«Фашисти у 1945-му відпочивають». Фільм Суспільного «Щоденник вцілілої»

«Фашисти у 1945-му відпочивають». Фільм Суспільного «Щоденник вцілілої»

13 Листопада 2022
3551
13 Листопада 2022
10:00

«Фашисти у 1945-му відпочивають». Фільм Суспільного «Щоденник вцілілої»

3551
Суспільне показало нове розслідування про масове утримання заручників у Ягідному на Чернігівщині.
«Фашисти у 1945-му відпочивають». Фільм Суспільного «Щоденник вцілілої»
«Фашисти у 1945-му відпочивають». Фільм Суспільного «Щоденник вцілілої»

В кінці жовтня відбулась прем’єра фільму-розслідування Суспільного «Щоденник вцілілої» — спершу на ютуб-каналі, а потім у блоці Суспільного в межах спільного телемарафону «Єдині новини» та на каналах регіональних філій. П’ятдесятихвилинний фільм розповідає історію мешканців села Ягідного в п’ятнадцяти кілометрах від Чернігова. На початку березня село загарбали росіяни, а 366 мирних мешканців узяли в заручники. Росіяни зігнали їх у невеликий підвал місцевої школи й не випускали майже місяць, перетворивши на «живий щит» облаштованого на верхніх поверхах штабу.

За дев’ять місяців війни ми дізнались, на що здатні російські загарбники. Бомбардування пологових, театрів і житлових кварталів, розстріл мирних людей з усіх видів зброї, ґвалтування, викрадення дітей і примусове всиновлення навіть тих, які мають батьків, мінування собак і дитячих спалень… На що ще могла надихнути загарбників їхня хвора фантазія? Виявляється, — поховати кількасот людей живцем.

Команда Суспільного натрапила на цю історію випадково. Як розповіла продюсерка та співавторка стрічки, шефредакторка розслідувань Суспільного Інна Білецька в інтерв’ю НВ, її команда збиралась розслідувати розстріл трьох молодих людей. «Та мама, з якою ми домовились говорити про її синів, не почувалася на силі давати інтерв‘ю. Ми вирішили чекати, а тим часом розпитали місцевих», — розповіла Інна. Так журналісти дізнались про заручників із Ягідного.

Основа стрічки — щоденник однієї з заручниць, який доповнюють свідчення постраждалих. Майже до кінця фільму не зрозуміло, хто авторка записів, скільки їй років, чим вона займається в мирному житті. В мене з’явилося припущення, що щоденник узагалі є режисерською вигадкою, заснованою на подіях, відтворених зі слів очевидців. Але у фіналі автори назвали ім’я авторки, й воно стало несподіванкою (але не буду спойлерити). Можна було, як на мене, обійтися й без інтриги: існування такого щоденника і спроможність авторів вплести цитати з нього у стрічку — це вже велике журналістське щастя, яке робить розслідування особливим. Але цей прийом у фільмі дає зрозуміти, що жертвою російської жорстокості міг стати будь-хто — депутат, студент, вихователька дитсадку, хто завгодно. 

Авторка щоденника потрапила до підвалу за два дні після того, як росіяни почали зганяти туди людей із Ягідного, і провела там двадцять шість днів, поки село не звільнили. Весь цей час вона сиділа. Загалом у підвалі було менше двохсот квадратних метрів — менше половини квадратного метра на людину. Ані лягти, ані витягнути ноги. Вентиляції в підвалі не було, тож люди задихалися. В туалет не пускали — справляти природні потреби доводилося у відра на очах інших. Деякі літні жінки відмовлялися пити, щоб якомога рідше опинятись у принизливому становищі. Переповнені відра залишалися в підвалі — тюремники дозволяли виносити їх украй рідко. «Не випустили з відром. Фашисти у 1945-му відпочивають», — написала про це авторка щоденника.

Їжі й води майже не давали. Одного дня дали склянку супу на двох дорослих без хліба. Асоціації з концтабором часів Другої світової війни остаточно закріплює допис у щоденнику від 22 березня. Росіяни привезли на двір візок із шматками хліба й дозволили ув’язненим селянам вийти надвір і взяти його. Хліб був брудний, але люди все одно брали. «Це були якісь недоїдки в піску. Кожна мама вибирала той шматочок хліба, щоб дати своїй дитині. А вони на камеру знімають, цікаво їм, що голодні», — розповіла мешканка Ягідного.

Десятеро людей за час ув’язнення померли через відсутність медичної допомоги, задуху, тісняву, брак їжі й води. Вони вмирали на очах інших, і їхні тіла годинами залишалися в підвалі. Потім їх виносили до котельні. Одну літню жінку, яка помирала, віднесли до трупів іще живою.

Серед заручників було кілька десятків дітей. Найменшому було півтора місяця. У щоденнику є промовистий епізод: мати немовляти благала росіян відпустити її додому, адже дитя задихалося. Їй не дозволили. «Що, нехай помирає?» — спитала вона окупантів. «Пусть умирает», — відповів їй командир росіян. Хворому на рак чоловіку у схожих обставинах порадили повіситись. У кінці березня росіяни запропонували всім, хто хоче додому, вивчити гімн Росії і співати його. «Ніхто нікуди не ходив», — написала авторка щоденника.

Примусове утримання людей, фізичні й моральні тортури, використання цивільних у ролі «живого щита» — воєнні злочини. Але автори фільму не зупинились на констатації цього факту та свідченнях постраждалих — вони також розповіли, як просувається розслідування цієї справи, і зробили свій внесок до цього розслідування.

«Ми зараз працюємо над тим, щоб встановити точні анкетні дані російських військовослужбовців, хто займав вищі керівні посади та був в селі і школі. Ми не можемо віртуальній людині, яку ми знаємо лише за позивними Клен або Павук, пред’явити підозру», — розповів у фільмі прокурор із Чернігова Сергій Крупко. За місяць у полоні мешканці Ягідного випадково дізналися справжнє ім’я лише однієї людини з числа тих, хто утримував їх у підвалі. Росіяни звертались один до одного, використовуючи позивні. Прокуратура й СБУ з’ясували імена дев’ятьох воєнних злочинців із 55 тувинської бригади, яка стояла у Ягідному, й оголосили їм підозри. Їхні фото та імена показали у стрічці. «З встановленням росіян, які стояли у школі й навколо неї, ситуація складніша», — кажуть журналісти Суспільного; з цього можна зробити висновок, що підозрювані — не ті, хто утримував і катував людей.

Частина стрічки, де йдеться про розслідування, вимагає більшого напруження мозку, ніж та, ще розповідають про події в підвалі. Журналісти Суспільного кажуть, що встановити росіян, причетних до цього злочину, їм допоміг документ, який вони випадково знайшли на смітнику пилорами в сусідньому селі Вишневому — там був командний пункт російської групи «Центр». Чому команда туди поїхала й шукала щось на смітнику, з фільму не зрозуміло. Але документ містив перелік усіх підрозділів Центрального військового округу російської армії, які зайшли на Чернігівщину, і згадку, що в Ягідному базувались 55 тувинська та 74 юргинська мотострілецькі бригади. «Щоб з’ясувати, які підрозділи стояли в школі, журналісти зателефонували до військовослужбовців з тувинської 55 бригади, які жили у хатах жителів Ягідного. Представлялися працівницями штабу 41 армії, які проводять службову перевірку», — йдеться у стрічці. Проте не зрозуміло, звідки в розслідувачів узялись імена й телефони саме тих військових 55 бригади. Якщо це ті, кого підозрюють прокуратура й СБУ, то чому російського військового, з яким спілкуються у фільмі, немає в переліку? Журналісти взагалі координували свої дії з правоохоронцями?

Відповіді на всі ці та багато інших питань є в інтерв’ю Інни Білецької для НВ. Вона стисло, зрозуміло, майже покроково розкрила весь ланцюжок розслідування Суспільного… І це варто було також зробити у стрічці. Можливо, цьому завадив обмежений хронометраж, або редакція вирішила, що прозорість розслідування — не настільки важлива, як розповідь про злочин. А шкода: кропітка, важка й важлива робота лишилась за кадром.

Телефонували не лише тувинцям, а й тому єдиному загарбнику, чиє ім’я запам’ятали заручники з Ягідного — Андрію Тимошенкову з Єкатеринбурга. Його координати знайшли в соцмережах, а люди з Ягідного впізнали фото. Цього разу журналісти запитали прямо: «Андрей, здравствуйте! Вы считаете себя причастным к военному преступлению в Ягодном?» На диво, росіянин не відразу кинув слухавку і навіть поспілкувався з Суспільним. Склалося враження, що чого не сподівалися самі журналісти. Він удає «визволителя» й наполягає, що селяни сиділи у підвалі з власної волі. Діалог виходить абсурдним… Як, утім, і все, що роблять російські загарбники в Україні. Розуміння цієї абсурдності — саме той висновок, якого зрештою доходить кожен українець. Адже ми всі пишемо свої особисті щоденники війни. Хтось у темряві в підвалі, хтось на стінах катівні, хтось у фейсбуку, а хтось — у серці.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3551
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду