Чому фільм «Какая разніца» радять дивитися спікеру Верховної Ради

Чому фільм «Какая разніца» радять дивитися спікеру Верховної Ради

25 Вересня 2023
2819
25 Вересня 2023
09:00

Чому фільм «Какая разніца» радять дивитися спікеру Верховної Ради

2819
Автор проєкту Мирослава Барчук пропонує системний аналіз тих явищ і процесів, які виховали адептів «какой разницы». Й, без перебільшення, привели в Україну велику війну.
Чому фільм «Какая разніца» радять дивитися спікеру Верховної Ради
Чому фільм «Какая разніца» радять дивитися спікеру Верховної Ради

Яких помилок припустилися українці і чи можна їх було уникнути — відповідь пропонує шукати глядачам «Какая разніца», продовження документального циклу Суспільного мовлення «Остання війна».

Це авторський проєкт журналістки Мирослави Барчук, і, на відміну від першого епізоду «Анатомія рашизму», в одну серію розмова не вклалася. Тож «Какая разніца» пропонується як перша частина другої серії. І тому хочу дочекатися другої частини — бо в першій не почув дуже важливої, сказати навіть — ключової для українського суспільства історії занурення у згубний для самого суспільства й держави загалом контекст «какой разницы».

Один зі спікерів, журналіст Юрій Макаров, згадує у фільмі, як колись написав статтю з назвою «Какая разница» — роздуми про те, чому чимало з нас не відчувало різниці між власною та навʼязаною ідентичністю. Проте «какая разница» згадується в Україні ледь не щодня від 1 січня 2020 року й дотепер. І це не цитата статті пана Макарова, а розтягана на негативні цитати новорічна промова Володимира Зеленського вже в ролі президента України. Її тоді назвали комунікативною невдачею. Зазначається, що саме ця промова нового голови держави породила в соцмережах хештег #какаяразніца. Відтоді сумнозвісна «какая разница» є загальною назвою, що визначає і самого Зеленського, і його погляди, і політику «Слуги народу».

Так-так, досі, під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Активна частина суспільства щиро переконана: чинна влада в центрі й на місцях досі культивує принцип «какой разницы». Щоденні руйнації, новини про загибель військових і цивільних, викрадення дітей, ракетний терор і блекаути перевиховали далеко не всіх. Досі серед нас чимало тих, хто згоден ось із цими президентськими тезами: «Хто я? Житель Франківська, який захищає свою рідну мову, — или житель Краматорска, говорящий на родном русском языке? Той, хто вивчив українську мову, — чи той, хто не хоче цього робити? Хто каже “я тебе кохаю”, чи — “я тебя люблю”? Хтось переконав нас, що наші відмінності мають значення. Немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину, в яку ти закоханий. Не важливо, як названа вулиця, якщо вона світла й заасфальтована». Гаразд, нехай автори згаданого епізоду вирішили не згадувати це — може, повторюся, в другій частині згадають, — але загалом Мирослава Барчук пропонує системний аналіз тих явищ і процесів, які виховали адептів «какой разницы». Й, без перебільшення, привели в Україну велику війну.

Більшість задіяних в епізоді спікерів, зокрема Євген Глібовицький, Мирослав Маринович і Віталій Портников, різними словами, кожен зі своєї позиції та у своїй пізнаваній цільовою аудиторією манері говорить про одне: радянська Україна виявилася неготовою до Незалежності. Тут не стільки про неправильний вибір першого президента 1 грудня 1991 року. Я кілька разів десь читав і чув сумніви в політичній компетентності нині покійного Вʼячеслава Чорновола. Насправді утопічні повернення саме в цей проміжок часу цілком притаманні емоційним українцям, котрі охоче моделюють нереальні ситуації. Історик і журналіст Дмитро Шурхало колись назвав це «якбитологією». Уявляти Чорновола президентом і жити у вигаданій, сприятливішій для України реальності — все одно, що досі ділити легендарні скарби Полуботка. Або ж аналізувати, хто й коли їх украв, зупинивши молоду незалежну державу в розвитку.

Неготовність українців була й досі є в іншому. Мирослава Барчук десь прямим текстом, десь — через фрази запрошених спікерів наголошує: «русский мир» у свій простір пустили не політики, а пересічні громадяни. Для яких не було Росії, але лишалася ностальгія за СРСР. Росія на всіх рівнях впливу, від політичного до культурного, просто підтримувала вогонь під казаном із таким варивом. Тож дуже цікаво було почути й побачити завдяки архівним кадрам, котрих раніше не використовували документалісти: а виявляється, наші 1990-ті були чи не найбільш сприятливим періодом для розвитку всього, що виводило Україну з «русского мира». Навіть Леонід Кучма подається не проросійським президентом, а об'єктом системної й успішної роботи всіх-всіх-всіх російських спецслужб.

Звичайно, російське та радянське вважалося «нашим спільним» і тоді. Просто цей контент не домінував, йому була альтернатива. Але саме ці розділи «Какой разніци» — потрібні, завжди актуальні, контекстуальні, з правильними акцентами, проте вже не раз і не два проговорені в різних форматах на різних майданчиках різними людьми. Так, українське телебачення від 2000 року непомітно для адептів «какой разницы», навіть на їхню радість стало філією російського. Так, український шоубізнес фактично розчинився в російських ефірах і гастролях, бо той ринок більший, грошей там більше й мову вчити не треба. Так, Україна стала майданчиком для зйомок російських фільмів і серіалів із російськими акторами в головних ролях, і цей продукт мільйони сприймали «нашим».

Проте розмови на цю тему завжди вдячні й майже ніколи не доходять висновку: Росія на цих територіях Україну банально перекупила. Широка аудиторія це сприйняла й радісно споживала. До речі, споживає досі, під російськими бомбами. Варто лиш подивитися статистику запитів у мережі. Власне, на цю тему вже є свіжий аналіз від, наприклад, медіаексперта Олексія Ковжуна.

Натомість пропонований епізод узяв до детального розгляду непросту тему, про яку в інформаційному просторі говорять мало. Тобто, багато говорять про потребу максимально обмежити роботу російської церкви в Україні, але нечасто пояснюють, чому саме. Причина — в делікатності тематики. Направду в нас є фахові релігієзнавці при мінімальній кількості журналістів, здатних просто і ясно пояснити складні речі, пов’язані з релігією та питаннями віри загалом. Тим часом «какая разніца» — це в Україні не в останню чергу питання ставлення до релігії. Насамперед — проблема, в який храм, у належну до якої парафії церкву носити святити паску, яйця й ковбасу на Великдень і де хрестити дітей: у тій церкві, яка через дорогу, чи шукати бозна-де храм ПЦУ.

Через подібні нібито дрібниці просувається небезпечний наратив: нема різниці, в якому храмі говорити з Богом. Яка різниця, до якого храму веде дорога, головне — аби храм. Служба російською — так не слухай священика, молися сам собі, як зручно. Я не раз бачив, як на всенощну перед Великоднем до російської церкви в нашому парку йшли цілком собі поважні люди в вишиванках. Це не бутафорія, не карнавал. Просто росіяни захопили простір віри так само міцно, як інформаційний і культурний.

Але якщо телевізор можна було не дивитися, Кіркорова — не слухати, а Донцову — не читати, від сакрального так просто не відмовитися. Навіть якщо ти агностик, російські церкви в міському й сільському просторі України впливають, формують, точніше — деформують свідомість так само непомітно й згубно, як російська політична культура, яка більш звична нашим депутатам усіх рівнів. Нібито говорить про якісь приземлені, побутові речі — а виходить на «какую разницу».

Тож цілком зрозуміло, що перший розділ згаданого епізоду починається з розмов про вплив РПЦ на українців незалежно від їхнього ставлення до релігії. Там усе розкладено по нотах, ще й проілюстроване красномовним, раніше невідомим широкій аудиторії архівним відео. Воно свідчить про міцну спайку Росії, ФСБ, РПЦ та українського політикуму.

Не дивно, що саме цей розділ публічні люди вирізнили в епізоді окремо. А ексміністр інфраструктури, нині — військовослужбовець Володимир Омелян звернувся на своїй сторінці у фейсбуку до голови Верховної Ради Руслана Стефанчука: «Дуже раджу спікеру українського парламенту Ruslan Stefanchuk переглянути нову частину документального циклу "Остання війна" під промовистою назвою "Какая разніца". Там про центр резидентури Кремля в Україні — Московський патріархат, і компроміс еліт старої та нової формації, і про зумисне засилля російської мови, культури, журналістики, кіно і музики. "Какая разніца", "немає голосів", "не на часі" — все це краде наш час. І наші життя. І наше нормальне майбутнє. Будьте українцем, подивіться фільм і вичавіть із себе совок».

Це так співпало, і збіг лише підкреслює актуальність і дочастність саме боротьби з Московським патріархатом. Бо епізод створювався давніше, вийшов 21 вересня, перші враження й обговорення пішли в мережу 22-го, а 23-го вересня пан Стефанчук заявляє: для заборони агентів впливу Кремля в парламенті нема голосів. Згоден, навіть наявність голосів і нарешті законодавча заборона РПЦ не в змозі замістити цей «продукт» у релігійному просторі так само, як у світському заміщають кіно, серіали, книги й музику. Але витіснення московської церкви та всього, що з нею повʼязане, в перспективі матиме для перемоги всередині країни значення, подібне до деокупації Криму силами ЗСУ. Можливо, після ефіру на майданчику Єдиного марафону процес піде жвавіше.

У цілому автори епізоду «Какая разніца» (частина перша) не шукають винних ніде. Авторка та запрошені спікери чесно визнають: активна проукраїнська меншість програла «какой разнице» тридцять років Незалежності. Проте мета створення проєкту — показати не лише причини програшу й усвідомлення причин хвороби, а й визначити точку неповернення. Хоча розвороти у проросійський бік і прогнозуються, опір цьому все ж буде сильнішим, ніж після Революції гідності.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2819
Читайте також
04.05.2024 10:00
Борис Бахтєєв
для «Детектора медіа»
1 306
20.12.2023 11:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
2 272
25.11.2023 14:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
1 293
16.10.2023 10:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
2 179
11.10.2023 14:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
1 319
16.08.2023 13:00
Андрій Кокотюха
«Детектор медіа»
839
26.06.2023 09:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
2 162
19.05.2023 11:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
2 592
18.03.2023 14:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
2 681
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Без разницы
264 дн. тому
Заболтала Барчук тему. В словесном поносе утопила. Не кино это
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду