Медіапроєкт «Утро февраля» існує стільки, скільки триває війна. Його було засновано 24 лютого, в день початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Власне, про це й назва проєкту, який зараз складається з однойменних ютуб-каналу і сайта та близько трьох десятків телеграм-каналів. Хоча починалося все з ютуба та одного пабліка в телеграмі.

Проєкт заснував Ілля Пономарьов – колишній депутат Державної думи Росії, який у 2014 році був єдиним, хто проголосував проти анексії Криму. З 2016-го Пономарьов живе в Україні, а у 2019-му отримав українське громадянство. Війну він зустрів у Києві, у столиці ж була створена редакція каналу. Запускати проєкт Пономарьову допомагали телеведучі Тарас Березовець, Пітер Залмаєв та Сергій Поярков, які разом із самим засновником вели перші ефіри.

«Утро февраля» – повністю російськомовний продукт, адже головною його авдиторією є росіяни. І створювали його заради «правдивої розповіді про російсько-українську війну», а також боротьби з кремлівським режимом. «Ми боремось із Путіним, але не боремось із Росією. Єдиний, хто може його зупинити – це російський народ», – повідомив Ілля Пономарьов під час першого ефіру на каналі, що відбувся 27 лютого. Твердження, м'яко кажучи, дискусійне, тому що вже п’ять місяців поспіль путінську навалу зупиняє саме український народ. Скоріш за все, Пономарьов мав на увазі повалення режиму. А цю брудну справу справді краще доручити росіянам. Залишилось з’ясувати, чи може «Утро февраля» допомогти російському народові повстати.

Спочатку трохи про те, як влаштований «головний двигун» проєкту, тобто ютюб-канал. Кожен день на каналі відбувається прямий ефір, який триває 10–12 годин. Під час ефіру ведучі спілкуються онлайн із експертами. Це політики, військові, журналісти, політологи, економісти, юристи, релігійні діячі та навіть астрологи з Росії та України. Якщо йдеться про росіян, то, звісно, вони опозиційно налаштовані, багато хто з них уже перебуває за кордоном РФ. Потім бесіди нарізаються на окремі тематичні відео й також викладаються на каналі у відповідних рубриках («Ексклюзив», «Пономарьов», «Залмаєв», «Актуально» та інше). Зараз на каналі розміщено вже сотні відео. 

З лютого канал змінився майже до невпізнавання. Спочатку це була стилізована під бункер або підвал студія з реальною безліччю технічних проблем. Наприклад, під час стримів із гостями постійно зникав звук, а люди, які записували відеозвернення, виводилися на екран із розтягнутим у всі боки обличчями. Джамалу, яка з'явилася таким чином, було важко впізнати. Творці каналу навіть не заперечували «кустарне виробництво». «У нас така голь, що маємо один мікрофон на двох», – поскаржилися Поярков та Березовець під час спільного ефіру в одному з перших випусків. Згодом студія набула більш пристойного вигляду, де ведучі сидять у комфортних кріслах, а гості, які спілкуються з ними онлайн, з’являються на великому екрані. В декілька разів збільшилася кількість ведучих та журналістів, серед яких Роман Чайка, Матвій Ганапольский, Євген Лесной та інші. Також з’явилися інтерв’ю, зроблені поза студією. Наприклад, з II Форуму народів вільної Росії, що відбувся у Празі.

Додалися також декілька окремих проєктів, зокрема, «Взгляд из Беларуси» з ведучою Тетяною Мартиновою, блогеркою із Білорусі, а також «Утро Кавказа» з ведучим, українським журналістом Анваром Деркачем. Вочевидь, білоруси й народи, які населяють Північний Кавказ, – це найближчі соратники росіян по потенційної революції. Почне хтось один, інші приєднаються. Виходячи з кількості переглядів, першими почнуть білоруси. Тетяна Мартинова, яка обговорює актуальні теми на кшталт «Навіщо Лукашенко поїхав до Путіна» чи «Навіщо Лукашенку ядерна зброя», отримує до 10 тисяч переглядів, а от Анвар Деркач, який розмірковує на тему «Як співіснувати з імперією» та «Як українці приймають добровольців із Кавказу», поки що рахує перегляди сотнями.

Єдине, що на каналі залишилось незмінним із лютого, – обов’язковий біло-синьо-білий прапор на екрані (антивоєнна та демократична альтернатива офіційному триколору Росії) та лейтмотив заставки – акорди зі «Священной войны» Александрова та Лебедєва-Кумача.

Парадоксально, але поки «Утро февраля» виглядало наче якась андеграундна музична програма кінця минулого століття, проєкт мав помітно більший успіх у глядачів, ніж зараз. Перші місяці записи прямих етерів набирали до 20 тисяч переглядів. У травні, коли проєкт почав набувати теперішнього вигляду, перегляди впали майже вдвічі. Малоймовірно, щоб це було пов’язано з новим дизайном. Скоріш за все, справа у втраті інтересу до війни серед росіян – напевне, втомилися від «негативних новин», чи як там вони собі пояснюють власну байдужість до вбивства українців.

На сьогодні канал має 46,5 тисячі підписників, а прямі етери каналу дивляться й зовсім жалюгідні півтори-дві сотні глядачів. У порівнянні зі 140 мільйонним населенням РФ ця аудиторія навіть менша за статистичну похибку при опитуванні про підтримку «військової операції». Отже, навіть суто математично зараз канал не може мати помітного впливу на думки росіян. Ба більше, деякі гості «Утра февраля» відверто вважають, що достукатися до «глибинного російського народу» в той спосіб, що пропонує канал, зовсім неможливо. «Я чув перехвати розмов російських військових, вони два слова зв’язати не можуть. Понабирали з провінції. Але ж в Росії провінція – це не Ярославль чи Владимир. Я був, наприклад, в місці Бодайбо. Щоб туди дістатися, треба, щоб лід став. Про який саморозвиток йде мова? Вони не можуть самі шукати інформацію, зіставляти факти та думати. Вони такими народилися. І такими народилися мільйони росіян», – вважає російський актор Алексій Панін, який зараз живе в Іспанії.

Але з цього не виходить, що в існуванні каналу немає сенсу. Адже насправді він – найкорисніше джерело інформації саме для українців. Якщо узагальнити та спростити, то всіх гостей «Утра февраля» можна поділити на три частини: українські експерти, відомі українським глядачам російські експерти й невідомі російські експерти. Представників перших двох категорій в українському інтернеті можна побачити й почути ледь не на кожному українському каналі – це Олексій Арестович, Борислав Береза, Олег Жданов, Володимир Фесенко, Дмитро Гордон, Тарас Чорновіл, Антон Геращенко та, звісно, Аркадій Бабченко, Дмитро Биков, Гаррі Каспаров, Геннадій Гудков, Марк Фейгін...  Остання третина – це люди, про яких українці геть нічого не знають. Наприклад, хто в Україні раніше чув про існування російського опозиціонера з Бурятії Зуртана Халтарова чи московської адвокатки Олени Лук’янової? Але вони посідають помітне місце в російському суспільстві і мають вплив на певні аудиторії. Познайомитися з їхньою думкою вкрай цікаво й корисно. Таким чином можна з’ясувати, наприклад, чи вплинула кількість загиблих в Україні бурятів на їхнє бажання й надалі брати участь у війні. Виходячи зі слів Халтарова, ні, не вплинула. Набагато більше вони побоюються втратити так звані «бойові» гроші.

Деяких добре знайомих російських експертів, яких уже давно не було чути в інформпросторі, теж не завадило би послухати. Адже так можна зрозуміти, що час, який хтось вирішить витратити на переконання росіян, краще присвятити тренуванню в тирі. «Інтелектуально Донецьк і Горлівка набагато вище Києва», «це громадянська війна», «чому не зробити російську мову второю державною? У Харкові навіть акають по-московськи» і – вишенька на торті – «Мільйони людей в Росії проти війни, адже не відчували ненависті до українців, жили собі. Ну, може, посміювалися», — каже Максим Шевченко, який начебто виступає проти українофобії в російському суспільстві.

Після таких висловлювань, якщо тиру поблизу немає, треба або терміново переслухати Аркадія Бабченка, який послідовно вже багато років (і в етері «Утро февраля» теж) пояснює, що дивуватися та нервувати через вкрай нахабне ставлення навіть опозиційних росіян до українців не треба, тому що «з Путіним чи ні, але орки в Мордорі гобітами не стануть». Або не втрачати надії та  і далі шукати «хороших руських». У цьому сенсі «Утро февраля» – дуже корисний інструмент, за допомогою якого можна послухати кандидатів на це звання у їхньому природному середовищі та зробити свої висновки.

Один із останніх прикладів – журналістка Марина Овсяннікова, яка навесні показала антивоєнний плакат у програмі на «Первом канале», де працювала. В українському суспільстві жест Овсяннікої не оцінили, і більшість спостерігачів схиляється до думки, що Освяннікова або працює на російську службу безпеки, або продовжує працювати на пропаганду. Після багатьох років праці на росТВ мало хто вірить у її щирість в Україні.

Але, звісно, по гарячих слідах у березні ведучі «Утра февраля» поспілкувалися із журналісткою «Эхо Москвы» Ксенією Ларіной, яка висловила думку, що Овсяннікова була щирою, а до активних дій її спонукала колективна відповідальність за багаторічну пропаганду. Чотири місяці по тому й сама Овсяннікова з’явилася в етері «Утра февраля», і теж  говорила про свою чесність, а також жалілася на кримінальні справи, відкриті проти неї через дискредитацію російської армії, про мету скандального візиту до України, про причини повернення до Росії та розрив стосунків із роботодавцями із Німеччини. Ексредакторка «Первого канала» розповідала свою історію послідовно й начебто ніде не схибила. Але, як висловився один із користувачів чата, де глядачі обговорюють прямі етери каналу, «я навіть мовчанню її не вірю». Чи винна в цьому сама Овсяннікова? Чи  існують справді «хороші росіяни»? Чи можуть вони бути окрім «проти війни» ще й на боці України? Чи здатні вони змінити владу у власній країні – зараз або колись взагалі? Проєкт «Утро февраля» пропонує найрізноманітніший матеріал для роздумів, та пропонує унікальну можливість для опанування «російськознавства». Ну, якщо вам цей предмет іще потрібний. 

Скриншот відео: «Утро февраля» / ютуб