Те, що нас убиває. Фільм про Маріуполь, якого не мало бути

Те, що нас убиває. Фільм про Маріуполь, якого не мало бути

16 Липня 2023
2998
16 Липня 2023
09:00

Те, що нас убиває. Фільм про Маріуполь, якого не мало бути

Дмитро Десятерик
для «Детектора медіа»
2998
Фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» став потужним мистецьким свідченням про масову бійню цивільного населення, вчинену окупантами.
Те, що нас убиває. Фільм про Маріуполь, якого не мало бути
Те, що нас убиває. Фільм про Маріуполь, якого не мало бути

У липні фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» виходить в український прокат.

Найбільший парадокс «20 днів у Маріуполі» в тому, що цього фільму не мало би бути.

Почати хоча би з того, що Чернов не є кінорежисером і не має відповідної освіти. Так, він зірковий фоторепортер, працював на Майдані, в Сирії, Афганістані, Лівії, Нагірному Карабасі, в зоні АТО, неодноразово отримував міжнародні премії. Але створити гарну світлину й розгорнути історію на екрані — цілковито різні речі.

Другий фактор неймовірності — обставини зйомок. Чернов, його колега Євген Малолєтка та їхня продюсерка Василіса Степаненко опинилися в Маріуполі 24 лютого 2022 року й лишилися там навіть після виїзду решти журналістів — до 15 березня. Перебувати, а тим паче фільмувати в оточеному місті під зливою снарядів, бомб і ракет — виклик на межі можливого.

Тим не менш, фільм є — змонтований із відео Мстислава та Євгена й оцінений, зокрема, Призом глядацьких симпатій на кінофестивалі «Санденс» та фестивалі  Docudays UА.

Власне, Чернов ніколи не був чистим фотокором. Він писав тексти для інформаційних агентств, а в січні 2020-го презентував психологічний роман «Часи сновидінь», визнаний гідним зразком української фронтової прози. Свій режисерський дебют Мстислав і організовує на кшталт великої прозової форми.

Фільм відкриває сцена-спойлер: два танки з літерами Z на баштах прибувають майже під вікна лікарні, де перебувають кореспонденти, і починають розстрілювати в упор сусідню багатоповерхівку. Автор (він веде оповідь за кадром англійською) зауважує: «В мене немає жодних ілюзій щодо того, що станеться, якщо нас схоплять». Один із танків розвертає гармату в бік шпиталю. Чернов зумисно обриває епізод заради старту оповіді з самого початку й тим підважує майбутню розв’язку, накидаючи на неї нестерпну невизначеність.

Загалом, «20 днів…» структуровані на кількох оповідних рівнях. Найпомітніший — лінійна хроніка подій. Другий, пунктиром — виживання авторів. Ще один наратив — внутрішня драма режисера.

Розвиток ситуації відображено з безжальною методичністю. Перші обстріли, перші руйнації, перші містяни, які втрачають самовладання й дах над головою. Частина сцен діється в лікарні, куди привозять постраждалих з усього Маріуполя. Чернов, наполягаючи: «На це має бути болісно дивитися», не відвертається навіть від скалічених або вбитих дітей: 18-місячного Кирилка, 4-річної Анжеліки, 13-річного футболіста, якому вибухом відірвало ноги. Батьки та лікарі безсилі.

Пекельною кульмінацією стає атака на пологовий корпус: руїни ще димлять, чоловік із закривавленим обличчям заклякає в прострації на ґанку, вагітних евакуюють на ношах; пізніше одна з них, знаючи, що її дитина не вижила, просить: «Убийте мене». В наступній склейці — людожерська облуда росіян про «базу “Азова”» у шпиталі. Стан речей стрімко погіршується. Знищено останню пожежну частину. Окупанти прорвалися в місто: чути автоматні черги. Трупи лежать просто на тротуарах. Відчуття незворотності підсилює саундтрек Джордана Дикстри та Браяна МакОмбера — мінорний ембієнт, що огортає візуальний ряд, наче музичний саван.

Та все ж якби Чернов обмежився поступом смерті, то отримав би щось на кшталт інвентаризації жахів — безумовно важливої, проте кінематографічно недостатньої. «20 днів у Маріуполі» — історія ширша й глибша.

Так, моторошні й відомі на весь світ кадри контрастують із несподівано зворушливими буденними замальовками. Безхатній маріуполець показує черепаху в акваріумі: «Вася теж хоче жити». Чоловік посеред дороги ловить переполохану морську свинку. В іншому, поки що цілому пологовому народжується дитина. Життя все ще опирається примусовій ентропії.

До того, в огромі загального лиха Чернов проводить сюжет про свою команду, причому, за правилами трилера, починаючи з лякаючого сюжетного гачка в пролозі: невизначеність щодо долі авторів спричиняє потрібну напругу. Поширений документальний підхід «мухи на стіні», що передбачає розчинення операторів у довкіллі героїв, тут не працює; радше згадується роздратована сентенція видатного німецького режисера Вернера Герцога: «Я хочу бути не мухою на стіні, а кусливим шершнем». Чернов і Малолєтка активно спілкуються з людьми, отримують від них і прокльони, і прохання про допомогу, намагаються заспокоїти кого можуть. Чим ближче окупанти, тим гостріше відчуття небезпеки. Вилазки в місто, ризикований пошук доступних точок інтернету, перебіжки під обстрілами до сховку чи машини змушують хвилюватися за репортерів як свідків злочину та сподіватися на гепі-енд хоча б тут — надто зважаючи, наприклад, на долю литовського кінематографіста Мантаса Кведаравічюса, закатованого російськими нелюдами в Маріуполі буквально через пару тижнів після виїзду Чернова, Малолєтки та Степаненко.

Зрештою, найбільш особистий мотив заданий присутністю ліричного героя, яким і є Мстислав. Він не просто описує свої враження, а й намагається осмислити побачене, а також своє місце в історії. Його турбує питання, яке, в тій чи тій формі, ставив і ставить перед собою будь-який українець чи будь-яка українка: «Коли мої доньки виростуть, вони запитають мене: “Що ти зробив, щоб зупинити цей безум?”» Негучна рефлексія бере краєвид лиха в ширшу, загальнолюдську рамку. І разом із тим вступають метафори, котрі долучають «20 днів…» до поетики високої драми: чорний пісок сиплеться крізь пальці, зграя птахів мчить у висі, рука немовляти лежить у дорослій долоні.

У баладі Сюзан Вега «Останній поїзд із Маріуполя» є такі слова:

Who's on the train from Mariupol, Mariupol, Mariupol?

Who's on the train from Mariupol?

All of humanity fleeing.

I heard God himself was on the last train from Mariupol, Mariupol.

God himself was on the last train,

Frightened by all He was seeing.

Опинившись в епіцентрі найлютішої війни, Мстислав Чернов не просто зміг вижити. Він створив до болю переконливу драму про цю війну, розповівши людству те, що вжахнуло самі небеса.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2998
Читайте також
15.08.2023 09:00
Олег Чорний
для «Детектора медіа»
2 595
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду