У неділю 29 жовтня відбувся фінал нового, 13-го сезону вокального шоу «Голос країни». Сезон, що отримав назву «Європейський», через війну проходив у Варшаві, а виробляли його у співпраці з Польським суспільним телебаченням. Трансляція була одночасно на декількох платформах, що дозволило охопити всю Європу.

З самого початку було зрозуміло, що проведення всесвітньовідомого шоу в такі важкі для країни часи, та ще й із залученням іноземної авдиторії — потужний іміджевий проєкт. Не візьмуся зараз оцінювати його результативність. Навіть сам факт появи «європейського» «Голосу» є успіхом. Але українські глядачі в мережі вже назвали фінал — і сезон узагалі — найгіршім в історії шоу. Я їх розумію.

13-й сезон «Голосу країни» тривав майже два місяці. Цього року конкурс змінив правила, зокрема, відмовився від традиційних нокаутів на користь кросбатлів. У цій частині конкурсу між собою змагалися учасники різних команд, а переможця обирали не наставники, а глядачі у залі. Таким чином у суперфіналі тренери опинилися з різною кількістю підлеглих: по троє у Юлії Саніної та Надії Дорофєєвої, і по одному в Івана Клименка й Артема Пивоварова.

 Анастасія Чабан та Іван Клименко

Суперфінал проходив наживо в три етапи, в кожному було окреме глядацьке голосування. Відбувалося це не так, як у «Євробаченні», де спершу виступають усі учасники, а потім голосують глядачі. В «Голосі країни» лінії для смс відкривали ще до початку номерів, а шанувальники могли надсилати з одного телефонного номера цілих 50 повідомлень. Вільні умови сприяли благодійній меті голосування: за отримані за пересилку повідомлень гроші «Київстар» хоче придбати лазер для лікування опікових рубців у дітей, які постраждали через війну.

Після першого етапу залишилося чотири учасники. Теоретично хтось із тренерів мав усі шанси втратити всю команду вже тоді, але за дивним збігом обставин у кожного залишилося по конкурсанту. На останньому етапі зустрілися чинний військовослужбовець Юрій Городецький і ветеран ЗСУ Михайло Панчишин, який цього року був комісований після поранення.

«Зараз на сцені — двоє військових Збройних сил України. “Голос країни” — це завжди відображення того, що відбувається в нашій країні, ми — дзеркало нашого суспільства. Зараз наші військові — номер один у всій країні, це наші захисники. Тому в суперфіналі — люди у військовій формі. Так, це наші герої. Так, це ті, хто зробив усе для того, щоб сьогодні відбувся “Голос”, щоб ми могли працювати, щоб ми могли заробляти й донатити на ЗСУ», — пояснив і подякував ведучий Юрій Горбунов.

У мережі глядачі прогнозували такий результат, питання було лише в тому, хто стане першим, а хто — другим. «Два хлопці у військовій формі. У інших учасників нема шансів», — писали користувачі. Не думаю, що насправді все аж так однозначно: найближчі конкурентки військових, фольклористка Анастасія Чабан і «голос українського Донбасу» Христина Старикова, теж мали достатню глядацьку підтримку. Хтось із них міг потрапити на місце принаймні одного з хлопців. Але сталося інакше. «Голос країни» ніколи не був конкурсом лише голосів, а ще й змаганням особистих історій.

 Тренери європейського сезону

Через те, що долю суперфіналістів визначали лише глядачі, роль тренерів у фіналі помітно зменшилася — за винятком другого етапу, де вони співали дуетом із конкурсантами. Весь інший час зіркові наставники тихо сиділи у своїх кріслах і «вмикалися» лише після виступів підлеглих, щоб заохотити глядачів за них проголосувати.

Натомість зріс вплив ведучих. Кожен крок конкурсу тепер супроводжувався їхніми коментарями. Для мене це стало суворим випробуванням, адже разом зійшлися два фактори, що доповнюють і посилюють один одного: разюча пафосність текстів-підводок і холодний професіоналізм ведучих. Катерина Осадча та Юрій Горбунов могли б пом’якшити ефект від помпезних слів, але не видали жодного зайвого слова. А заразом і жодної власної емоції. Здавалося, пара посміхається, сумує і навіть моргає суворо за сценарієм.

 Катерина Осадча та Юрій Горбунов

«Розпочинає цей фінал дівчина з Умані, яка своїм життям… Дівчина з Канева, яка своїм життям у Німеччині після повномасштабного вторгнення надихнула мільйони українців на те, щоб не зупинятися і йти далі до своєї мрії», — звернулася до глядачів Катерина Осадча. Ведуча помилилася щодо рідного міста конкурсантки. Трапляється. Але не зупинилася, не перепросила, навіть бровою не моргнула. Просто механічно повторила фразу з початку вже з правильною назвою. Наче голограму трохи заїло.

Як саме 18-річна Майрамік Авоян «своїм життям у Німеччині після повномасштабного вторгнення надихнула мільйони українців», ведуча не уточнювала. Сама ж конкурсантка сказала, що поїхала до Німеччини 3 роки тому, «склала всі мрії в скриньку» і влаштувалася на роботу в «МакДональдзі». Потім побачила оголошення про кастинг на «Голос» і зрозуміла, що «це те, що потрібно».

Не маю жодного сумніву, що поїхати в чужу країну та працювати там у ресторані фаст-фуду в підлітковому віці важко. Такий приклад справді може надихнути підписників в соцмережах. Але де тут про натхнення мільйонів після вторгнення?

 Майрамік Авоян і Юрій Городецький

Майрамік, звісно, тут ні до чого. Її історія — просто приклад відвертої спекуляції, до якої вдалися творці сценарію. А історія другої учасниці Галини Печеніжської стала прикладом безтактності авторів текстів, що озвучували ведучі.

«Зараз на сцену вийде учасниця, яка своїм талантом, своєю наполегливістю підкорила не тільки німецьку публіку, але й нашу українську, вишукану вибагливу публіку», — анонсував Юрій Горбунов вихід співачки. Тобто в прямому етері європейського сезону європейським глядачам кажуть, що саме українська публіка — найвишуканіша і найвибагливіша. Не те що якісь там німці.

Але особисто мене найбільше дратували моменти, коли Горбунов чомусь брався пояснювати глядачам, які емоції відчувають учасники. Наприклад, «Юрій, як завжди, реагує, по-військовому скромно. Безперечно, він радіє» або «Наші учасники прощаються з тренерами. Їм шкода, на очах сльози». Схоже було, що у ведучого раптово вселився спортивний коментатор. «Нападник перехопив м’яч. Воротар страшенно хвилюється. Удар! Го-о-ол!! А, ні, штанга».

 Юрій Городецький

Різали вуха не лише спічі ведучих, а й деякі автобіографічні розповіді учасників, що звучали як завчені тексти без ознак справжнього життя.

«Не зважаючи на те, хто ти є — військовий, лікар, учитель — треба завжди йти до своєї мети. Якщо ти чогось хочеш досягти — треба брати й робити, не зупинятися на досягнутому. Якщо в тебе щось не вийшло один раз, другий раз — з третього, четвертого, п’ятого разу в тебе однозначно щось вийде. Я просто це знаю по собі. Коли ми всі навчимося не зупинятися і завжди йти до своєї цілі, не зважаючи ні на що, ми однозначно переможемо», — сказав Юрій Городецький. У цього монологу не було контексту. Тобто Юрій до цього не скаржився, що йому було важко досягти своєї мети чи щось таке. Навпаки, казав, що все добре. І раптом ударився у філософію, з якої особисто я дізналася, що перемоги не буде, допоки ми всі «не навчимося не зупинятися». А зараз що, стоїмо на паузі?

Про пряму рекламу, що з’являлася під час болючих спогадів учасників, я вже писала минулого разу після старту проєкту у вересні. Цього разу максимально недоречно спонсорські ліки вписали в розповідь Михайла Панчишина.

«Я співатиму пісню з думкою про невпинну боротьбу мого народу за нашу землю і нашу свободу», — каже він за кадром, а в кадрі тримає пігулки. Нічого святого в авторів ідеї, єй-богу.

Срібним призером «Голосу» став Юрій Городецький. На сцені в прямому етері, де не було сценаристів, режисерів та інших радників, він став справжнім.

«Хочу подякувати за підтримку своїй дружині. Я тебе дуже кохаю. Подякувати всім українцям за їхню підтримку, за їхню працю, за те, що надихають мене співати. Хочу відокремити лицарів 28-ї бригади.  Хлопці, давайте домочимо кацапів і будемо далі веселі пісні співати. А не співати й плакати», — звернувся він із промовою.

 Михайло Панчишин на Х-факторі, 2017 рік

 Михайло Панчишин на «Голосі країни», 2023 рік

«Золото» отримав Михайло Панчишин, відомий за псевдонімом Ptashkin. Він уже має досвід перемоги в талант-шоу: у 2017 році виграв у 8-му сезоні «Х-фактора». Якби не ім’я, я б його не впізнала: усміхнений хлопчик, який 6 років тому співав у фіналі конкурсу «Все буде добре» Вакарчука, сьогодні перетворився на суворого мовчазного воїна із власною піснею «Невідомий герой». Пісня починається словами «Мені дуже страшно лягати під міни».

Ось вона, справжня і наочна історія про те, що з нами відбулося. Якби ж іноземна авдиторія могла це побачити так, як це бачимо ми. Але не впевнена, що холодний і нещирий європейський сезон «Голосу» цьому посприяє.