У місті N у 90-х існувала газета, ну, нехай вона зватиметься «Повідомлення». Часом виходила в кольорі, переважно — кілька одноколірних шпальт. Публікувала новини, поради, оголошення, рекламу, пресрелізи й тексти з інтернету, статті власних кореспондентів — словом, різноманітні «вісті з полів» чи «заводські хроніки» й «лист покликав у дорогу». І телепрограму, звісно. Заробляли передплатою, роздрібним продажем, оголошеннями й рекламою. Щороку отримували гроші з бюджету за «висвітлення діяльності». Так і жили.

У доінтернетну епоху для багатьох людей разом із телевізійними новинами «Повідомлення» й сотні подібних газет були головним джерелом інформації про події навколо. І вони не були суціль поганими — різними. Проте такі редакції вбила не лише тривала доставка періодики й не лише подорожчання паперу. Спершу зникала реклама, зменшувалися тиражі. Передплати могло не стати зовсім, як і роздрібного продажу. Бо для чого купувати газету з передруками з інтернету, коли в тебе вже є цей самий інтернет?

Думаю, тоді перед співробітниками редакцій, які скорочувалися й закривалися зовсім, поставало екзистенційне питання: що корисного я роблю та навіщо ми тут? Зараз уже нинішні журналісти про себе повторюють це саме питання. Тільки вже не в статусі газетярів 90-х, яких обганяє інтернет, а в якості універсальних працівників конвергентної редакції, які раптом опинилися в умовах конкуренції з соцмережами й штучним інтелектом.

То навіщо зараз потрібен я як журналіст? Нині будь-хто з мобільним телефоном і виходом в інтернет — а це вже реально майже будь-хто — апріорі оперативніший за мене. Телеграм-канали й чати, наповнювані анонімами й самими читачами, гарантовано дадуть інформацію за кілька хвилин із будь-якої події. А штучний інтелект гарантовано швидше напише, простіше пояснить і краще дослідить будь-яку тему.

Раніше журналіст був ексклюзивним «постачальником» цінності — інформації. Зараз ця інформація лізе з кожної праски — ми не передплачуємо, а відписуємося. Не читаємо, а проглядаємо. Не вивчаємо, а скролимо.

То в чому тоді моя унікальність? За що мені читачі, глядачі й слухачі мають платити зарплату і гонорари? Адже моя роль як посередника й монопольного «постачальника» цінної інформації нівельована технологіями та зменшенням цінності цієї інформації, якої вже не бракує, а стає забагато.

Можна порозмірковувати про те, що цінність має вже не сама по собі інформація, здобута по крихтах і бережно викладена — нині її і так багато. Цінними є саме пояснення й контекст, тобто що це значить і як впливає. А ще — фільтрування: що важливо, а що ні. Індусами в різних містах України у мене був переповнений весь тікток, а в телеграмі я бачу мільйон політичних, економічних, геополітичних і суспільних думок на будь-які теми від безлічі анонімів, із яких виокремити щось вартісне — як знайти цих самих вигаданих індусів у містах України.

Тобто це така роль провідника, лоцмана в контентному морі, який просто знає правильні шляхи та дає змогу не зважати на скелі фейків, течії інтерпретацій і мілини некомпетентних думок. І це гарно звучить у теорії. Проте на практиці виходить, що поки я у своїй умовній вже сучасній газеті «Повідомлення» борюся за тисячі переглядів, ті самі телеграм-канали й тікток-акаунти мають десятки й сотні тисяч. То що, люди таки люблять цей контентний фастфуд, навіть коли ми їм пропонуємо високу кухню?

Тоді що, визнати поразку? Погодитися з тими голосами, які пару років тому розповідали, що «нам не потрібні журналісти»? Мені здається, ні. Бо вся журналістика трансформується, як колись мусила трансформуватися (або померти) друкована преса з появою інтернету, як муситимуть ще трансформуватися телеканали з появою ютубу й ОТТ-сервісів.

Головне в цій трансформації — зміна ставлення до інформації та до ролі журналіста як «переносника» чи «передавача». Нині люди потерпають від «інформаційного ожиріння». У нас сотні повідомлень у кількох носіях щодня. Це все засмічує наш мозок так само, як зайві калорії засмічують тіло. Тож наша роль тепер — не постачальник інформаційного фастфуду, а контентний «дієтолог», сортувальник, пояснювач: що важливо, а що ні, що корисно, а що ні — й чому. Наша з колегами ніша сьогодні — добір, перевірка, аналіз і пояснення контексту, а не механічна передача новин чи хто й що сказав. Цього добра і в телеграмі доволі.

У цьому сьогоднішньому глобальному інформаційному «макдональдсі» соцмережі пропонують фрагментарне, кліпове сприйняття світу, атмосферу «тут і зараз». Це цікаво, радісно, смачно, це швидкий дофамін. Але вони апелюють до емоцій і афектів, що веде не до більшого розуміння, а до поляризації суспільства, так само як фастфуд хоч і радує, але веде до зайвої ваги. І не приносить великої користі, як і контент із соцмереж переважно.

Соцмережі побудовані на алгоритмах, які розпалюють емоції заради охоплень. Вони заганяють людей в «інформаційні бульбашки», тоді як справжня журналістика, яка передає саме інформацію, трохи навіть нуднувата, проте завжди має бути точною та повною.

Тобто журналістика тепер має займатися контекстуалізацією — вона пояснює не лише що відбулося, а й чому це відбулося і які наслідки це матиме для буття громади чи індивіда. Це перехід від констатації факту до його осмислення. Саме цим ми можемо бути цінними. І саме це відрізнятиме медіа, які продовжать існувати поряд із соцмережами й ШІ, від медіа, які помруть.

Парадокс тут у тому, що в умовах, коли соцмережі обганяють медіа в оперативності, а штучний інтелект — у створенні контенту, медіа мають не вступати в змагання з цими винаходами (і програти), а навпаки — шукати свою нішу. І не поступатися тими ж стандартами на догоду оперативності, як у телеграм-чатів, а навпаки — суворіше ставитися до перевірки, достовірності, точності й глибини матеріалів. Тобто давати контенту таку потрібну додану вартість і контекст, зберігати якість, а не губити її на догоду позірній оперативності. Ми ж не доженемо телеграм чи інші месенджери. І не поборемо ШІ в креативі. Наша сила в іншому.

Штучний інтелект, із яким медіа тепер теж змушені будуть змагатися, не створює нової інформації — він лише компілює те, що вже є в його пам’яті або в інтернеті. Якщо інформація туди не потрапила, для нього її не існує. А той, хто створює нове — це саме журналіст. ШІ не має суб’єктності, він не може піти на місце подій, узяти інтерв’ю у свідка, який мовчить, або провести розслідування корупційного злочину, деталі якого ще ніде не опубліковані. Журналістика — це видобування нового знання з реального світу через емпіричний досвід. А журналіст тепер не «передавач» інформації, як учасник  битви при Марафоні в Давній Греції, а радше дослідник, науковець і творець. Інші просто не будуть конкурентими, як перестали бути конкурентними ті газетярі «Повідомлень» на початку мого тексту.

У світі, де інформації забагато, наша корисність і унікальність зміщуються з процесу передачі інформації до процесу її осмислення та переживання. А це такі жанри як репортажі й інтерв’ю. Показувати великі історичні чи політичні процеси можна через долю однієї конкретної людини — і ніхто, крім іншої людини поки що не зможе зробити це краще. ШІ може написати текст про рівень бідності, але він не може передати запах у квартирі самотньої літньої людини чи інтонацію її голосу. Може згенерувати стандартну картинку про війну чи обстріли, проте не зможе вихопити пронизливу деталь або фрагмент, через що фото стане вірусним.

Ці трансформації, через які я ставлю собі такі екзистенційні питання про потрібність цілої професії, вже виникали в історії. Коли винайшли масове кіно — пророкували загибель театру. Натомість він не просто не зник, а в умовах війни розвивається, ставши нішевим продуктом, символом приналежності до вищої культури. Мобільний зв’язок майже вбив телеграфні повідомлення й письмове листування, але не вбив сам епістолярний жанр, щоденники й самі листи, які перейшли в електронну форму. Коли винайшли інтернет — пророкували смерть газетам і журналам. І попри страждання друкованої преси в нас і за кордоном, їх усе ще купують, випускають, просто інші, адаптованіші, з іншим змістом і наповненням. ОТТ зараз, як я вже писав, нівелює переваги лінійного телебачення, проте і на нього ще чекають зміни й адаптування до нових умов, якщо воно не хоче зникнути.

У добу дипфейків, генеративного контенту й анонімних каналів головною валютою стає довіра. Люди шукають не просто інформацію, а інформацію, якій можна вірити, яка справді потрібна для виживання й унікальна. Згадайте, як радіо (яке нібито ніхто не слухав) допомагало і допомагає отримувати інформацію в прифронтових і окупованих територіях, коли немає зв’язку й інтернету та вкрай небажано залишати сліди перегляду. Не вмерло воно, бо виявилося потрібним!

Зрештою, і макдональдси, піцерії, старбакси не вбили якісну кухню й просто хороші ресторанчики. І інтернет не вбив справді якісний принт, хоч і прорідив, так би мовити, ряди друкованих видань. Кіно в кінотеатрах теж не зникло з розвитком ютубу. Проте — змусило адаптуватися, розвиватися й пристосовуватися. Приблизно такою я і уявляю трансформацію журналістики в найближчому майбутньому. Так що ще попрацюємо, колеги!