Стрічку «Драм» про Маріупольський драмтеатр, знищений російською авіабомбою, заплановано показати на XIV Міжнародному Одеському кінофестивалі, який відбудеться з 19 по 26 серпня цього року в Чернівцях. Це — рецензія на фільм від оглядача Олега Чорного. 

Саме так —  «Драм», з любов’ю та у зменшувальній формі називали актори й інші працівники свій театр. 

Зрештою не дивно і логічно, адже слово «драм» є й у повній назві — Донецький обласний драматичний театр у Маріуполі.

Драма з давньогрецької — «дія», «діяння», «дійство», видовище, яке розгортається в постійній напрузі, а герої здебільшого звичайні люди. 

Драма — це здавна один із поважних жанрів мистецтва театру. 

Місцем дії  фільму «Драм» став Маріупольський драмтеатр, будівля якого в центрі міста на Азовському морі по праву вважалася візитівкою Маріуполя. Тому зображення театру можна було побачити на туристичних магнітиках і листівках.

Згідно з канонами жанру драми, героями стрічки стали звичайні люди, які навіть у нічному кошмарі не могли уявити, що не з власної волі вони опиняться в самісінькому центрі моторошних подій і ще й стануть їх безпосередніми учасниками. 

Кожний черговий день війни приносить нові тяжкі звістки про жертви серед цивільних, спричинених терористичними атаками російської армії, завданими по різних містах, містечках, селах і селищах України. 

Однак ніхто не забув про Маріуполь, адже скинута на театр бомба стала одним із кричущих воєнних злочинів окупантів проти беззбройного цивільного населення.

Це сталося 16 березня 2022 року, за три тижні після початку повномасштабного вторгнення. 

Фото і відеокадри Маріупольського театру згори побачив весь світ. З написами на асфальті великими літерами «Діти». Попереду й позаду приміщення театру, щоб російські пілоти побачили з висоти.

Тимчасові вимушені мешканці театру були переконані: побачать, адже як можна не побачити?!

За свідченням очевидців, у театрі від обстрілів переховувалися переважно родини з дітьми, літні люди, деякі з домашніми тваринами. В один із днів вони спробували самі з’ясувати кількість і нарахували 1200 людей. 

Частині з них вдалося виїхати, проте скільки залишалося в момент авіаудару та кількість загиблих і понині достеменно невідомі.

Як розповів режисер фільму «Драм» Юліан Улибін, задум стрічки з’явився сам собою. Разом зі знімальною групою режисер працював над документальним серіалом «Діти бомбосховищ» (нині доступний на ютубі). Юліан із командою фільмував у різних містах України. Там, де внаслідок військових дій чи російської окупації постраждали цивільні й особливо діти. 

Знімальній групі постійно допомагали друзі та колеги, вони й розповіли про хлопчика та його батьків, подружжя акторів із Маріупольського драмтеатру, яким пощастило виїхати з міста.

Почали знімати. Згідно з попереднім планом Юліана, історія цієї родини мала стати одним із епізодів «Дітей бомбосховищ», але він швидко зрозумів: тема значно більша — і це має бути окремий фільм.

Хлопчика звати Матвій Китриш, йому вже одинадцять, він виріс у театрі, адже тут його батьки Олена Біла й Ігор Китриш працювали акторами. Тож, за словами Матвія, театр він «знає як свої п’ять пальців».

15 березня, за день до того, як у театр влучила бомба, родина з великими труднощами змогла виїхати з Маріуполя до Бердянська, а далі до Запоріжжя.

Інші герої фільму «Драм» — актор Дмитро Муранцев зі своєю дівчиною Лізою та завідувачка музичної частини Віра Лебединська — перебували у приміщенні театру в момент вибуху. 

Їм вдалося вижити й залишити місто, згодом усі вони зустрілися в Ужгороді, за більш ніж вісімсот кілометрів від Маріуполя та рідного театру, якого вже не існувало.

Маріупольці не залишилися на самоті, ними заопікувалася місцева влада Ужгорода, надала житло, допомогла облаштувати побут, ще й запропонувала роботу в Закарпатському академічному обласному українському драматичному театрі імені братів Шерегіїв. 

Так народився унікальний театральний проєкт «Маріупольська драма» — документальна вистава, в основу якої покладені реальні події та розповіді акторів. Тепер вони свій нелегкий досвід знову проживають на сцені й діляться цим із глядачами: як доводилося ховатися від обстрілів у вщент заповненому людьми театрі й той страшний день, коли в нього влучила російська бомба.

П’єсу на основі спогадів Олени Білої, Ігоря Китриша, Матвія Китриша, Віри Лебединської, Дмитра Муранцева написав закарпатський драматург Олександр Гавриш, виставу поставив Євген Тищук. Він у фільмі на запитання режисера Юліана Улибіна «Скільки часу потрібно цим людям, щоб повернутися до нормального життя?» після паузи нарешті відповідає: «Ці рани не загояться ніколи».

Варто зазначити, що у фільмі «Драм» одне з численних і концептуальних режисерських рішень — це паузи. Перш за все в розповідях героїв картини на середніх і крупних планах, коли очі оповідача поступово починають зволожуватися, потім більше — набрякати й ось-ось уже з’являться сльози… 

Але жоден із героїв стрічки так і не заплакав у кадрі… Навіть коли згадувати й проживати це все ще раз було надзвичайно важко і болісно: 

«Ви знаєте, щось від початку війни так… Ніби в голові якийсь блок стоїть. Можна пригадати, але не відразу і не все» (Ігор Китриш)

«Ми не впізнавали театр. Люди сиділи попід стінами, вікнами, на декораціях вистав. Це був якийсь театр абсурду» (Олена Біла)

«В театрі були винятково цивільні люди, жінки, старі, діти. Тероборона приїздила тільки, щоб привезти продукти й ще привезли цю польову кухню. Більше військових там не було» (Віра Лебединська)

«Ми перебували в приміщенні театру 11 днів і весь час боялися, що помремо у муках» (Дмитро Муранцев)

«Світ дуже великий, але ніхто в ньому не знайде другого Маріуполя. Ніхто» (Матвій Китриш)

Слід згадати ще одну й украй важливу деталь драматургії фільму — акцент на тому, що люди в театрі зібралися не тільки в пошуках надійного укриття від обстрілів і бомбардувань.

Усі вони чекали на зелений коридор, який росіяни спочатку начебто погодили, але несподівано скасували. Далі так повторювалося ще кілька разів.

Люди продовжували чекати, адже їм обіцяли, що зелений коридор буде саме від театру.

Тому тут зібралися люди з різних районів міста, які боялися повертатися додому та втратити нагоду виїхати. Деяким, зважаючи на постійні обстріли, повертатися до рідних осель було небезпечно, а іншим уже навіть не було куди. 

Фільм «Драм» відбувся завдяки участі та допомозі Закарпатської обласної військової адміністрації та управління культури міста Ужгород, Фонду Ріната Ахметова, пресслужб Національної гвардії України та «Азов медіа».

Крім режисера Юліана Улибіна, який водночас є продюсером і монтажером стрічки, співтворцями картини також стали авторка ідеї Наталія Улибіна, оператор Сергій Смичок, співпродюсер Олексій Макухін, другий монтажер Дмитро Смирний, саунд-дизайнерка Ганна Малієнко.