Найсильніший український претендент на «Берлінале»

Найсильніший український претендент на «Берлінале»

25 Лютого 2020
2771
25 Лютого 2020
18:23

Найсильніший український претендент на «Берлінале»

2771
Фільм Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» робить ставку на загальнолюдські цінності і виграє.
Найсильніший український претендент на «Берлінале»
Найсильніший український претендент на «Берлінале»

25 лютого в знаменитому берлінському кінотеатрі Zoo Palast в офіційному конкурсі Generation 14+ 70-го Міжнародного кінофестивалі в Берліні відбулася європейська прем’єра повнометражного документального фільму Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин».

Історія фільму з робочою назвою «Жовтий автобус» для мене почалася 2017 року на 10-му конкурсному відборі Держкіно, на якому цікаво було спостерігати за авторкою, поеткою і режисеркою, дружиною чудового письменника та ветерана Артема Чеха. Її попередня стрічка, художня короткометражка «Дім», була красивою і щемливою, хоч не до кінця зрозумілою і пропрацьованою, але відчутно талановитою. Від її нового проєкту очікував чогось особливого, і не помилився. На цьогорічному американському кінофестивалі «Санденс», найбільшому форумі незалежного кіно у світі, фільм Ірини Цілик отримав престижну «режисерську премію» в секції «Світова документалістика».

Десь рік-півтора тому мій друг, кінокритик Олександр Гусев, розповів про свій тур прифронтовими містами, куди разом із журналісткою та організаторкою кіноакцій Оленою Чередниченко возив українське кіно, показував його і розказував про нього. У цих непростих мандрах важливою точкою була Красногорівка, маленьке містечко за 30 км від Донецька. Саме там мій друг жив в одній приємній родині, яку згодом неодноразово згадував. Дивовижний збіг – саме ця родина знаходиться в епіцентрі розповіді Ірини Цілик, і родина справді особлива.

Бабуся, мама з коротко стриженим сивим волоссям і четверо дітей: одна донька, яка вміє грати на саксофоні, піаніно та гітарі, інша – любителька фотографувати, і двоє малих синів. Їхній будинок, у якому є піаніно, черепаха і п’ятеро котів. А навколо – розбомблене місто. І постійні обстріли, що примушують ховатися до підвалу, а після виходити у двір пересвідчитися, чи всі сусіди живі. Між обстрілами вони дивляться німе кіно, разом пишуть сценарій фільму про війну «Життя за правилами» і відразу його знімають на фотік...

Доволі прямолінійний спосіб грати на контрастах. Та, певно, іншого варіанту нема, коли робиш фільм про війну і глядачеві, далекому від такої теми, а часом просто байдужому до страждань інших, варто показати чорно-білий, амбівалентний, неоднозначний факт життя. І цим сподіватися достукатись до огрубілого серця. Цілик «стукає» не грубо і не шокує, як можна було б натуралістичними кадрами, але це вже не шокує нас, звиклих до трагедії смерті, вписаної однаковими рядочками в статистичних даних. Воно може шокувати «їх», ситих і спокійних, з далекого заходу, які можуть лише бути «глибоко занепокоєними» вторгненням російської армії, анексією української території, вбивствами мирних громадян і тортурами військовополонених, грабунком будинків, вивезенням заводів, вакханалією сепарів (ой, чи тепер сепаратистів так не можна називати?) і цілковитим знелюдненням міст і сіл.

Режисерка вдається до контрастів виразних і достатніх для того, щоб зрозуміти побачене. До прикладу, як люди в прифронтовому місті ховаються в підвали під час обстрілів, несмішно жартуючи «как будто мы тут евреев укрываем». Як у школах дітям розказують, що під час обстрілів потрібно лягти на підлогу й затулити руками вуха, щоб не полопалися барабанні перетинки... Темні коробки будинків з вибитими шибками стоять у тиші. Порожні, пограбовані, розтрощені супермаркети. А поруч – краса полів з маками, самотні терикони, мов фентезійні гори. І в такому сюрреалізмі існують люди, що неймовірно влучно передано в назві, взятій з поезії Елюара. Тут Ірина Цілик проявляє себе у всій своїй творчій силі, незрозуміло як, але й неспростовно поєднуючи реальне з незбагненним, художній монтаж – із чистою документалістикою. Вхопити відчуття кадру раніше, ніж подія в ньому сталася – ось вищий пілотаж автора, який знімає життя! І Цілик як режисерка літає.

Коли двоє дівчат фотографуються в яскравих сукнях з новенькими дипломами в руках, а позаду них починають їхати машини кольору «бруду» – це сюрреалізм нашого життя, вдало підмічений і вкарбований у кадр. А коли черепаха плаває в умивальнику з піднятою над водою головою і ховається, як тільки за кадром чується «загрозливий» нявкіт кота, – це реалізм, грайливо поєднаний з фантазією. І те, й інше – в одній голові вправного режисера, що розлого візуалізує одну й ту саму дійсність, просто часом вдаючись до метафор, граючись в образи, бо так і треба, слухаючись Йогана Гейзинги.

Звісно, є багато моментів, що без прописування субтитрами, без коментарів за кадром чи в кадрі залишаються поза увагою пересічного глядача, таким чином втрачаючи свою актуальну, насправді шокуючу сутність. На жаль, глядач не знає назви й географічного місцезнаходження населеного пункту, змальованого у фільмі. А Красногорівка знаходиться за 2 (!!!) кілометри від фронту, за 13 км від однієї з найгарячіших точок російсько-української війни. І коли героїня фільму в школі каже, що вони живуть у «червоній зоні», глядач поняття не має, що це означає зону постійних бойових дій, фактично зону прямого бою. Тут солдати у стані постійної готовності, з піднятими стволами, патронами в патронниках і опущеними запобіжниками... Але це не зупиняє, наприклад, жінку, яка підбігає до бронетранспортеру з українськими вояками і просить протигарячкові ліки, бо в дитини температура піднялася, а лікарня, певно, в місті за п’ять років війни зникла. Яким же вибуховим виявляється цей момент, бо він – постановочний: герої, мама з доньками, виявляється, знімають своє кіно, для якого попросили наших військових допомогти в якості статистів і антуражу! Хоча така ситуація дійсно була в перший рік війни, просто її тоді не можливо було зафільмувати, а тепер – з’явилася нагода.

Чоловіки у фільмі – на другому плані. Нейтрально-позитивними виступають військові та діти. А решта – чітко негативні: один поїхав до Канади і не повернувся, інший на повідомлення доньки «папа, у меня выпускной», відповідає «и что?». Але найбільш промовистий момент, як дівчина, приїжджаючи додому на Новий рік, розрізає навпіл свою фотографію з хлопцем, якого ми бачили на початку фільму, після чого частину з ним жмакає... Усю роботу виконують жінки, у кадрі вони на 99%. Цей гендерний перекіс черговий раз підкреслює обставини війни, результат якої – у сцені показу фільму, що зняли героїні: у залі красногорівської музичної школи сидять жінки, старі чоловіки й діти.

Утім, гендерна тема у фільмі прохідна. Політична, етична, національна – взагалі відсутні, і хвилинний телевізійний репортаж, що «російські силовики усупереч усім міжнародним угодам... атакували українців з використанням зброї», мало що міняє – глядачеві показують просто людей, які опинилися не в тому місці і не в той час, і про те, що дня них є війна. Яка країна в кадрі, що відбувається, через кого страждають герої – опускається чи просто не називається. Суперечливий у цьому плані фільм, тим не менше, робить ставку на загальнолюдські цінності і, врешті, виграє. Чудова ідея – зробити фільм у фільмі і дати цей внутрішній фільм знімати самим героям, про самих себе і про свої митарства – у фіналі реалізується з такою емоційною силою, що зносить усі бар’єри. «Война – это пустота», – каже одна героїня. «Я была бы умнее... – каже інша. – Я стала раздражительным и злым человеком». Це – вже найстрашніша констатація, найсильніші звинувачення, непереборний сум і, водночас, імператив до дії. Цим фільм стає антивоєнним, і саме цим може зачепити ніби «глибоко занепокоєний», а насправді цинічний світ.

Прекрасно реалізований задум, зі смачними деталями, розкиданими 73-хвилинним тлом, фантастичним, як для нашого кіно, монтажем, роблять «Землю блакитну, ніби апельсин» Ірини Цілик одним з найкращих фільмів початку року. І найсильнішим українським претендентом на Берлінському кінофестивалі за всі роки, із серйозними і вмотивованими шансами на головний приз у своїй програмі.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2771
Читайте також
07.03.2021 10:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
«Детектор медіа»
7 160
02.03.2021 13:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
«Детектор медіа»
4 737
09.05.2020 13:04
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 112
23.04.2020 14:00
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
2 857
25.03.2020 13:35
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 094
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду