«Коло омани»: корейський формат українською мовою та з російським відлунням

«Коло омани»: корейський формат українською мовою та з російським відлунням

28 Грудня 2023
22838
28 Грудня 2023
17:00

«Коло омани»: корейський формат українською мовою та з російським відлунням

22838
Ходи й повороти, які десь уже були та ще будуть, — такі реалії телевізійного художнього кіно.
«Коло омани»: корейський формат українською мовою та з російським відлунням
«Коло омани»: корейський формат українською мовою та з російським відлунням

Корейські фільми на екрани України потрапляють регулярно. Успіху в масового глядача не мають. Зате в середовищі українських кіноманів давненько мають культовий статус, і вони охоче смакують іменами Кім Кі Дук і Пон Джун Хо. Звісно, йдеться про Південну Корею, але корейське кіно згадується в контексті азійського загалом. Натомість корейські серіали, крім «Гри в кальмара», українським глядачам невідомі, на відміну від турецьких, мексиканських чи бразильських.

Ось одна з причин, чому адаптувати саме корейський серіал «Lie After Lie» («Брехня за брехнею») зовсім не ризиковано — порівняння з оригіналом практично неможливі. Ні на чию користь. Тож в українській версії серіал називається «Коло омани». Інша причина — попри те, що українські сценаристи запросто здатні придумати те саме, якщо не краще, менеджмент воліє не ризикувати із самодіяльністю. Купуючи для адаптації вже перевірені формати.

Серіал знімали цього літа — вже під час повномасштабної війни, теж прошу зафіксувати, — на замовлення «1+1». Прем’єра 20-серійної стрічки, анонсованої як детективна мелодрама, відбулася в ефірі каналу 27 листопада, на платформі «Київстар ТБ» — раніше, що вже стало традицією, і показала на виході не найкращі, але й не найгірші результати.

«Коло омани» дає привід поговорити саме про адаптований продукт і надто буквальний підхід до першоджерела, без урахування наших реалій і звичаїв.

Опис «Lie After Lie» за бажання можна знайти й прочитати в мережі для порівняння. Жертва сімейного насильства під час чергового нападу чоловіка-садиста втрачає свідомість. Приходить до тями поруч із його трупом. Мама вбитого — дуже впливова бізнеследі, тож молоду жінку з її подачі звинувачують у вбивстві й саджають на десять років. За ґратами жінка народжує дівчинку, яку змушена віддати в прийомну родину. Відсидівши, жінка намагається знайти дитину, повернути собі добре ім’я та за допомогою популярного журналіста знайти справжнього вбивцю. Навряд треба окремо вирізняти те, що дівчинку всиновив той-таки журналіст, а головні герої закохаються.

У «Колі омани» все майже так. Але навіть короткий опис корейського серіалу показує, що українська версія могла стати більш драматичною. Зокрема, зав’язка на сімейному насильстві дає в наших реаліях величезне поле для драматургії та гострих поворотів, дуже далеких від мелодрами. Адже ця проблема в нашій країні існує, запитайте будь-якого фахового психолога. І проговорювати її засобами масової культури, інтегруючи в жанри, котрі прийнято вважати розважальними, означає актуалізувати проблему для найширшого кола українців. Проте Поліна Коваленко, героїня Катерини Варченко, рішенням продюсерів і зусиллями сценаристок грає саме жертву неправдивого вироку. Її підставили, так буває ледь не в кожній кримінальній драмі. Прийом працює — але разом із тим перемикає увагу зі значно актуальнішого. Не вирізняє, а робить серіал «одним із».

Герой Сергія Стрельникова, журналіст Стас Гончарук, як людина має харизму. В нього можна і треба закохатися. Але, за сюжетом, він найманий працівник. Ним був, ним і залишився під фінал. Тоді як його друг і колега Тимур (Олексій Череватенко) кар’єру робить та службовими сходами підіймається до керівної посади. Звідси питання: а чому хай популярний, але все ж нижчий за штатним розписом журналіст так вільно поводиться з грішми? Можливо, його корейському колезі дружина може сказати: «А нумо купимо мені нову машину» — і він легко відповість: «А чом би й ні!» Звісно, глядачам пропонується серіальна, вигадана, певною мірою казкова реальність — та все ж українська.

Ще й воєнна, хоча тут автори обійшлися без згадки про війну. Знімаючи, нагадаю, під час війни. Звичайно, глядачам треба бодай телевидовищем компенсувати щоденні страхи й тривоги й відволіктися — звісно, якщо це можливо! — від щоденних трагічних новин у своїй країні. Так, життя триває, як тривають і зйомки. Проте титри ще ніхто не скасував. Саме так, звичайні титри. Компромісним рішенням, домовленістю із самими собою цілком могли стати титри, які переносять глядача, наприклад, у 2020-й чи взагалі 2012 рік.

До речі, одному з режисерів, Олександру Тіменку, подібна гра з часом та простором дуже добре вдалася в серіалі «Спіймати Кайдаша». Він вийшов 2020 року, а події в ньому відбувалися з 2007 по 2014 роки, звершившись російським вторгненням на схід України й відбуттям Лавріна добровольцем у тоді ще АТО. Як на мене, адаптувати й створювати оригінальний продукт на сучасному матеріалі сьогодні варто з урахуванням цього. Дія або відбувається до війни, і це слід підкреслити — або під час війни, що теж дуже бажано враховувати й зазначати.

Повертаючись до поводження з грішми, згадуємо Регіну Шерман, героїню Наталі Васько, головну лиходійку. Вже в першій серії ця бізнесвумен нагадала мені Кейт Блеквел, головну героїню роману американського письменника і сценариста Сідні Шелдона «Інтриганка». Вона успадкувала діамантову імперію. Має через це величезний вплив на всіх і вся, йде до мети, ламаючи життя навіть рідних дітей, а іноді й переступаючи через трупи. Фактично замовляючи вбивства. Пані Шерман поводиться так само. Але тут непозбувна бентега: вона за сюжетом не володарка діамантових покладів у ПАР, а керує будівельною компанією. Не імперією — лише компанією. При цьому смітить грішми, не рахується з витратами, може недбало заявити: «Я вдвічі збільшую тобі зарплатню» чи видати новій працівниці ключі від нового авто. І забув: власниця будівельної компанії особисто приходить до реанімації, перевдягнувшись медсестрою, аби вбити дружину керівника своєї служби безпеки, який її зрадив. Тобто всіх купує, для брудної роботи когось наймає — але тут мільйонерка зводить рахунки власноруч.

Кадр серіалу «Коло омани»

Ще один цікавий персонаж — Метью Фаррел, герой Максима Самчика. Насправді він Матвій, український хлопчик, якого Поліна в дитинстві захищала від батька-алкоголіка. Потім він опинився в Америці, став Метью і — увага! — є зіркою тенісного спорту. Тут знову про гроші. Бо молодий чоловік не просто ходить Києвом із гаманцем, набитими доларами, а й не ховає цей гаманець. З будь-якого приводу витягаючи купюру й розв’язуючи питання та проблеми. Та навіть не це бентежить. На прикладі цього персонажа глядачам якщо не доводять, то просто показують: в Україні чимало фанатів великого тенісу. Настільки багато, що американського тенісиста впізнають на вулицях. Просять автографи. Вимагають квитки на турнір як компенсацію за розбитий смартфон. Нарешті, Регіна Шерман укладає з тенісистом вигідний рекламний контракт, Фаррел стає лицем її фірми. Можливо, в Південній Кореї чи навіть Америці десь так до тенісу й ставляться. Або ж я чогось не знаю про велику любов українців до цього виду спорту…

Звичайно, поганий тон — оскаржувати реалії художнього кіно, зокрема телевізійного. «Коло омани» пропонує безліч ходів і поворотів, які десь уже були та ще будуть. Бо це працювало, працює й працюватиме на і для глядача. Наприклад, викрадення дитини. Ще в середині 1950-х років російський радянський політв’язень Роберт Штільмарк писав у таборі на замовлення кримінального авторитета пригодницький роман. Замовник дав виконавцеві повну свободу дій, лиш поставив дві умови: в сюжеті має бути викрадення немовляти й полювання на лева. Так написався роман «Спадкоємець із Калькутти», бібліографічна рідкість у СРСР другої половини минулого століття.

Поліна, як уже говорилося, шукає і знаходить викрадену доньку, яку вважає мертвою. Щоб бути поруч із нею, підробляє документи, вигадує собі біографію і навіть — упс! — відкриває мистецьку крамничку поруч із будинком Гончарука. Але потім поводиться геть нелогічно. Стас викрив Поліну, змусив признатися, що її судили за вбивство, і вона розкрилася йому повністю. Між ними навіть спалахнуло кохання й вони опинилися в ліжку. Чому ж у такому разі жінка ретельно, до останнього приховує, що Соломія — її рідна донька? Ну бо так треба для сюжету.

Нарешті, про російське відлуння. Котре попри підкресленість українських реалій (включно із сімейним рестораном української кухні та жіночими розмовами про борщ) досі присутнє в українському телекіно. Це не зла воля підступних продюсерів. Це радше звичка вважати: український глядач краще сприйме українською те, що вже звик бачити російською. Тут доцільно вжити термін «настроєве», бо йдеться про відповідний, звичний настрій — і водночас про збереження певних налаштувань.

Як помітила оглядачка Марія Спалєк, аналізуючи інший проєкт, «особиста історія головних героїв здається заснованою не на реальних подіях, а на жіночих романах», бо «вважається, що без наявності карколомного кохання в сюжеті будь-який серіал приречений на провал». Переведення всього-всього в домінантну мелодраму й відповідає тому самому російському формату телевидовища, під який замалим не двадцять років в Україні адаптували будь-яку телеісторію. Нічого дивного, це ж треба продати в Росію, там іншого не їдять, тільки «скрєпні цінності».

Тому Людмила, сестра Стаса, заклопотана пошуком достойного мужчини на сайтах знайомств і сумує з приводу своєї «не такої» зовнішності. Хоч нині в Україні жінки незалежно від віку подібними дурницями давненько не переймаються. Розуміючи під успіхом дещо інше, аніж фігура та вдале одруження. Взагалі намір сценаристок знайти кожному персонажу пару й поженити чи бодай закохати всіх у всіх, навіть підступну Шерман — питомо російська тема. Штучною любов’ю там забалакують будь-що, варте серйозної розмови. Ну така в них душа, загадково-сентиментальна. Точніше, такими вони самі себе показують. Які вони насправді — запитайте хоча б тих, хто вижив у Бучі.

Добре, що є можливість працювати й робити продукт, цілком прийнятний для глядача за всіма параметрами довгого серіалу. Проте було б добре, аби український менеджмент усе ж враховував і зміни в глядацьких потребах українців і більш відповідні нашим реаліям події та вчинки. Найперше розпрощавшись зі штучною мелодраматизацією сюжетів.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
22838
Читайте також
25.11.2023 14:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
1 328
11.10.2023 14:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
1 354
27.08.2023 10:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
18 229
01.08.2023 17:00
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
2 136
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду