Як відомо, обіцянки президента Ющенка створити в країні суспільне мовлення завершилися підписанням вельми сумнівного указу, згідно з яким передбачалося паралельне існування державного мовлення і суспільного. Жарт народного депутата Андрія Шевченка про те, що Ющенко залишив побудову СМ у спадок Януковичу, поки далекий від пророцтва.  Президентство Януковича розпочалося з того, що Національну телекомпанію перепідопрядковано напряму Кабінету Міністрів, тобто НТКУ передано у ручне керування уряду.

І тим не менш «Детектор медіа» продовжує дискусії про потребу роздержавлення ЗМІ та запровадження в країні суспільного мовлення - саме такого, яке відповідатиме на інформаційні запити суспільства, а не обслуговуватиме інтереси влади чи комерційні інтереси медіахолдингів.

Друкуючи репліку Петра Провалова, ТК також готова надати можливість оприлюднити й інші позиції в цій дискусії.

«Суспільне телерадіомовлення - це телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об'єктом права власності Українського народу і діє згідно з єдиною програмною концепцією». Саме так визначає суть суспільного телебачення Закон «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення в Україні», прийнятий ще далекого 1997 року.

З того часу здійснено чимало потуг реалізувати той чи інший проект суспільного телеканалу. В експертному середовищі не вщухають палкі дискусії навколо згаданої теми. Зокрема щодо концептуальних основ створення, джерел фінансування, моделі управління та інших складових цієї великої й недосяжної для України вершини світової медійної думки - суспільного мовлення!

Але спробуймо поглянути на ситуацію з непритаманної для стріляного журналіста точки зору, відповімо собі на запитання - яка мета утворення суспільного телеканалу в Україні?

Позиція перша - ідеалістична

Згідно з нею, суспільний канал має бути редакційно незалежним від будь-яких впливів - адміністративних, бізнесових, державних та інших. Єдиним критерієм редакційної політики є незаангажоване висвітлення суспільно значущих питань. А головна мета його існування - служіння інтересам громадян.

Ця позиція широко висвітлюється й обстоюється представниками громадських і професійних об'єднань від інформаційної галузі, а також політиками, що на момент підтримки цієї позиції перебувають в опозиційному колі.

Варто зазначити, що більшість проблемних питань функціонування суспільного мовлення, як-от механізми фінансування, формування наглядової ради, забезпечення незалежної редакційної політики, віднесено ними до категорії тактичних і таких, що суттєво не заважають процесу утворення суспільного каналу. А єдиним значущим чинником, що гальмує утворення справжнього суспільного каналу, визначається відсутність політичної волі та бездіяльність чиновників.

Отже, всі більш-менш реальні варіанти створення суспільного мовлення, що виносилися на суд громадськості, містять механізм управління суспільним мовленням, в якому безпосередньо (проект Концепції системи суспільного мовлення, підготовленої у 2005 році Коаліцією громадських організацій «Суспільне мовлення») чи опосередковано (через президентську, парламентські квоти та лояльні громадські організації) представлено політичні сили.

Окремі експерти зазначають, що участь політичних сил, парламентів, президентів та державних органів у формуванні наглядових рад - доволі розповсюджена в Європі схема, яка жодним чином не заважає ефективно функціонувати суспільному мовленню. І це справді так. Але всі ми добре розуміємо, що в сучасних українських умовах отримання права формувати (хоча б і квотно) наглядову раду телеканалу автоматично передбачає вплив на його редакційну політику.

Таким чином, ідеться не про рівновіддаленість політичних сил від системи управління суспільним мовленням, ідеться, в кращому випадку, про їхню рівнопредставленість - пресловутий баланс впливів!

Тоді виникає чергове запитання: яка різниця між можливістю впливу однієї політичної сили через владну структуру на державний телеканал і можливістю впливу декількох політичних сил через наглядову раду на суспільний телеканал? Яка різниця між замовчуванням тієї чи іншої значущої для суспільства проблеми з волі провладної політичної сили (бізнесової групи) або за домовленістю декількох політичних сил (бізнесових груп) провладних і опозиційних.

«Обирати менше зло - це обирати зло» (Іван Франко). Для справжніх інститутів громадянського суспільства тут не може бути компромісу.

Отже, для існування об'єктивного незаангажованого суспільного каналу необхідно існування сталого та розвиненого громадянського суспільства, яке Європа чи Сполучені Штати формували століттями і яке в Україні в найближчому майбутньому не передбачається.

Міфічність утворення реального суспільного телеканалу в Україні в найближчі роки усвідомлює практично кожна людина, яка має хоча б віддалене відношення до інформаційної галузі, експерти цього факту навіть не обговорюють - аксіома. І на численних круглих столах цей факт висить у повітрі, практично ніяк не впливаючи на хід дискусії.

Позиція друга - ментальна

Повернімося до поставленого вище запитання з певною корекцією: так навіщо потрібно Україні імпотентне суспільне мовлення?

Будь-який недолугий студент дуже аргументовано пояснить, чому він іде на іспит, важко пригадуючи назву предмету. Його мета - диплом, який є обов'язковою умовою при влаштуванні на роботу, за його логікою (дієвою в нашому суспільстві), знання - вторинне.

Зобов'язання перед Радою Європи створити суспільне мовлення в Україні - ось перший і основний чинник, що рухає цю величезну «глибу» суспільного телебачення.

Дайте мені точку опори і я переверну весь світ - так стверджував Архімед. Візьмемо за точку опори зобов'язання перед Радою Європи, всі інші чинники будемо вважати мізерно малими - такими, що прямують до нуля.

Сьогодні ми маємо старенький Закон «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення в Україні». Якщо повернутися до визначення суспільного телерадіомовлення, процитованого на початку, і протягом всього часу його уважного прочитання думати, приміром, про Національну телекомпанію України, то десь на словах «є об'єктом права власності Українського народу» ми переконаємо себе, що це суспільний телеканал... Згоден, треба трохи змінити назву - тоді вже точно буде суспільний...

До речі, саме таким чином зробили кілька країн колишнього Радянського Союзу, і в них немає жодних претензій Парламентської Асамблеї Ради Європи.

Що ж заважає протягом тринадцяти років з часу прийняття закону хоча б формально виконати зобов'язання України перед Європою?

Кожен громадський діяч упевнено скаже, що саме держава та чиновники, депутати та міністри не приділяють достатньо уваги такому важливому для суспільства інструменту громадського контролю, як суспільне мовлення. І буде правий.

Але ще одним суттєвим гальмом на шляху утворення суспільного мовлення є саме інститути громадянського суспільства - громадські організації та професійні об'єднання. Цей парадокс є ментальною нормою в нашому суспільстві. Так, саме професійні об'єднання та громадські організації зробили без перебільшення багато для створення в Україні суспільного мовлення - круглі столи та конференції, семінари та стажування, видання книг та телепередачі. Цей процес, що живиться на закордонних грантах, і є самоціллю національних інститутів громадянського суспільства. Досягнення результату - відрив від «грантової голки».

Ця теза викличе рішучі заперечення представників громадських організацій та об'єднань, які справді щиро вважають, що роблять усе можливе... Але не дасть відповідей на питання: чому 2005 року, коли кращі з цих представників очолили Національну телекомпанію України, «скеля» суспільного мовлення навіть не ворухнулася з місця. Політична воля? Тоді чому, приміром, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення в березні того самого року за тих самих умов змогла пролобіювати нову, вигідну для себе, редакцію закону про Нацраду? Чому в червні 2009 року проект закону про суспільне мовлення Андрія Шевченка було провалено, адже його автор був членом коаліції? Питання риторичні.

Замість висновків

Сьогодні держава має сто одну важливішу за суспільне мовлення справу.

Сьогодні інститути громадянського суспільства готові безкінечно до крові боротися за впровадження повноцінного суспільного мовлення.

Сьогодні жоден пересічний громадянин, що не є представником перших і других, не знає про суспільне мовлення нічого, крім того, що воно вкрай потрібне.

Сьогодні «весь цивілізований світ» готовий нам допомагати створювати суспільне мовлення.

І ми всі разом маємо врешті-решт вирішити, якого числа ми змінимо вивіску на будівлі НТКУ і поставимо галочку навпроти одного із зобов'язань перед Радою Європи.

На тему суспільного мовлення в Україні багато написано і ще більше написано буде - мабуть, така доля суспільного мовлення в Україні!

Ілюстрація - www.day.kiev.ua