Як українські медіа висвітлюють життя на тимчасово окупованих територіях, чому ці теми поступово зникають з інформаційного порядку денного та як розповідати про людей в окупації, не зводячи їхній досвід до колабораціонізму, репресій і бойових дій?

Ці питання обговорили під час панелі «Життя в окупації поза заголовками: як українські медіа говорять про ТОТ» (за підтримки PFRU) на Donbas Media Forum.

Участь у дискусії взяли директорка ГО «Детектор медіа» Галина Петренко, голова Наглядової ради Суспільного мовлення, заступниця шеф-редакторки «Детектор медіа» Світлана Остапа, голова ГО DII-Ukraine, голова оргкомітету Donbas Media Forum Любов Раковиця, засновник і головред «Реальної газети» Андрій Діхтяренко, провідний експерт із розвитку медіа в ГО «Інтерньюз-Україна» Дмитро Зінчук, а модерував захід директор Інституту соборності Сергій Стуканов.

На початку розмови модератор Сергій Стуканов пригадав дослідження Інституту масової інформації, згідно з яким станом на січень 2025 року в українському інформаційному просторі лише 1% публікацій стосується тимчасово окупованих територій. Він запросив до слова Галину Петренко, аби вона детальніше розповіла про результати нового дослідження Центру досліджень «Детектора медіа» «Ключові фрейми оповіді про життя в окупації у інтернет-медіа України», яке охоплює 2022—2025 роки.

Сергій Стуканов

Галина Петренко розповіла, що і цей показник в 1% має тенденцію до зменшення. Тож Центр досліджень зібрав близько 400 тисяч публікацій у різноманітних українських онлайн-медіа протягом 2022—25 років.

«Пік публікацій на цьому відрізку часу був у 2023 році, а 2025 рік — це такий мінімум на досліджуваному періоді. Коли ми подивилися на весь цей масив даних, ми розбили його на дві групи: де окуповані території на першому плані й де на другому. Тобто публікації присвячені якісь іншій темі, але тему окупації вони зачіпають. До прикладу, тема мирних переговорів. Безпосередньо вона не вся про тимчасово окуповані території, але безумовно її торкається. Тож ми бачимо з 2022 по 2025 рік дуже впевнене зменшення тої частки публікацій, де захоплені землі є темою першого плану. І натомість упевнене збільшення частки, де окупація є темою другого плану. Тобто відбувається певна рутинізація цієї теми і для суспільства, і для медіа», — розповіла Галина Петренко.

ТОТ переходять із першого плану на другий

Як свідчить дослідження, публікації, де окуповані території є темою першого плану, охоплюють уже сформований список тем, які здебільшого стосуються насильства: дії окупаційної адміністрації, репресії, незаконне усиновлення дітей, колабораціонізм. І натомість інші теми складають всього 4%.

ТОТ — головна тема

А публікації, де окупація є тлом — «Інше» — це найбільш розповсюджена група тем. «Це означає, що є велика кількість дуже розпорошених тем, наприклад, екоцид, вивезення культурних цінностей. На кожну з них дуже мало публікацій, але ми їх об’єднали в такий кластер і отримали таку картинку», — пояснила Галина Петренко.

ТОТ як тло

За її словами, втрачають вагу теми щодо заяв окупаційних чиновників і реінтеграція окупованих земель. І хоч різні соціологічні дослідження показують, що тема реінтеграції є цікавою для української аудиторії, стає менше інформаційних приводів для медіа про це говорити. Галина Петренко каже, що натомість зменшення цитування окупаційної влади є цілком логічним: українські медіа не вважають заяви окупаційних чиновників легітимними джерелами інформації, тому від них відмовляються.

Галина Петренко

Водночас збільшується кількість тем, присвячених освіті й спротиву на тимчасово окупованих територіях. Також різко збільшилася кількість публікацій про мирні переговори й тема ударів Сил оборони.

«Насправді зараз кожна тимчасово окупована територія має якийсь свій набір тем, який застосовується для того, щоби про неї говорити, немає спільної картини. І є тільки одна тимчасово окупована територія, стосовно якої дуже впевнено, послідовно використовується тема реінтеграції — це Крим. По інших ми не можемо, на жаль, таке сказати», — пояснила директорка ГО «Детектор медіа».

У дослідженні Центру також є рекомендації редакціям, медіаспільноті, страткому, яким чином можна покращити ситуацію. Зокрема, враховуючи, що найбільша експертиза з висвітлення тимчасово окупованих територій зберігається в регіональних медіа, які походять із тих регіонів, тож доречними були б проєкти колаборації національних медіа і регіональних із приводу цих тем. Для стратегічних комунікацій: якщо є інформація, що аудиторія цікавиться темою реінтеграції, просто не вистачає інформаційних приводів, можливо, можна придумати якісь інформаційні приводи, які би підживлювали цю тему, залишали її в інформаційному полі. І загальна рекомендація для всіх: всіляко, наскільки це можливо, залишати суб’єктність жителів тимчасово окупованих територій у публікаціях.

Сергій Стуканов запитав Андрія Діхтяренка, чому, на його думку, зменшується увага до окупованих територій і, згідно зі згаданим дослідженням, їх висвітлення зосереджується лише на кількох темах.

Андрій Діхтяренко назвав дві причини. Перша — закономірність між тим, які питання висвітлюють українські медіа, і тим, якими темами займається держава.

«Наприклад, тема реінтеграції. Нема кому займатися реінтеграцією окупованих територій. Відповідно, ми бачимо відповідний спадний графік. І навпаки, коли держава через такі ініціативи як Bring Kids Back або ініціативи щодо пільгового вступу дітей з окупованих територій в українські виші починає цим займатися, відповідно, йде зростання цих тем», — пояснив журналіст.

Андрій Діхтяренко

За словами Андрія Діхтяренка, держава поступово втрачає зв’язок з окупованими територіями, а медіа значною мірою орієнтуються на державний порядок денний. Водночас редакціям бракує можливостей самостійно створювати інформаційні приводи.

Читайте також: Андрій Діхтяренко: «Ми не хочемо втратити зв’язок з окупованими територіями України»

Другою причиною Діхтяренко назвав побоювання журналістів працювати з інформацією безпосередньо з окупованих територій. Ідеться не лише про безпеку, а й про труднощі з перевіркою фактів і ризик поширення російської пропаганди.

«Медіа бояться напряму вишукувати інформацію безпосередньо з тимчасово окупованих територій. Передусім через питання безпеки, але не тільки. Вони самі не впевнені, що здатні верифікувати інформацію. Вони не впевнені, чи можна користуватися джерелами з окупованих територій, зокрема з так званих офіційних джерел, як приводом для того, щоб зробити новину. Ну от я зразу можу відповісти: можна. Просто питання далі, що ви з цією інформацією будете робити», — сказав він.

Любов Раковиця, Володимир В’ятрович, Сергій Стуканов, Світлана Остапа, Дмитро Зінчук, Андрій Діхтяренко та Галина Петренко

Діхтяренко каже, що інформацію з окупованих територій можна використовувати, якщо редакція здатна її перевірити й очистити від пропаганди. Водночас регіональні медіа, особливо ті, що самі походять з окупованих територій, зазвичай краще зберігають зв’язок із ними.

«Для національних медіа, для редакторів цей страх зробити щось не так, зробити щось, за що тебе будуть критикувати, казати, що ти поширюєш, можливо, ворожі наративи, є, на жаль, природним бар’єром. А для того, щоб верифікувати і працювати постійно з новинами на окупованих територіях, треба мати там, як мінімум, джерело, верифікатора», — пояснив журналіст.

«Реальна газета» має контакти на окупованих територіях, однак із міркувань безпеки ці люди не передають редакції новини, фотографії чи відео, але можуть перевірити інформацію безпосередньо на місці.

Ще однією проблемою він назвав те, що медіа часто покладаються на інформацію державних структур: «У нас чомусь для національних медіа, незалежних медіа, медіа з “Білого списку” дуже часто державні структури видають свою інформацію про окуповані території, іноді, вибачте, теж із домішками пропаганди, іноді вкрадену інформацію тих же регіональних медіа, яка подається викривлено або запізно. Тобто люди ризикують життям іноді, своїм здоров’ям, свободою для того, щоб добувати інформацію. Ви працюєте, а на вас не звертають увагу національні медіа дуже часто. Вони беруть інформацію у державних джерел. Ми працюємо з людьми на окупованій території, у нас є кореспонденти, нехай і приховані гірше, ніж представники якоїсь адміністрації релокованої. У них теж є інформація, але чому ті люди, які пишуть про окуповані території, не заходять на мій сайт, на сайт моїх колег, для мене досі є загадка».

Читайте також: Невидимі українці. Чому медіа досі мало говорять про життя в окупації

Сергій Стуканов запитав Світлану Остапу, як вийти з порочного кола, коли медіа не шукають теми про тимчасово окуповані території з власної ініціативи, а деколи навіть побоюються їх висвітлювати. Він також поцікавився, як заохотити редакції приділяти цій темі більше уваги та розширювати спектр матеріалів.

Світлана Остапа відповіла, що така ситуація повторюється вже багато років. Наприклад, ще у 2015 році частка матеріалів про події у Криму становила близько 1%.

Світлана Остапа

«Не хочеться, звичайно, щоб українці в Україні забували про жителів Криму, Луганщини, Донеччини. І я, чесно кажучи, рецепту не маю якогось універсального, але думаю, що це також відповідальність редакторів, головних редакторів, які повинні звертати на це увагу редакції», — каже вона.

Остапа також розповіла про конкурс «Честь професії», у журі якого вона була цього року. Вперше в ньому запровадили номінацію для матеріалів про тимчасово окуповані території. Попри значну кількість поданих робіт, їй забракло матеріалів, які показували б життя в окупації очима самих жителів.

«Багато було матеріалів, але статистика фактично така сама. Я хотіла побачити тимчасово окуповані території очима тих людей, які там живуть. Просто навіть побут, як там усе відбувається, тобто не пропаганду російську. Звичайно, легше взяти і зробити матеріал із людьми, які виїхали з окупації, які тут, із якими можна поговорити», — пояснила Остапа.

Говорячи про роботу Суспільного, Остапа розповіла, що ці території залишаються у фокусі уваги редакцій «Суспільне Крим», «Суспільне Донбас», «Суспільне Херсон» і «Суспільне Запоріжжя». Журналісти стежать за різними подіями — від перебоїв із пальним, цін і проблем із логістикою до кримінальних проваджень щодо людей, які співпрацюють з окупаційною владою.

Читайте також: «Світ має знати, що там відбувається». Як працює редакція мовлення на деокуповані та тимчасово окуповані території «Українського радіо»

За її словами, редакції не обмежуються офіційними повідомленнями державних органів, а шукають підтвердження у свідченнях людей, які перебувають безпосередньо на місцях подій.

«Звичайно, це все дуже обережно треба робити, тому не називається прізвище, не використовуються фотографії. Якщо і є якісь фотографії, то, звичайно, так, щоб не можна було зрозуміти, відстежити, звідки це зроблено. Ми знаємо, що в Криму й на інших окупованих територіях є вже десятки людей, якщо не сотні, які постраждали саме за те, що вони оприлюднили якісь матеріали. Тобто перевірка інформації з цих тимчасово окупованих територій є найскладнішим завданням для будь-якої редакції», — пояснила Остапа.

Зала «Маріуполь» на Donbas Media Forum

Серед прикладів роботи Суспільного Остапа згадала проєкт «Щоденники окупації», який «Суспільне Новини» випустило у 2024 році. Він складався з десяти історій українців з окупованих територій Криму, Донеччини, Луганщини, Запоріжжя та Херсонщини. Через особистий досвід героїв журналісти показали повсякденні виклики життя в окупації: пошук необхідних ліків, тиск російських військових і складнощі виїзду.

Ще одним прикладом вона назвала висвітлення так званих виборів до Державної думи Росії, які відбулися у вересні. Журналісти Суспільного аналізували кандидатів, їхнє минуле та формування виборчих списків, збирали свідчення про голосування під дулами автоматів і пояснювали, як Росія використовує ці процеси для легітимації окупації.

Шеф-редакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова

Світлана Остапа вважає, що зібрані матеріали про такі псевдовибори потрібно передавати до Офісу генерального прокурора. Вона пояснила, що ці докази можуть мати значення для майбутніх повоєнних виборів, які відбуватимуться в Україні.

«Тому треба факти, які засвідчені, записані, передані, в потрібний момент викласти на стіл, щоб показати, що це були псевдовибори, і відстояти саме нашу владу на цих територіях. Я думаю, що це дуже важливо», — сказала пані Світлана.

Читайте також: Вимушені переселенці про вибори на окупованих територіях: Коли біля тебе стоїть людина з автоматом, то вимушений будеш голосувати

Світлана Остапа та Дмитро Зінчук

Серед останніх прикладів роботи Суспільного Світлана Остапа також згадала ситуацію в окупованих Олешках на Херсонщині. Кореспонденти «Суспільне Миколаїв» разом із бійцями Національної гвардії зняли операцію з доставлення дронами продуктів. Журналісти були присутні під час підготовки та проведення місії й продовжують стежити за розвитком цієї історії.

Сергій Стуканов звернувся до Володимира В’ятровича, запропонувавши подивитися на проблему висвітлення окупації з погляду історика. Адже, за словами пана Стуканова, медіа живуть інформаційними приводами, які швидко зникають, а суспільство звикає сприймати інформацію хвилями. Водночас окупація триває вже 12,5 року, і це суттєвий період навіть для історичних підручників.

Володимир В’ятрович

Модератор також вважає, що щоденне висвітлення подій формує суспільне сприйняття окупованих територій, зокрема через вокабуляр, який використовують журналісти: «колаборанти», «сепаратисти», «зрадники» або «населення, яке чекає на визволення». Він запитав, які довгострокові тенденції формує нинішній стан медійного висвітлення.

Володимир В’ятрович спочатку відповів як політик. На його думку, відсутність системного висвітлення теми пов’язана, зокрема, з непослідовністю державної політики щодо окупованих територій.

«Що таке державна політика? Державна політика — це певна візія, бачення, це певний інститут, орган або інструмент, який цим займається, і це ресурс. Усі ці речі загалом і є державною політикою. Що ми маємо по відношенню до окупованих територій? У 2014—2016 роках у нас було Державне агентство з питань відновлення Донбасу, Державна служба Криму. У 2016 році нарешті було створено Міністерство з питань тимчасово окупованих територій. Потім почалося зовсім весело у 2019—2020 роках: приєднували, від’єднували до Мінветеранів і до всіх інших структур, аж поки врешті-решт у 2024 році було створено Міністерство національної єдності, яке теж працювало не дуже довго, до 2026 року. Зараз це Мінрегіон, який займається ніби цим питанням. Оцей хаос управлінських рішень, формувань, переформувань і так далі не може не відобразитися на тому, що немає якоїсь політики», — розповів Володимир В’ятрович.

Журналістка «Детектора медіа» Ірина Семенюта та регіональний представник ІМІ в Кіровоградській області Павло Лісниченко

Далі пан В’ятрович перейшов до історичного контексту. Він нагадав, що російська окупація цих територій — не перша в історії України. Раніше окупованою була вся територія Української Народної Республіки на початку 1920-х років, а також Західна Україна у 1939-му та 1944 роках. За його словами, методи, які окупанти використовували тоді, дуже нагадують те, що відбувається зараз.

«От коли я читав матеріали про теперішні псевдовибори, вони абсолютно збігаються з тим, що я писав про вибори на заході України 1946 року. Абсолютно те саме, тобто під дулами, залякуваннями і так далі. Але історія дає не тільки приклади того, як діяли окупанти, вона може нас трошки повчити, що ми можемо робити для того, щоб отримувати якусь інформацію з окупованих територій і як використовувати цю інформацію», — сказав він.

Він навів приклад української діаспори, завдяки якій українська справа залишалася помітною у світі в період радянської окупації. Діаспора розповідала про українців, які прагнули мати незалежну державу, та, попри значні труднощі, налагоджувала зв’язки з рухом опору в Україні — спочатку збройним, а згодом ненасильницьким, зокрема дисидентським.

«Мені справді дуже прикро, що здебільшого те, що ми чуємо про тимчасово окуповані території, — це про колаборантів. Звичайно ж, там колаборантів багато. Але неправильно, що це фактично єдиний наратив», — сказав він.

В’ятрович каже, що повідомлення про ураження військових об’єктів також справді важливі, однак вони теж формують певний образ окупованих територій і їхніх жителів як чогось ворожого. Натомість, на його думку, медіа мають більше розповідати про людей, які чинять спротив окупації. Якщо суспільство дивитиметься на окуповані території виключно через призму колабораціонізму, то може дійти висновку, що там немає з ким працювати.

«Там є з ким працювати. І дуже прикро, що такої інформації бракує. Дуже прикро, що часом ця інформація потрапляє в якісь скандали. Я, можливо, не достеменно розібрався в тій історії з “Жовтою стрічкою”, яка, як на мене, завдала багато шкоди, щодо того, як висвітлюється взагалі якийсь рух спротиву на окупованих територіях. Тези про те, що ми не маємо права нічого висвітлювати, що там відбувається в контексті спротиву, тому що ми підставляємо цих людей, — вони, вибачте, наївні. Тому що ці люди, які беруть участь в русі спротиву, прекрасно знають, що це їм може коштувати, і вони готові ризикувати. Тобто ці люди розуміють, на що вони йдуть, але разом із тим для них це вираз того, що вони є українці, а для нас це вираз того, що вони нам потрібні, вираз того, що нам є куди повертатися», — сказав він.

Він пояснив, що висвітлювати спротив потрібно максимально обережно, щоб не наражати людей на небезпеку. За потреби не слід розкривати їхні прізвища, а інформацію необхідно перевіряти, зокрема у співпраці з українськими спецслужбами.

Сергій Стуканов запитав Любов Раковицю, якою є динаміка висвітлення тем про жителів у окупації впродовж років. І якою мірою вони виступають суб’єктами своїх дій, своїх прагнень, чи радше частіше є об’єктами лише якоїсь оповіді?

Любов Раковиця

У відповідь на це питання Любов Раковиця нагадала, що темою цьогорічного «Донбас медіа форуму» є людина: «Я_медіа: людина — для людини — про людину». Тобто це людина, яка створює контент, для людини — для аудиторії, про людину — власне про тих, про кого пишуть медіа. І якщо говорити про жителів окупованих територій, то вони часто залишаються невидимими в цьому процесі.

«Ми створюємо цей контент про себе, про те, що нам болить. Про нас пишуть не лише як про журналістів, про медійників, але так само про людей, які виїхали з окупації, які мають уже тут свої проблеми. Мені дуже подобається термін “люди, які мають досвід окупації”. І мені здається, зараз багато людей мають досвід окупації. Хто з нас має опосередкований досвід, хтось має більше безпосередній, але все одно зараз окупація і все, що пов’язано з окупацією, багато кого стосується. Ми бачимо, що є люди, які працюють над цією темою професійно. І це мене дуже тішить. Ми бачимо інші проєкти, які робить “Детектор медіа”, Суспільне, PFRU, інші наші колеги. Дуже важливо, що цій темі приділяють увагу не лише ті люди, кому це болить безпосередньо», — сказала вона.

За її словами, для «Донбас медіа форуму» й надалі важливо порушувати ці теми. Сьогодні форум має зовсім інші масштаби й фактично залишається найбільшою медійною подією в Україні.

«Попри те, що слово “Донбас” багато людей сприймають по-різному, ми залишаємося “Донбас медіа форумом” і будемо ним. Тому що нам важливо говорити про це, тому що ми звідти. І зараз ми бачимо, що вся Україна, можна сказати, стала такою, як наші території були 11—12 років тому», — каже Раковиця.

Читайте також: «Питання — скільки медіа не переживуть цю зиму». Любов Раковиця, Donbas Media Forum

Сергій Стуканов запитав Дмитра Зінчука про етичний аспект висвітлення тимчасово окупованих територій і форматів, які можуть привертати увагу до тимчасово окупованих територій, окрім тих, які мають сенсаційність.

Дмитро Зінчук

Дмитро Зінчук сказав, що, в умовах когнітивної війни проблема є двосторонньою: в Україні бракує комунікації про тимчасово окуповані території, а люди, які там перебувають, мають обмежений доступ до достовірної інформації. Тому необхідний комплекс заходів, спрямованих як на внутрішню, так і на зовнішню аудиторію, зокрема для подолання стереотипів, поширених серед населення вільної України та на окупованих територіях.

«Роль регіональних медіа, національних медіа, держави є колосальною. Важливо, як ми взагалі говоримо про тимчасово окуповані території, яку інформацію ми поширюємо туди, щоб не сприяти підсиленню тих ворожих дезінформаційних наративів, які там однозначно дуже ефективно поширюються. І без цього доступу і роботи наших колег із регіональних медіа, які мають джерела, випускають матеріали, це би створювало взагалі колосальну завісу, нерозуміння того, що відбувається тут, чи нас чекають, чи нас не чекають», — сказав Зінчук.

Зінчук також розповів про результати дослідження програми «Партнерство за сильну Україну», згідно з якими майже половина жителів тимчасово окупованих територій отримує інформацію не з сайтів, а через соціальні мережі. Близько 40% користуються телеграмом. На його думку, це потрібно враховувати під час підготовки журналістських матеріалів і добору форматів.

«Потрібно адаптовувати формати саме під легкий доступ у соціальних мережах. Менше відео, менше фото, більше тексту, який легко завантажується. Можна це відкрити, поширити, тобто повинна здійснюватися велика робота з соціальними мережами. Дуже класні мультимедійні лонгриди можуть туди не доходити. Це має бути дуже просто поширювано», — пояснив Дмитро Зінчук.

Світлана Остапа, Дмитро Зінчук, Андрій Діхтяренко та Галина Петренко

Також Дмитро Зінчук згадав результати дослідження КМІС за 2024 рік, згідно з якими 40% населення України не мають узагалі жодних асоціацій із Донеччиною, Луганщиною. Для них це просто точка на карті. За його словами, особисті історії та спогади про регіон допомагають долати стереотипи. Такі історії дають змогу показати Донеччину та Луганщину не лише через новини про війну, а й через досвід людей, їхні зв’язки та повсякденне життя. Водночас, каже Зінчук, окремих особистих розповідей недостатньо — потрібні скоординовані дії.

«Ми разом із програмою “Партнерство за сильну Україну” запустили проєкт із побутово-сильної медійної екосистеми, де ми могли би згрупувати навколо себе тих, хто працює з цією темою, хто хоче працювати з цією темою. Можливо, вони не можуть, не знають, як доєднати експертів. Щоб, по-перше, моніторити наративи, які виникають про тимчасово окуповані території, про переселенців теж, тому що насправді тема теж дуже пов’язана, про реінтеграцію, про те, щоб дивитися, яких тем не вистачає. Тобто щоб говорити не лише про обстріли, але й про особисті досвіди.

Цей досвід не поганий і не хороший. І це треба розповідати. Говорити про тих, хто там перебуває, лише як про жертв, теж неправильно. Тому що вони теж показують і спротив, і сміливість, і живуть у тих обставинах. Це треба пояснювати. Але, звісно, додаючи той контекст, який ми знаємо, верифікуючи, наскільки це можливо, цю інформацію», — сказав Дмитро Зінчук.

Зінчук повідомив, що разом з Олександрою Горчинською підготував посібник, у якому йтиметься про термінологію, руйнування стереотипів, пошук тем і взаємодію з джерелами. У ньому також розглянуть висвітлення сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК), та інших злочинів.

За його словами, посібник буде корисним не лише журналістам, які вже працюють із темою, а й тим, хто уникає її через побоювання припуститися помилки, порушити етичні норми або поставити під загрозу інформаторів і колег. На момент виступу документ перебував на розгляді Комісії з журналістської етики.

У підсумковій частині дискусії Галина Петренко сказала, що всім, хто працює з темою окупації, потрібно постійно займатися самоосвітою і самовдосконаленням, тому що з’являються нові виклики, нам треба вчасно на них реагувати і обмінюватися експертизою: «Навесні цього року, коли почалися наші блискучі дипстрайки Сил оборони, ми розмовляли з одним із керівників великої української медіакомпанії. І я йому кажу: “Як ви висвітлюєте удари по тимчасово окупованих територіях, чи є у вас щодо цього редакційна політика, словник?”. Бо з одного боку ми всі їм радіємо, а з іншого боку — там живуть наші люди. І я побачила по його обличчю, що він до цього запитання не думав про це».

Андрій Діхтяренко сказав ще про те, що інформаційними сліпими зонами стають не лише окуповані території, а й життя переселенців. За його словами, люди, які виїхали з окупації, стикаються з недовірою, зокрема під час працевлаштування, коли від них можуть вимагати пройти детектор брехні.

«Якщо людина отримує якусь державну посаду або в місцевому самоврядуванні, виходять публікації про те, що у цієї людини є родичі на окупованих територіях. Загалом, ставлення до окупованих територій або до наявності родичів на в окупації починають нагадувати радянські.

А коли хакери злили дані прикордонної служби Російської Федерації і потім викинули на “Миротворець”? Інформацію про людей, які їздили з 2014 року по 2025-й на окуповані території розв’язувати свої проблеми. Вони зараз на “Миротворці” — сотні людей, якщо не тисячі. Уявіть, як вони ставляться до України, як ставляться до українських медіа та до української держави. І як усе це в “кривому дзеркалі” передається на окуповані території. Насправді те, що ми поза заголовками залишаємо життя в окупації, те, що ми поза заголовками залишаємо життя переселенців, створює величезну небезпеку», — сказав Діхтяренко.

Дмитро Зінчук закликав медіа уникати узагальнень, які формують негативне ставлення до вимушених переселенців. Згадка в заголовку, що людина є переселенцем або родом із території, яка наразі є окупованою, недоречна, якщо ця обставина не має стосунку до суті новини.

«Докладаймо зусиль, щоб співзвучно з темою цьогорічного форуму перетворювати з об’єкта, більше додавати суб’єктності цим людям, їхнім досвідам і не узагальнювати — неважливо, хороший чи негативний досвід. Навіть з історіями успіху, від яких, мені здається, є втома, тому що дуже було багато матеріалів останні роки про успішних вимушених переселенців, які змогли. Цей зміг, а багато не змогли. І потім доходиш до думки: а навіщо їм допомагати, вони там мають ресурси, вони ж можуть і бізнеси відновлювати. Та не всі можуть. Не має бути такого узагальнення, кожна доля окрема, і ми повинні розглядати людину окремо. Її досвід цінний, і маємо говорити про гідність кожного. Якщо це буде змінюватися, значить, ми рухаємося в правильному напрямку», — сказав Зінчук.

Світлана Остапа закликала медіа частіше розповідати людські історії з окупованих територій. Вона згадала матеріал про трьох дівчат, які виросли в окупації, але самостійно дійшли висновку, що вони українки, і шукали можливості виїхати на підконтрольну Україні територію. Їхні родини не підтримували цей вибір, а шляхи до повернення були різними: одна дівчина усвідомила свою українську ідентичність через сучасну українську музику, іншій допомогли знайомі з України, з якими вона спілкувалася під час комп’ютерних ігор, а третій — тітка.

«Це зовсім юне покоління, і нам треба за них боротися, за цих людей», — підсумувала Остапа.

Володимир В’ятрович нагадав, що військовій та політичній окупації передувала інформаційна й культурна окупація, яка здійснювалася Росією навіть у незалежній Україні з 1991 року. На цих територіях домінували російські медіа, вони дуже швидко ставали частиною російського інформаційного поля, й дуже багато українських ініціатив змушені були навіть до 2014 року працювати майже в режимі ледь не партизанських інформаційних ініціатив.

«Так само військовому і політичному звільненню цих територій має передувати інформаційне звільнення. Тобто це теж мусить бути інформаційною політикою. Ми дуже багато говоримо про те, що це війна когнітивна і так далі. Так от, елементом когнітивної війни, елементом інформаційної війни має бути долучення цих територій у загальноукраїнське інформаційне поле, тобто їх поступове інформаційне звільнення. А за цим піде вже і військове, і політичне», — підсумував він.

Любов Раковиця, Володимир В’ятрович, Сергій Стуканов і Світлана Остапа

Любов Раковиця закликала журналістів не об’єднувати всіх жителів сходу й півдня України в одну категорію, адже люди мають різні погляди, досвід і внесок у боротьбу за Україну: «Хтось організовував “Поштовх” у 2006 році, задовго до 2014-го (громадська організація, заснована в Донецьку — «ДМ»). Хтось робив багато інших важливих речей. Багато людей роблять багато важливих речей саме зараз для України, для деокупації. І я дуже закликаю всіх, хто працює з цією темою, думати про те, що є люди і вони різні. Усе ще існують міфи про те, що вони проголосували за Путіна, вони його кликали. Я згадую нас із Сергієм й інших людей у 2013—2014 роках: Євромайдан, Донецьк... Ми виходили зокрема саме для того, щоб показати: попри те, що нас було мало, ми були.

І нам важливо було про це казати, що ми є і ми за єдину незалежну Україну. Мені здається, в роботі над такою дуже сенситивною темою важливо про це пам’ятати».

Фото: Donbas Media Forum та Максим Поліщук/Детектор медіа