Окремий конкурс під назвою «Тиждень кінокритики» є на всіх фестивалях класу «А»: в Каннах, у Берліні, у Венеції та в Локарно. Денис Іванов, голова компанії «Артхаус Трафік», ініціюючи новий фестиваль, орієнтувався на ці зразки принаймні у назві. Однак КТК не був конкурсом; радше, сказати б, це масштабування ідеї кіноклубу. Люди збиралися, щоб подивитися нестандартне, експериментальне, авторське кіно. При цьому кожний фільм представляв куратор — кінокритик, що його відібрав. Після завершення сеансу обговорювали побачене.

Це було дійсно вишукане синефільське дозвілля. Міжнародну програму складали фільми-призери вищезгаданих Канн, Берліна, Венеції, Локарно, американського «Санденсу». В програмі українських премʼєр — новинки національного арт-хаусу. Секція кінокласики давала можливість, ймовірно, вперше в житті побачити на великому екрані золотий фонд кіно: Бергман, старий Голлівуд, найкраще з наукової фантастики. У «Форумі» завжди показували шість фільмів: три українські, вибрані іноземними критиками, і три іноземні, вибрані нашими. Відомі світові режисери калібру Йоакіма Трієра виходили на відеозвʼязок після переглядів, аби поспілкуватися з українськими глядачами. Незабаром додалася і змагальна складова: на відкритті «Тижня» почали вручати премію українських критиків «Кіноколо».

Дуже скоро КТК здобув славу найбільш інтелігентного й естетичного українського кінофестивалю. Однак цьогоріч організатори оголосили про призупинення «Тижня» на непевний термін. Причина не нова й надто поширена в культурній галузі: хронічний брак коштів.

Тож на десятий «Київський тиждень критики» треба йти, на якомога більшу кількість показів. Тим паче буде що подивитись, зокрема добірку українських фільмів, які мали премʼєри на фестивалі з моменту його заснування. Розповідаємо про найкращі з них.

«Атлантида» (реж. Валентин Васянович, Україна, 2019)

Гран-прі в конкурсі Orizzonti Венеційського кінофестивалю.

Валентин Васянович у 2019-му, в епоху АТО/ООС, робить спробу подивитися в майбутнє. Показує життя двох ветеранів ЗСУ на Донбасі у 2025 році, вже після перемоги України. Сергій та Іван (їх грають реальні військовослужбовці Андрій Римарук і Василь Антоняк) працюють на сталеливарному комбінаті й мешкають у покинутому будинку. В обох — важка форма посттравматичного стресового розладу, а навколо них — випалений, понівечений краєвид: річки й водоносні пласти заражені солями з покинутих шахт, промисловість зупинена, міста напівпорожні. Іван зрештою накладає на себе руки, комбінат закривається. Сергій виживає, бо знаходить спосіб протидії обставинам: розвозить питну воду і допомагає парамедикині Каті (Людмила Білека, так само військовослужбовиця) при ексгумації безіменних поховань. Кохання Каті й Сергія — той проблиск надії, яким Васянович завершує свою стриману антиутопію.

Близько 50% кошторису фільму надано Держкіно України.

«Мої думки тихі» (реж. Антоніо Лукіч, Україна, 2019)

25-річний композитор і звукорежисер Вадим (Андрій Лідаговський) хоче емігрувати до Канади. Для цього на замовлення діаспорного бізнесмена треба записати голоси закарпатських тварин, зокрема, спів рідкісної птахи — крижня метушливого. Проте в хід експедиції втручається мати героя (Ірма Вітовська).

Це дуже смішна комедія. Вадим, який жодного разу не змінює непроникного виразу обличчя, постійно провокує дурні ситуації. Мати одержима опікою над цим непутящим генієм, але й сама кумедна у намаганнях облаштувати своє та його щастя. Паралельно розвивається сюжет із голосами тварин і легендарним крижнем, довкола якого Лукіч вибудовує цілу міфологію. Не менше перепадає різного роду традиціям, у тому числі цілком собі сакральним. Людське й тваринне, релігійне та комічне, материнське й синівське творять водночас дотепну і зворушливу суміш.

Фільм профінансовано Держкіно України.

«Погані дороги» (Наталія Ворожбит, Україна, 2020)

«Приз веронського кіноклубу» в «Тижні критики» Венеціанського фестивалю.

Наталія Ворожбит показує спустошливий вплив війни на серця й уми у своєму повнометражному дебюті за власною однойменною пʼєсою. Пʼять новел об’єднані темами доріг, поганих і як шляхи сполучення, і як алегорія згубного вибору.

На блокпосту зупиняють пʼяного директора середньої школи, впевненого, що військові ховають у себе одну з його школярок. Нетіпака хоче вернути її до бабусі. Бідові дівчата-підлітки, байдикуючи на автобусній зупинці у прифронтовому містечку, сперечаються про стосунки з українськими військовими. По нічному шосе солдат і медсестра везуть у машині загиблого офіцера, котрий був для згорьованої жінки не тільки командиром, а й коханим. Проросійський бойовик затягує до підвалу українську журналістку з наміром зґвалтувати. Розгублена містянка намагається заплатити сільському подружжю за курку, яку збила машиною, але селяни з неї жорстоко збиткуються. Ворожбит, збираючи колекцію суспільних травм, конструює на екрані отаке малобюджетне, але цілком переконливе пекло, щодень поглиблюване війною.

Фільм знято коштом Українського культурного фонду.

«Стоп-Земля» (реж. Катерина Горностай, Україна, 2021)

«Кришталевий ведмідь» від юнацького журі конкурсної програми Generation 14plus, Берлінський кінофестиваль; Гран-прі «Золотий Дюк», Одеський міжнародний кінофестиваль.

Головні герої повнометражного режисерського дебюту Горностай — київські старшокласники Маша, Яна та Сеня. Аби правдиво відтворити реалії сучасної школи, режисерка взяла інтерв’ю у понад 200 українських тинейджерів і відтворила їхні образи у фільмі: зірки класу, блазні, аутсайдери. На носі у них іспити, які ускладнюються закоханостями, страхами, інтригами.

Підлітки шукають відповіді на вічні запитання. Як жити, коли скінчиться дитинство? Як наважитися запросити хлопця, в якого закохана, на танець? Як подолати депресію? Як забути пережите на Донбасі? В Катерини Горностай вийшла дуже ніжна і бентежна стрічка про кінець дитинства на порозі війни.

Фінансову підтримку фільму надали Держкіно, Український культурний фонд, Український інститут.

«Ля Палісіада» (реж. Філіп Сотниченко, Україна, 2023)

Приз ФІПРЕССІ Роттердамського МКФ.

Фільм починається в наші дні. Безтурботний на перший погляд пролог обривається побутовим убивством, пострілом дівчини в хлопця. Це запускає основну історію, де головні герої — батьки нещасливої пари: слідчий з особливо тяжких злочинів, майор Ільгар Сабітов і судовий психіатр, старший слідчий ГПУ Олександр Будніков розслідують в Ужгороді убивство колеги. Дилема перед ними, насамперед перед психіатром, дуже проста: визнати підозрюваного, молодого хлопця на ім’я Богдан неосудним (до чого є підстави) або відправити під розстріл. Усе діється навесні 1996 року, за кілька місяців до скасування смертної кари в Україні.

Сотниченко не виносить суджень, не бавиться з бандитською екзотикою. Йому йдеться про суть: ціну життя. Котре навіть у звільненій країні приречене, бо все ще діє успадкований від радянської тиранії варварський звичай мститися смертю за смерть. Будніков і Сабітов реагують і діють інерційно. Ось що вдалося відтворити Сотниченкові з моторошною переконливістю: наші 1990-ті як життя за інерцією. Інерцією настільки ж непомітною, наскільки всеохопною і згубною.

Фінансову підтримку фільму надали Держкіно, Український культурний фонд, Гетеборзький кінофонд (Швеція).

«За перемогу!» (реж. Валентин Васянович, Україна, Литва, 2025)

Найкращий фільм програми Platform, Міжнародний кінофестиваль у Торонто.

У цьому фільмі Васянович знов уявляє Україну після перемоги. І знову головні герої — самотні чоловіки середнього віку. Причому всі виконавці грають під власними іменами, і ніхто з них не є професійним актором: сам Васянович, звукорежисер Сергій Степанський, оператор Михайло Любарський, кінохудожник Влад Одуденко, продюсер Володимир Яценко. Самотні вони тому, що їхні дружини разом із дітьми, покинувши країну після 24.02.22, так і лишилися за кордоном. Васянович писав цей сценарій на основі реальних життєвих ситуацій.

Власне, чим вони всі зайняті — знімають фільм про самих себе. Тобто маємо кіно всередині кіно. Васянович майстерно заплутує глядача, так що вже не відрізнити: перед тобою правдива, причому небезпечна подія, чи ще один дубль? Всілякі халепи й аварії просто-таки переслідують героїв, але ці биті життям чоловіки сприймають усе стоїчно й інколи навіть із викличним гумором. Васянович зробив доволі переконливий фільм про кіно як терапію.

Проєкт створено у міжнародній копродукції за участі українських студій Arsenal Films, ForeFilms та литовської M-Films.

«Сліди» (реж. Аліса Коваленко, Марися Нікітюк, Україна, Польща, 2026)

Приз глядацьких симпатій програми Panorama Dokumente на Берлінському фестивалі.

Ця неігрова драма — про шістьох українських жінок, котрі пережили зґвалтування й тортури з боку російських окупантів. Варто зазначити: Аліса Коваленко сама мала подібний досвід, про що свого часу розповіла в повнометражному дебюті «Аліса в країні війни» (2015).

Однак у новій картині Коваленко і Нікітюк не зупиняються лише на фіксації воєнних злочинів. Важливий поворот сюжету — це фокус на спільноті тих, хто відмовляється мовчати про пережите і допомагає іншим жертвам. Центральною стає історія Ірини Довгань — колишньої полонянки проросійських бандитів. Ірина наразі є активісткою і документує свідчення постраждалих жінок на деокупованих територіях. Так ми бачимо і колективний портрет травми, і силу солідарності жінок, які підтримують одна одну. Завдяки цьому у фіналі лишається нота надії.

Проєкт фінансово й організаційно підтримали міжнародний фонд Dr. Denis Mukwege Foundation (заснований Нобелівським лауреатом Денісом Муквеге) та SEMA Ukraine — українська спільнота жінок, які пережили воєнне насильство.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).