«Стоп-земля» на Берлінале: точне попадання

«Стоп-земля» на Берлінале: точне попадання

2 Березня 2021
3806
2 Березня 2021
13:00

«Стоп-земля» на Берлінале: точне попадання

3806
1-го березня, у перший день 71-го Берлінського кінофестивалю був продемонстрований український фільм «Стоп-Земля» Катерини Горностай, що потрапив до конкурсної програми Generation.
«Стоп-земля» на Берлінале: точне попадання
«Стоп-земля» на Берлінале: точне попадання

Потрапляння саме «Стоп-Землі» на Берлінале виглядає ідеально точним – саме тут показують кіно про вади суспільства, проблеми віку і труднощі кожної окремої людини, що є соціальною твариною, наділеною душею. Не все кіно потрапляє сюди, на один з трьох найбільших фестивалів світу – як мінімум потрібно бути оригінальним, або проникливим, або, краще, і таким, і таким. «Стоп-Земля» має всі потрібні ознаки, і, безумовно, є оригінальною, принаймні, для українського кіно, просочуючись за лаштунки підліткового віку, майже непроникної стіни, структуру якої не розуміють навіть ті, хто її вибудував.

Торкаючись теми школи, і самих підлітків, кожний режисер ризикує потрапити не туди, встрелити «в молоко», залишитися чужим. Підліткова душа – дуже тонка субстанція, майже невидима, бо стрімко рухлива і непіддатлива для розглядання і, тим паче, для доторків. Горностай, як режисерці і сценаристці, вдалося не просто поглянути на цей вік збоку, а дивовижним чином стати підлітком - камера оператора Олександра Рощина разом з глядачем пірнаючи в цей світ, перетворюються в невидимого стороннього спостерігача за святая святих школярів – їх танців на одинці, їх спільного куріння по-під школою, витискання прищів, їх дуркування в класі без вчителя, чатіков, смс-ок, реготу. Так, це не документальне кіно. Але як вдалося зробити постановку доречною слову «реальність»?

Телесеріал «Школа», три сезони якого виходили на каналі «1+1», був одним з перших кінотворів з перспективою занурення в субсуспільство, де діти перетікають в підлітків, готуючись до потрапляння в доросле життя. Та результат показав цілковите нерозуміння творців ні самого матеріалу, ні того, як цей матеріал треба показувати. «Перші ластівки» на «Новому каналі» намагалися підняти планку якості, ризикнути і зробити крок у більш серйозні теми, і разом з тим більш сумлінно підійти до мови, специфічної в підлітковому віці, як в кожній субструктурі. Але і це намагання виявилося провальним – через брак сміливості, фінансуванні і, головне, відповідних носіїв і мови, і «культури» місця. Тому, напевно, найвдалішим на цей момент є експеримент Антоніо Лукіча з серіалом «Секс, Інста і ЗНО» для інтернет-сервісу 1plus1.video – мовна розкутість, правильно і сміливо прописана сценаристом Павлом Остріковим, досягла того рівня юнацької безтурботності, коли обсценна лексика стає ледь не замінником мови природньої. Втім, і тут була недоопрацьована проблематика простору і, найважливіше, - не було 100% акторської співучасті. І вимога 100% це не перебільшення. Бо тільки повна ідентифікація з оточуючими дає тобі потрібний захист під назвою «свій». Фейс-контрол, вигляд, певні слова, поводження – це ВСЕ потрібне, щоб стати НЕчужим.

У фільмі «Стоп-земля» – ймовірно, за допомогою екстраординарної кастинг-директори Алли Самойленко – всі персонажі відповідають тим вимогам, які існують в школі, в середовищі дивному, і чим старше клас, тим більш дивному, бо люди не знають, чого вони хочуть, а якщо і знають, то не вміють висловити свої бажання, і навіть якщо вміють, то страх міцно закриває їх вуста, і потрібна нелюдська сила, над-почуття, супер-мужність, щоб цей страх здолати. Весь фільм – про це, про страх і долання, про почуття і про мужність, і про її відсутність. І в це віриш, не відразу, але з часом, коли неоковирність і незграбність героїв та їх слів стають зрозумілим режисерським концептом, а не режисерським промахом, «органічною неоковирністю», майже недосяжного в штучній передачі, і саме тому фантастично вдалій, і безпрецедентній в українському кіно.   

Центр тяжіння фільму – 16-річна дівчинка з обличчям ледь не інопланетним, що відіграє одночасно дві задачі – це є для неї і проблемою, і винятковістю, бо з одного боку перетворює підлітка у найстрашніше, на білу ворону, а з іншого – відмінність врешті притягує до тебе погляди, з часом бажані. Героїня веде себе аналогічно своєму вигляду, перебуваючи тут і не тут, і водночас невідомо де навіть для неї самої. В сценах, зроблених під мок’юметнері, коли у головних персонажів режисерка ніби бере інтерв’ю, героїня намагається сформулювати свої емоції та почуття, але вкрай важко добирає слова, ілюструючи цим одну з ремарок іншого героя – «ми не знаємо». Вона закохується в однокласника, але, звісно, не можу ні йому про це сказати, ні кому-небудь у світі. В «інтерв’ю» вона каже, що це неприємне відчуття, та без нього, підтверджує, не може. Скута в рухав на людях, страшно сутула, вона тільки на одинці чи на дискотеці може стати собою, випростатися і віддатися своєму пристрасному відчуттю ритму.

У хлопця, в якого вона закохана, інша проблема – попри те, що він красунчик, і з тілом, рухами і перебуванням в просторі він дає собі раду, він знаходиться, немов на прокрустовому ложі, в тисках хворобливої любові матері, у якої більше нікого нема, крім нього, як вона вважає, і вона обрізає його життя своєю гіперопікою.

Друг дівчинки перебуває ніби між двох вогнів, в повній мірі відображаючи максиму «ми любимо не тих, хто любить нас». Він закоханий в неї, яка є його другом, а сказати їй це не може, адже очевидно боїться її протесту і неприйняття, чим буде зруйноване єдине, що є - коли він може з нею по-товариськи спати, обнімати і говорити про все.

Цей трикутник вписаний в багатокутник шкільних стосунків, який у свою чергу... не вписаний ні в що, як у безкінечність всесвіту, ніби це не Україна, а маленький планетоїд в космосі. І це не просто недогляд режисерки-сценаристки, це навмисна обмеженість, оскільки підліткам байдуже практично до всього, і світ вони пізнають не озираючись на всі боки, а втупившись в невеличкий екран гаджета, скролячи інстаграм чи тік-ток.

Точно переданому особистісному сприйняттю героїв оточуючого світу відповідає і їх точно змодельована манера спілкування, цей «новояз», цей лексикон Еллочки-людожерки, ця пересипана матами українська мова, шокова, як для київського району, Оболоні чи Виноградаря. Саме такими словами говорять сучасні українські діти і, важливо, саме в такій манері. Уявити важко, скільки Горностай працювала з акторами, щоб виробити у них таку автентичність, але виробила, і вони говорять, як ніби це документальний фільм, настільки вживаючись у свої ролі.

Їх вигляд – ще один, остаточний додаток до реалізму покоління 16-17 річних: незрозуміло-в-що-вдягнуті, з постійною шапкою на голові, подерті джинси, з намальованими кольоровими штуками на обличчі. Це немов представники хіппі 60-х, панків 70-х чи глем- та диско-культури 80-х, але без реакційності. Тиха така культура, українські 10-20-ті. І стосунки такі тихі, дуже відмінні від світу. І співставлення зі світом – це теж важливий момент «Стоп-Землі», яка показує тендітність київського існування підлітків в порівнянні з агресивним норовом шотландців, як у документальному фільмі «Голубки з передмістя» Еллен Фіске та Еллінор Халлін. Або з диким бурлінням Берліну в серіалі «Діти станції Цоо». І навіть американський серіал «13 причин “чому?”» виглядає з іншої планети. Судячи зі «Стоп-Землі» наші підлітки ледь не пуритани, позбавлені нестримного прагнення сексу, далекі від беззастережного використання всіх можливих наркотиків, і єдині їх дурощі – це обсценна лексика, регіт та інстаграм.

Звісно, всі підлітки в усьому світі сприймають проблеми відповідно до себе, де б вони не були, і відповідно до оточення, і лагідність всюди різна, як і агресивність. У Катерини Горностай герої живі, живучи в заданих умовах, максимально наближених до дійсності. І болить їм відповідно, і режисерка це показує адекватно, користуючись дрібними, характерними деталями. Одна з них промовиста, як вибух, і її сприйняв би будь-хто у світі, незважаючи де він є... Десь на початку фільму на спинці стільця у класі героїня бачить намальований хрестик у вигляді літери «х», а під кінець хтось до нього дописує три літери, і виходить слово «хелп». І цього достатньо, щоб зрозуміти головну інтенцію фільму і тонкість, обрану для її передачі.

Хороше кіно, достойне і варте прискіпливої уваги, і з точки зору кінематографії, і з точки зору соціальної складової.

Фото: Стоп-Земля / Facebook

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3806
Читайте також
07.03.2021 10:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
«Детектор медіа»
6 508
25.02.2020 18:23
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 279
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду