Російські діячі культури, науковці, політики і просто громадяни з кебетою, приїхавши до України, одразу ж починають ахати й охати: «Яке у вас вільне телебачення! Яка свобода слова! Які бурхливі дискусії точаться, як владу дозволено критикувати! А ви ще скаржитесь на щось - це ж нонсенс! Щасливі люди!». І, як неминучий підсумок: «Не цінуєте ви того, що маєте!».

Авжеж. Не цінуємо. Он у «Шустер live» кількість тих, хто не цінує свободи, а готовий поміняти їх на такий-сякий добробут, сягнула, якщо не помиляюся, 60%. І це якраз той показник, якому можна довіряти - адже на правильно (під оглядом соціології) добраній аудиторії у 200 осіб певні загальноукраїнські тенденції відстежувати можна, хоча і з досить значною похибкою. Це «схід-центр-захід» і «юнаки-пенсіонери» на такій невеликій кількісно соціологічній виборці - повна туфта. А от загальники так чи інакше досить правдиві, тож маємо - від половини з хвостиком до двох третин українців готові проміняти шустерову програму на підвищення своїх зарплат і пенсій.

Проти такої тенденції, ясна річ, слід боротися. І якими б серйозними речами не мотивувалася така настанова більшості українців (свого часу Еріх Фромм став знаменитим, написавши книгу «Втеча від свободи», де описав вельми схожі на українські процеси у ваймарській та постваймарській Німеччині), за будь-яких обставин змиритися з обміном свободи на добробут не випадає. Тим більше, що в історичній перспективі той добробут неминуче виявляється дутим, а обмін - нееквівалентним. Тож які б серйозні претензії хтось із нас не мав до ток-шоу Шустера, доведеться стати на його захист.

Хоча - за великим рахунком - саме телепрограми подібного формату і є одним із головних чинників руйнації свободи слова в Україні, а тому захист ток-шоу Шустера чи Кисельова - це неминучий внесок у зростання загальної неповаги до вільного слова, у нівеляцію його ваги для масової людини.

Бо ж квінтесенцією всіх зацілілих політичних ток-шоу прямого і непрямого ефіру є що завгодно, крім Слова, яке можна було б писати з великої літери.

Некомпетентне слово.

Фальшиве слово.

Нечесне і безчесне слово.

І знову - некомпетентне і безграмотне слово.

Ось що є реальним наповненням (не стовідсотковим, але переважним) усіх без винятку чинних на сьогодні політичних телевізійних ток-шоу.

Погляньмо тільки, які знакові репліки подали масовій аудиторії титуловані учасники цих телешоу, експерти з усіх можливих та неможливих питань.

Прізвища цих персонажів не грають особливої ролі - головне, що вони належать до провідної десятки публічних політиків нинішньої владної сили (її «союзників», точніше, сателітів, до уваги тут можна не брати).

Майдан, виявляється, був платним. Той самий, 2004 року. Мовляв, саме тоді було започатковано кепську традицію оплати масових політичних акцій. І з нею тепер, у нову добу, треба кінчати раз і назавжди.

На мітингах у Києві фігурують нині, виявляється, привезені зі Львова чи Тернополя персонажі. А три мільйони киян прагнуть спокою, тиші, вони всім задоволені і в них відсутні серйозні претензії до влади.

Росія щедро платить України за оренду військово-морської бази у Севастополі аж 2,5 мільярди доларів щорічно. І це ті гроші, без яких вітчизняна економіка аж ніяк не може обійтися.

У Франції не можна виступати в інтернеті під вигаданим ім'ям, під ніком. Там діють жорсткі правила - хочете дискутувати на якомусь форумі - будь ласка, називайте своє справжнє, реальне ім'я.

Законопроект, який обмежує право громадян на проведення масових зборів, є одним із найдемократичніших із законів, ухвалених за часів незалежності. Він гармонізуватиме відносини влади й опозиції.

Головне в українських сучасних економічних перетвореннях - це вийти на рівень 1990 року. А цього можна досягнути, власне, тільки одним шляхом: відновивши тодішні економічні зв'язки в межах СРСР.

Російська класична література викладається в усіх вишах цивілізованих країн і ставиться там на один рівень із античною філософією. Повернення цієї літератури до шкіл - порятунок гуманітарної культури.

Мабуть, досить. Охочі можуть продовжити список до нескінченності. Та головне, мабуть, не в тому, що свобода владного слова з телеекрану є тепер свободою поширення нісенітниць і пропаганди некомпетентності, а в тому, що носії (слово «автори» мені видається в цьому контексті надто вже почесним) зазначених висловлювань не зустріли гідних опонентів, які б оперували не емоціями, а фактами та раціональними твердженнями.

Саме це, як на мене, найбільш суспільно небезпечно, а не всенародна телетрансляція з апломбом виголошених нісенітниць. Іншими словами, йдеться про інтелектуальну неспроможність як політичних опозиціонерів, так і експертного середовища ставити на місце дезінформаторів і давати людям максимально об'єктивну та повну інформацію з усіх обговорюваних в ефірі питань. Хай хтось не віритиме сказаному - але обов'язково має прозвучати чесне, компетентне та грамотне слово.

Інакше-бо свобода слова перетворюється на свою профанацію, що, до речі, якщо не раціонально розуміє, то підсвідомо відчуває ота масова аудиторія, до якої звернені українські політичні телевізійні шоу. А коли свобода слова перманентно й публічно профанується, то відмова від неї починає здаватися не таким уже й страшним лихом...

Утім, тут потрібне уточнення: щойно йшлося про привілейовані «обличчя» партії влади та стандартну «обойму» опозиціонерів та експертів, котрі жваво мандрують з одного телешоу на інше. А от у «неформаті» залишається не таке вже й велике число притомних та кваліфікованих діячів з обох боків барикади і значно більш осяжне число інтелектуалів-експертів, спроможних в інтересах пошуку істин підійматися над власними вподобаннями. Один із численних парадоксів українського телеполітичного життя полягає в тому, що організаторам різноманітних варіантів «свобод слова» зазвичай нецікаві саме ті, хто знає, як і навіщо використовувати ці свободи.

Бо ж не дають рейтингів притомні політики та кваліфіковані експерти, і все.

Принаймні, так пояснюють нинішній стан справ ті, хто вирішує, кому саме сьогодні дозволити скористатися свободою слова в загальнонаціональному масштабі. А найбільш цинічні з-поміж них додають: плебсу, «барбосам» не потрібна істина; потрібен гучний скандал, загорнутий в оболонку дискусії.

А це і є розгул свободи некомпетентного і нечесного слова.

От і виходить: свобода слова на наших теренах пожирає сама себе. І втеча масової людини від свободи - це неминуча похідна самої свободи. Провина ж на ведучих та менеджерах усіх цих ток-шоу лежить лише часткова - має братися до уваги загальний стан суспільства, його домінуючі настрої. Бо коли існує попит, він формує й відповідну пропозицію, хіба не так?

Щоправда, такий собі американець Роберт Макнейл ще 1968 року писав про небезпеку перетворення телебачення на машину маніпулювання народом - і навіть розклав по поличках складові цієї небезпеки та запропонував певні «запобіжники», - але хто в нас читає якихось янкі, а тим більше зважає на них? У нас більше зважають на думку гостей із Росії і на тактичні потреби влади та господарів телеканалів, а не на вільний поступ раціонального слова.

Отож і виходить, що рецептів розв'язання окреслених проблем (крім суто теоретико-фантастичних) не існує. А тим часом у сусідній Росії через не такий уже й значний час після повного й остаточного розв'язання питання про свободу слова на телебаченні й у пресі та свободу зборів на вулиці, за всіма законами політичного розвитку, розпочалася - поки що вибіркова, але це лише перші кроки - антивладна герилья, якій масово співчуває населення. Що ж, ліберальні теоретики можуть порадіти: Росія засвідчила, що в ній діють загальносвітові закономірності, коли «міські партизани» з'являються як соціальна реакція на крах сподівань стосовно мирного демократичного - із використанням усіх свобод - оновлення суспільства.

Україна - не Росія? Так, у нас подібні традиції куди сильніші - від «Народної волі» до ОУН. Будемо чекати чи якимось неймовірним зусиллям спробуємо донести небезпеку до суспільства і припинити профанацію та дискредитацію свободи слова з використанням її самої?

Ілюстрація - www.sitnianski.ru