Продюсерами фільму виступили Володимир Бородянський (Об’єднання українських продюсерів, ОУП) та Ілона Шнейдер, режисерами — Галина Пілютікова й Максим Курочкін. Прем’єра відбулася на телеканалі СТБ.

«Аматори» створені з інтерв’ю бійців і бійчинь ТрО. Якщо брати їхні мирні професії, то перед нами — справжній груповий портрет середнього класу: актор, інженер, професор університету, студент, розробник комп’ютерних ігор, графічний дизайнер, режисерка, начальник відділу продажів, юристка, держслужбовиця, власник стоматологічної клініки, оперний співак, сценарист. Як зауважує Антон Дробович «Тоха», стрілець і філософ, склад сил тероборони — «міцний середній клас і роботяги».

Зйомки фільму «Аматори. Постання нації»

Немає ані епізодів фронтової хроніки, ані уривків новин. Тільки герої та героїні, що сидять перед камерою та розповідають про свій досвід. Інколи кадр ділиться по вертикалі на дві частини: в одній — герой чи героїня на стільці, в другій — його чи її крупний план. Власне, це мало б виглядати одноманітно: так знімається більшість телепрограм, коли все підпорядковується суто інформативним цілям. Однак «Аматори» інакші.

По-перше, через те, як автор(к)и показують усіх цих людей. Не ігнорують паузи, часто красномовніші за сотні слів. Тактовно, але об’ємно виокремлюють їхні емоції — завдяки вищезгаданим крупним планам, завжди інтонаційно точним (оператори Олександр Земляний, Володимир Тонконогов). Так само важить, наскільки добре організований цей матеріал. Пілютікова і Курочкін виструнчують окремі монологи в один великий наратив, згрупований за стадіями драматургічного розвитку: «Ворог», «Шлях до ТрО», «Воїни-аматори», «Перший бій» тощо. Розумієш, що питання — йти чи не йти у військкомат — для тероборонівців узагалі не стояло, хоча ціну такого вибору вони усвідомлювали: «Я розумів, що можу бути гарматним м’ясом».

Уся оповідь до жаху очевидна: 90% зброю в руках ніколи не тримали, ніхто з них не є надлюдиною, і їм було страшно, і полон для них гірший за смерть, а їхні життя та їхні особистості назавжди розділилися на до і після 24.02.22. На них цікаво дивитися — не тільки слухати (в цьому, до речі, допомагає ще й музика, майстерно підібрана Сергієм Пілютіковим), їхні історії захоплюють. А це і є саме кінематографічна якість. Тож маємо гідний зразок воєнної документалістики, вартий не тільки телеефіру, а й фестивальних показів.

Максим Курочкін:

— Володимир Бородянський хотів робити документальний фільм про ТрО і запропонував мені подумати, як би я це бачив. Звісно, я теж хотів зняти кіно про тероборону, про людей, із якими познайомився та яких полюбив. Я запропонував застосувати театральний підхід — техніку вербатім (коли п’єса або сценарій створюється на основі інтерв’ю з героями чи їхніми прототипами). Вірив, що це може спрацювати й у кіно. Можливо, воно спрацювало не на всі 100 відсотків, але досі переконаний, що такий підхід, де панує пряма мова, найбільш відповідає феномену, який ми досліджували. Хотілося, щоб ніщо не відволікало від людей, від їхніх очей, слів. Ми вирішили обійтися без видовищних прольотів над згарищами, руїнами, шанцями, без анімації, швидких рухів, звуків і спеціальних ефектів. Ми поставили на меті побудувати кіно лише на енергії відвертих емоційних свідчень. Навіть планували обійтися без такого «підсилювача смаку», як музика. Врешті-решт музику ми все ж використали, але композитор Сергій Пілютіков створив ненав’язливі делікатні композиції.

Ми зафільмували дуже багато матеріалу, з однаковою цікавістю та пошаною розпитуючи всіх, незалежно від їхнього реального військового досвіду. У фільм увійшла лише мала частина, основний масив відзнятого матеріалу продюсери планують передати до Українського інституту національної пам’яті. Для нас той факт, що людина пішла до ТрО, цілковито змінивши свою сферу діяльності, вже був головним маркером. Ми не вимірювали, хто більший герой, а хто менший, хто більше воював, хто менше, — цікавило те, що відбулося в них у свідомості. Хоча там дійсно є абсолютні герої.

Із самого початку ми розуміли, що хочемо використовувати новельний принцип. Я сам драматург із фантазією. Можу добре придумати те, чого нема. А тут була задача якраз фантазію стримувати й виходити з того, що маємо. Не знімати фільм про те, чого люди не говорили, йти за ними, а не за власним баченням. Ми довго шукали спосіб, співмірний людям. Дуже допомогло те, що Володимир Бородянський, Ілона Шнейдер, Галина Пілютікова — телевізійні професіонали й розуміють, як і що сприймає глядач. Але водночас готові до ризику, експерименту. Галина зробила величезну роботу на фінальному монтажі. Ми збіглися в бажанні закохати світ у наших мудрих і відвертих воїнів. А ще нам сильно пощастило: фільм створювала фантастична команда однодумців. І ми дослухалися до порад наших друзів, видатних українських кінематографістів: Дмитра Тяжлова, Тали Пристаєцької, Наталки Ворожбит.