А ще раніше, наприкінці серпня 1939 року, в західній пресі з'явилися повідомлення, що у зв'язку із загостренням німецько-польських відносин очкується відведення від західних радянських кордонів з'єднань Червоної армії чисельністю 200-300 тисяч багнетів. 27 серпня Берлін доручив німецькому послу в Москві Шуленбургу терміново з'ясувати, чи справді відводяться радянські війська і «чи не можна їх повернути, щоб вони максимально зв'язали польські сили на сході»? Посол з'ясував ситуацію і повідомив: навпаки, ці війська посилюються, і скоро буде опубліковано офіційне повідомлення про це посилення, так що поляки не зможуть перекинути свої частини на західний фронт. І справді, 30 серпня уряд СРСР офіційно заявив про посилення своїх військ на західному кордоні. Отже польські війська залишилися на місці, Москва виконала прохання Берліна.

А ось красномовний факт із іншої сфери, політично-символічної: 2 вересня 1939 року до Берліна прибула радянська військова місія у складі п'яти офіцерів на чолі з військовим аташе СРСР у Берліні Пуркаєвим і новий радянський повпред (тобто посол) Шкварцев. В аеропорті їх зустрічали не лише відповідальні працівники МЗС Німеччини й офіцери на чолі з військовим комендантом Берліна генералом Зейфертом; було вишикувано роту почесного караулу, відбулися всі належні урочистості. Натомість цього самого дня Москва відмовила польському урядові у проханні закупівлі в СРСР стратегічних матеріалів чи хоча б у дозволі їхнього перевезення через радянську територію...

Іншими словами, СРСР і Червона армія якраз і виступали в той час на боці фашистської Німеччини. І навіть якщо винести за дужки роль Кремля у розпалюванні Другої світової війни, то все одно маємо красномовну картину.

Ще потрібні факти? Будь ласка. У жовтні 1939 року СРСР погодився на використання Кріґсмаріне порту Териберка (на схід від Мурманська) як ремонтної бази і пункту постачання військових кораблів і підводних човнів, які вели бойові операції у Північній Атлантиці. А велику групу моряків із потопленого біля берегів Південної Америки німецького рейдера «Граф Шпее» було переправлено з Тихоокеанського узбережжя до Німеччини через весь СРСР. Якби останній був справді нейтральною державою, то він би мав цих моряків інтернувати до кінця війни. Так само, як і німецьких льотчиків, котрі нерідко сідали на радянські аеродроми з тих чи інших причин. До речі: вже після 1941 року, коли союзні відносини між Союзом РСР та Британією і США було офіційно закріплено, американські та британські льотчики, які часом на своїх підбитих літаках дотягували до радянської території і вистрибували там із парашутами чи садовили літаки у полі «на пузо», бува, просто безслідно зникали у нетрях ҐУЛАҐу; а от із льотчиками люфтваффе фактів такого поводження, наскільки мені відомо, не зафіксовано.

Проте головне все ж не в усіх цих деталях - хоча і з них складається вельми однозначна мозаїка. Головне в тому, що майже через місяць після початку світової війни СРСР підписав договір про дружбу з головним агресором. І став, таким чином, де-юре союзником цього агресора. І фактично СРСР виконував зобов'язання, передбачені союзним договором (casus foederis, якщо вдатися до правничої латинської термінології). А що не оголосив війну Британії та Франції - так Італія її оголосила теж тільки влітку 1940 року. А того ж 28 вересня 1939 року Молотов і Ріббентроп підписали спільну Заяву двох урядів, у якій містився заклик до Британії та Франції припинити війну проти Німеччині, що відповідало б, як сказано в документі, «інтересам усіх народів». А далі йшло попередження: якщо ці держави не прислухаються до попередження, вони нестимуть усю повноту відповідальності за продовження війни, причому «в разі продовження війни уряди Німеччини й СРСР консультуватимуться один із одним про необхідні заходи». Слід розуміти, про заходи щодо «примушення до миру» (тоді цього терміну ще не було, але він якраз із тієї, більшовицько-нацистської лексики).

Тому чи дивно, що навесні 1940 року радянські штаби розробляли авіаційні удари по британських базах у Суеці, Хайфі, Олександрії та на Кіпрі, а влітку було видрукувано російсько-англійський військовий розмовник, лексика якого могла стати в пригоді лише у разі висадки Червоної армії на Британські острови? Чи дивно, що літаки люфтваффе скидали на Лондон важкі бомби радянського виробництва - у нацистів не було тоді бомб такого калібру, як у більшовиків? Чи дивно, що СРСР одержав доступ до новітніх німецьких військових технологій, а Німеччина - до майже невичерпних запасів радянської стратегічної сировини?

І лише наприкінці 1940 року двом диктаторам, як вони не мостилися, все ж не вдалося домовитися про умови офіційного приєднання СРСР до вісі Берлін-Рим-Токіо - надто великі апетити були у Кремля: Фінляндія, Балкани, Туреччина, Іран - і далі на схід...

Тож як бути сьогодні з усіма цими Сталіними-Ворошиловими-Молотовими-Калініними та компанією, не кажучи вже про Червону армію? Узагалі, як ставитися до Радянського Союзу, який у ті роки показав себе в усій красі? Добре було б, якби наше телебачення - бодай з подачі Леоніда Даниловича - обговорило всі ці сюжети. Але, схоже, це нікого не цікавить. Принаймні, у телепрограмі на 28 вересня я не помітив на жодному каналі чогось такого, що могло би стати майданчиком для обговорення цих питань. А може, й справді - вони нікого, крім пенсіонера Кучми й автора цих рядків, не цікавлять?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Фото - e-news.com.ua