Ви будете сміятися, але за дивовижним збігом обставин саме в переддень 5 травня, яке в СРСР відзначали як свято преси і газетярів, президент України Віктор Ющенко заявив на весь світ - напередодні його приходу до влади в Україні не було незалежних журналістів. Не було - і все. І бути не могло.

Утім, от увесь відповідний фрагмент із інтерв'ю глави Української держави німецькій журналістці Клаудії фон Зальцен, опублікованого в газеті Der Tagesspiegel під гучним заголовком «Євросоюзові забракло мужності»:

«З: Європейський Союз нині сильно стурбований внутрішньополітичною кризою в Україні, яка тільки поглибила наслідки економічної кризи.

Ю: Чотири роки тому в цій країні не було незалежних журналістів. Відтоді нам вдалося забезпечити свободу слова. Ще чотири чи п'ять років тому будь-які вибори в нас могли вилитись у громадянську війну. А тепер ми мали двічі дострокові парламентські вибори, й на обох перемогла опозиція. За чотири останні роки ми змогли гарантувати основні свободи й демократичні принципи. Демократія спроможна дати відповідь на будь-який виклик. І в цьому ключ. Те, що відбувається нині в уряді та парламенті, не можна розглядати як міжособистісний конфлікт. Ідеться про конфлікт між ідеологіями. Одна зі сторін хоче, щоб країна повернулася в минуле».

Отож бо. Недвозначно сказано, чи не так? Не було напередодні і під час Помаранчевої революції незалежної журналістики. Ну, добре, державні ЗМІ часів Леоніда Кучми - то справді пісня. Так само, як і видання, неформально підконтрольні президентській адміністрації. Але ж вистачало й журналістів та редакторів, які попри все доносили до аудиторії правдиву інформацію, які йшли на конфлікт із власниками мас-медіа, опинялися на вулиці, зрештою, гинули за досі не до кінця з'ясованих обставин. Тож як розуміти сказане - чи так, що всі тодішні прихильники принципів свободи слова й борці за ці принципи перебували на утриманні ЦРУ або «Моссаду»? Чи так, що вони були нещирими й тільки прикидалися незалежними журналістами (точніше, залежними від власного сумління і часто-густо незалежними від грошей, яких ледь вистачало на прожиття)?

З іншого боку, невже ж в Україні саме завдяки зусиллям Віктора Ющенка і його ближнього оточення («нам вдалося») з'явилася свобода слова й невідь звідки взялися незалежні журналісти? Ба більше: невже ця свобода слова й справді чимось забезпечена дуже вагомим і реальним - на політичному та правовому рівнях, - окрім заповзятості самих журналістів та поодиноких видавців? Невже ж постійні судові позови з боку скоробагатьків і знаних політиків до ЗМІ та журналістів - не факт українського буття? І невже, скажімо, у стольному Києві, на очах Ющенка та його секретаріату, якраз у ці роки не відбулося брутальне рейдерське загарбання муніципальних мас-медіа командою Леоніда Черновецького, яка перетворила ці медіа на знаряддя політичної маніпуляції, спрямованої проти киян, але за гроші самих киян?

Утім, усі ці запитання можна й не ставити, якщо згадати - не так давно перед цим Віктор Ющенко заявив групі депутатів від НУНС: «Ви всі були ніхто! Я вас усіх привів у політику, ледь не зі смітників підібрав», - а серед тих депутатів були й учасники студентської «революції на граніті» та перших мітингів Руху за часів, коли сам Ющенко ще був законослухняним членом КПРС. А можна згадати й інше - як неодноразово президент закидав своїм нинішнім опонентам, у тому числі й «польовим командирам» Майдану, що вони, мовляв, тоді ховалися за його плечами (насправді вистоюючи вдень і вночі на морозі разом із людом, коли сам В. А. з'являвся на трибуні на годинку, щоб розповісти щось про гетьманів Скоропадського та Мазепу...). І так далі - приклади кожен може назбирати сам.

Іншими словами, Віктор Ющенко щиро вважає себе політичним деміургом. Батьком української нації не в переносному, а в прямому сенсі слова. І носієм усіх можливих чеснот, а опонентів - у їхньому числі Володимира Полохала, Олеся Донія, Тараса Стецьківа та інших - носіями неправильної ідеології, які прагнуть, «щоб країна повернулася в минуле».

Ні, таки символічно, що це інтерв'ю з'явилося в перекладі українською якраз у день виходу першого числа більшовицької газети «Правда». Бо ж логіка світосприйняття та мислення у президента України, який щиросердо вважає себе головним демократом країни, - саме відповідає цій події: «Прошла весна, приходит лето, - спасибо партии за это»...

Утім, усе це не виходило б за межі чергового українського політичного анекдоту (на зневагу до тих, хто справді будував підвалини свободи слова в державі не зважатимемо - це не зі зла, це від непрофесійності), якби не щонайменше дві обставини.

Перша - те, що маємо зайве свідчення того, що українська політична «еліта», навіть нотаріально завірена - як-от глава держави - жила й живе в якомусь абсолютно іншому світі, з яким світ нормальних людей, світ більшості громадян держави не має зв'язку - ані прямого, ані зворотного. Інакше-бо апарат В. А. не допустив появи таких дивовижних тверджень у впливовому німецькому виданні, тим більше - в інтерв'ю журналістки, яка вочевидь співчувала президенту України й намагалася його зрозуміти (а ще цей апарат мав би порадити патронові не надто зациклюватися на українськості Гоголя, тим часом як у цьому Ющенко, здається, передав куті меду під час розмови). Чи, може, апарат не сміє й слова сказати президентові? Дуже сумніваюся. Просто цей апарат у своїй масі живе на тій самій планеті, де й В. А. А це означає, що для цієї публіки політична реальність - це світ скандальних телешоу плюс залаштункові катакомби домовленостей «між своїми». І все! Електорат, він же громадянська спільнота, він же «лохи», до уваги сьогодні вже не береться. Так само, як і «четверта влада» - мас-медіа, де сьогодні начебто панує повна свобода слова. Ці медіа - тільки арена для вправ самих політиків та їхньої обслуги, а «лохи» слухняно «схавають» усе. Як наші, так і західні. Скажімо, твердження, що на «обох (! - С.Г.) дострокових виборах перемогла опозиція» (? - С.Г. )...

Друга ж обставина - що свобода слова сьогодні знову під загрозою - іншою, ніж 2004 року, але не менш небезпечною. Бо ж чого варте те слово, що йде від речників громадянського суспільства, якщо його влада (а чинна опозиція тим більше) не чує й не хоче чути, тим більше, брати до уваги? І до чого може дійти це нехтування за умов соціально-економічної кризи та зіткнення шалених амбіцій великих і дрібних вождів та вождиць вітчизняної політики?

Бо ж не тільки Вікторові Ющенку хочеться фігурувати в анналах світового газетярства в якості людини, що сотворила в Україні всі дива сучасної цивілізації, включно зі свободою нікому з влади насправді не потрібної, крім як для пропаганди, преси...