Для тих, хто народився напередодні або вже за часів Незалежності, українська гривня — це щось абсолютно буденне, як Wi-Fi у кав’ярні чи затори на Північному мосту в Києві. Сучасний зумер звично прикладає смартфон до термінала й навіть не замислюється, що паперові чи цифрові синьо-жовті купюри не впали з неба за покликом історичної справедливості.

Більшості й на думку не спадає, що за появу цієї самої гривні у 1990-х велася детективна, а місцями суто «дикозахідна» боротьба з бандитами, спекулянтами, Москвою та мільйонною гіперінфляцією, коли зарплату видавали купоно-карбованцями у коробках з-під взуття.

Нагадати нинішнім поколінням про ті буремні часи вирішили режисер Володимир Сидько й авторка ідеї та продюсерка Тетяна Лазарева (продюсерська агенція «АССА»). Вони зняли документальну стрічку з промовистою назвою «Битва за гривню». Проєкт фінансово підтримали Держкіно та «Таскомбанк» — мабуть, щоб ми не забували, якими сивими пасмами й валідолом під язиком давалася національна фінансова система.

Якщо для молоді це «історичний екшн з минулого століття», то для старшого покоління — особистий трилер, пережитий на власній шкірі.

Політика, культурні відродження чи дипломатичні баталії 90-х могли хвилювати або зачіпати більші або менші верстви населення. Однак далеко не всіх. Політичні розбірки цікавили депутатів та активістів, мистецькі перформанси — інтелігенцію, а переділ власності — нових «бізнесменів». Але гроші зачіпали абсолютно всіх без винятку — від академіка до двірника.

Усі без винятку ставали учасниками одного великого соціального експерименту: отримували мільйонні зарплати, ходили на базар із пакетами купоно-карбованців і на ходу перераховували ціни, які змінювалися швидше, ніж курсував міський транспорт. Для старших глядачів «Битва за гривню» — це не просто документалка про макроекономіку, це ностальгічно-жахаючий ретро-трип у часи, коли кожен громадянин України мимоволі став мільйонером, але батон і пачку чаю все одно доводилося купувати за цілою стопкою кольорових папірців.

З художньої точки зору стрічка зроблена без зайвих мистецьких витребеньок чи претензій на вишуканий артхаус. Жодних розтягнутих кадрів чи медитативних пейзажів — усе побудовано на динамічному монтажі, архівних кадрах і дуже стислих, влучних інтерв’ю і динамічній музиці. Події розгортаються у темпі гарного фінансового трилера, де немає часу на раптово ліричні відступи.

Серед тих, хто ділиться спогадами «з перших вуст», — як провідні чиновники та фінансисти (Віктор Ющенко, Віктор Пинзеник, Олег Рибачук, Олександр Савченко, Іван Заєць, Володимир Матвієнко), так і безпосередні виконавці таємних спецоперацій — від генерала СБУ Василя Крутова до капітана корабля Юрія Алаликіна, який віз перші контейнери з гривнею через море.

Але серед цього поважного грона виділяється одна постать. Це економічна журналістка Алла Ковтун, яка з’являється на екрані не лише як спікерка та консультантка. Зважаючи на глибину її занурення в тему, можна сміливо припустити, що вона стала негласною співавторкою сценарію. Адже саме вона свого часу видала фундаментальну книжку «Сальдо великих грошей» про становлення української банківської системи, де левову частку присвячено саме драматичному народженню гривні. У фільмі її коментарі слугують тим самим залізобетонним каркасом, який притримує історичний фактаж і не дає йому розсипатися на окремі спогади.

Назва фільму зі словом «битва» — це не просто журналістське перебільшення чи гучний заголовок для привернення уваги. Навколо запровадження гривні справді вирували драматичні події.

Здавалося б, постала нова держава — то й власний друкарський верстат має з’явитися за умовчанням. Проте автори стрічки вписують народження гривні в набагато ширший, майже детективно-військовий контекст.

Усе почалося ще з агонії СРСР і знаменитої «Павловської реформи» січня 1991 року. Тодішній радянський прем’єр Валентин Павлов вирішив «побороти спекуляцію» й одним розчерком пера наказав за три дні обміняти всі 50- та 100-рублеві купюри. Звісно ж, із суворим лімітом — до 1000 рублів на людину. Хто мав заощадження понад норму — той за одну ніч утратив усе. Це був не просто фінансовий крок, це був легалізований державний грабунок.

У багатьох українців і досі десь удома зберігаються ті радянські ощадкнижки. У мене, наприклад, і дотепер лежить такий паперовий артефакт. Мені тоді в якомусь сенсі пощастило: мої заощадження не перевищували фатальної межі у тисячу рублів, тож «павловський» грабунок не пустив мене за вітром. А от моїй матері пощастило менше. Вона роками відкладала гроші, мала більшу суму — і в один день радянська система просто перекреслила її працю, залишивши замість реальних статків лише знецінені цифри.

Саме через такі родинні історії ти сприймаєш фільм не як сторонній глядач, а як людина, яка платила за цей історичний іспит власною кишенею та нервами своєї родини.

А далі була нова фаза «битви». Після розпаду Союзу Москва зберегла за собою друкарський верстат і влаштувала Україні справжню готівкову облогу. Київ справно проводив безготівкові розрахунки, а Кремль свідомо не привозив готівкові рублі. Наслідок — штучний голод на банкноти, коли людям просто не було чим виплатити зарплату.

У відповідь Україні довелося імпровізувати на ходу. Згадаймо феномен, який сучасній молоді взагалі здасться фантастикою: відрізні купони. Через тотальний товарний дефіцит розплатитися самими лише рублями було неможливо — до них обов’язково вимагали паперові смужки купонів. Це був такий собі захисний блокпост: щоб гості з сусідніх республік не вивозили з українських магазинів останні продукти й товари.

Далі у стрічці розгортається сюжет про появу перших українських купоно-карбованців. Оскільки власного монетного двору та банкнотно-монетного фабрикату держава ще не мала, ці ерзац-гроші замовляли за кордоном (зокрема у Великій Британії). Перші випуски нагадували швидше фантики з фанфільмів, аніж справжню валюту: вони навіть не мали серійних номерів та елементарного фінансового захисту.

Звісно ж, фальшивомонетники сприйняли це як подарунок долі. Купони підробляли всі, хто мав доступ до перших кольорових ксероксів або хоч трохи розумівся на поліграфії.

А для пересічних громадян почалися справжні фінансові перегони на виживання. Гіперінфляція з’їдала цінність грошей не за місяці чи тижні, а буквально за години. Автор цих рядків дуже добре пам’ятає відчуття тієї пекельної рулетки: отримавши зарплату, ти не біг додому, а стрімголов летів у магазин чи на базар, щоб негайно конвертувати ці папірці у щось матеріальне й вартісне. Купувалося все, що могло знадобитися у майбутньому — від мішка цукру чи мішка гречки до побутової техніки чи одягу на виріст. Залишити гроші «на завтра» означало добровільно віддати добрячий відсоток їхньої вартості у жертву інфляційному монстру, адже за ніч ціни могли злетіти у півтора-два рази.

І все ж, попри всю свою кумедність і вразливість перед звичайним кольоровим ксероксом, купоно-карбованець виконав свою головну, майже жертовну місію. Він став тією самою перехідною «подушкою безпеки», яка взяла на себе нищівний удар гіперінфляції 90-х. Купон згорів у вогні економічного хаосу, виснажив інфляційного монстра і дав державі найцінніше — час, аби підготувати та зберегти в таємниці справжню, повноцінну національну валюту.

Саме тому справжня гривня народжувалася в умовах майже шпигунської конспірації. У Москві тоді щиро вірили у власну винятковість: очільник сусідньої держави зверхньо поціджував пророцтва про те, що колишні союзні республіки «самі приповзуть» назад під крило Кремля.

Усяке прагнення України до реальної суверенності викликало в Росії щире роздратування, а ідея власної української валюти взагалі розглядалася як замах на «святе». Існував цілком реальний ризик: якби про деталі, терміни чи місця друку гривні дізналися раніше часу, Москва доклала б усіх зусиль — від економічного тиску до диверсій, — аби зірвати цей процес і помножити українські фінансові амбіції на нуль.

Саме тут у документалці й вмикається повноцінний голлівудський детектив. Пересічні громадяни, які щодня підраховували купонні мільйони, навіть не здогадувалися, які шпигунські пристрасті ви вирували за їхніми спинами. Керівник спецгрупи супроводу Василь Крутов і капітан судна Юрій Алаликін з перших вуст розповідають про справжнє морське рандеву з ризиком.

Першу партію справжньої гривні друкували аж за океаном — у Канаді, а транспортування дорогоцінного вантажу через усю Атлантику нагадувало військову спецоперацію. Це були тижні суворої конспірації, штормів і постійного очікування можливих провокацій чи диверсій у відкритому морі. Глядач із подивом дізнається, що народження національних грошей вимагало не лише мудрості економістів, а й холоднокровності спецпризначенців та загартованості капітанів, які буквально власноруч везли майбутню фінансову незалежність України крізь океанські хвилі.

У фільмі вистачає й інших драматичних епізодів, які миттєво резонують із моєю власною пам’яттю. Адже історія нашої валюти — це взагалі суцільний ланцюг випробувань, де кожен новий поворот історії відчутно брав її за горло.

Дивлячись стрічку, я мимоволі згадав буремний 2014 рік: утік Янукович, а гривня зненацька пустилася в стрімке й лячне падіння. Того дня я якраз був у Відні й зі щирим жахом спостерігав у банкінгу, як рідна валюта знецінюється буквально на очах — від звичних 13 гривень за долар до якихось диких 32, аби потім лише трохи відкотитися й зафіксуватися десь біля позначки 28.

Я можу сьогодні помилятися в точних цифрах, але порядок значень і сам масштаб фінансового шоку закарбувалися назавжди. Коли ти стоїш у центрі європейської столиці, а твої заощадження тануть із кожною хвилиною, відчуття «економічного трилера» перестає бути кінематографічною метафорою.

Та хай скільки перепетій, криз та обвалів довелося пережити нашій валюті, найголовніший і найжорсткіший іспит чекав на неї у лютому 2022 року. І навіть повномасштабна війна не змогла вбити гривню. Спікери у стрічці справедливо відзначають дивовижний факт: попри бойові дії, ворожі удари по інфраструктурі та суцільну невизначеність, гривня залишається надійною одиницею розрахунку.

Як підкреслює голова Нацбанку Андрій Пишний, українці продовжують не просто розплачуватися гривнею, а й класти її на депозитні рахунки. А це вже не про вимушену буденність, це — про глибоку довіру. Після перегляду фільму, спостерігши цей складний шлях від купонів у коробках з-під взуття до стійкої валюти держави у війні, так і хочеться підсумувати: вистояла гривня — вистоїть і Україна.

Утім, після перегляду стрічки залишається й одне істотне «але», яке важко оминути увагою. Мова про нелогічну білу пляму в історичному фактажі. Чесно кажучи, дивує, чому творці фільму лише мимохідь згадують постать Вадима Гетьмана. Людини, яка очолювала Нацбанк у ключовий період 1992 року і зробила колосальний, фундаментальний внесок у розбудову банківської системи та запуск національної валюти. Саме факсиміле підпису Вадима Гетьмана прикрашало ті самі перші банкноти, віддруковані в Канаді.

Майже повне ігнорування одного з головних «батьків гривні» у стрічці з такою претензією на фундаментальність виглядає, правду кажучи, як прикра спроба знецінити його роботу.

Фото Суспільне, Назарій Рубанюк