Під час нашої панельної дискусії про друковані видання на Donbas Media Forum підвелася людина з залу й розповіла, що працює у професії вже 50 років. І всі ці 50 років люди обговорюють, чи є майбутнє у друкованої преси.

Цей момент мене дуже надихнув. У ньому було стільки перспективи, скільки іноді бракує нашим розмовам про майбутнє медіа. Пів століття звучить те саме запитання. А люди продовжують робити газети й журнали, знаходити своїх читачів і братися за нові видання.

Я й до форуму не сумнівалася, що друковані медіа продовжуватимуть існувати. Але одна коротка репліка з залу дала мені відчути, наскільки довго ця професійна розмова триває — і наскільки багато всього ми створюємо, поки вона триває.

Розмова, у якій було місце різним досвідам

На нашій панелі були представники медіа, які, як і «Море людей», випускають журнали, а також колеги, які роблять газети. Мені сподобалося, що ми зустрілися саме в такому складі. Бо навіть коли всі говорять про друк, за цим стоять різні редакційні завдання, різні стосунки з аудиторією й різні щоденні виклики.

• Читайте також: «Ми створили медіа, щоб руйнувати міф про Одесу як проросійське місто», — Вероніка Полякова, «Море людей»

Ця різниця робила розмову живою. Ми порівнювали підходи, реагували одне на одного, дискутували. Зала була заповнена, люди активно долучалися, і розмова постійно виходила за межі кола спікерів.

Для мене це і є цінність професійного форуму: можливість почути досвід, якого немає у твоїй редакції. Поглянути на власну роботу трохи збоку. Іноді для цього потрібна велика дискусія, а іноді достатньо однієї репліки людини, яка працює у професії довше, ніж існує твоє медіа.

Після цієї зустрічі мені хочеться конкретизувати запитання про майбутнє друку. Для кого ми створюємо видання? Що читачеві дає саме паперовий формат? Чому редакція готова вкладати в нього сили? У кожного медіа будуть свої відповіді. Мені здається, саме з них і варто починати.

Навіщо друк потрібен нам

У «Моря людей» бажання зробити журнал виникло з кількох причин. Мені хотілося, щоб наша робота мала фізичне втілення. Щоб історії, які ми створюємо онлайн, можна було взяти до рук, зберегти, поставити на полицю й повернутися до них згодом.

• Читайте також: Вероніка Полякова: «Для нас журнал — не просто медійний продукт, це культурний акт»

Одна з головних цінностей для мене — збереження пам’яті. Ми записуємо інтерв’ю, знімаємо людей, працюємо з їхніми голосами й досвідом. Хотілося дати цим розмовам ще одне життя — на сторінках журналу. Закарбувати те, що вважаємо важливим.

Це не означає, що папір сам собою гарантує збереження історії. Але створення журналу змушує редакцію ще раз уважно подивитися на власну роботу: що ми хочемо залишити? Які історії мають увійти до видання? Як ми хочемо розповісти через них про людей і місто?

Для мене як керівниці це також історія про розвиток медіа. Взятися командою за те, чого раніше не робили, — творчий виклик. Треба ухвалювати незнайомі рішення, вчитися, разом шукати форму.

Звісно, я розуміла й цінність журналу для бренду. Тому ми дуже заморочилися з якістю та дизайном. Хотіли зробити сучасне, класне видання, яке цікаво розглядати, приємно тримати в руках і хочеться подарувати. Через нього люди також знайомляться з «Морем людей», відчувають наше ставлення до своєї роботи.

Це наші причини. У колег, які випускають газети, можуть бути інші пріоритети. І саме можливість почути різні відповіді зробила розмову на форумі такою цінною для мене.

Впевненість, яка не скасовує запитань

Я розумію, що віра в майбутнє друку не розв’язує питання його економіки. Вона не оплачує роботу команди й друкарні, не гарантує продажів. Кожному виданню потрібно знаходити свою модель, розуміти читача й чесно оцінювати власні можливості.

• Читайте також: «Море людей»: одеське медіа, яке хоче надихати й об’єднувати

Тому для мене впевненість у тому, що друк житиме, цілком поєднується з необхідністю ставити складні запитання про конкретний журнал чи газету. Навіщо ми це робимо? Чи можемо продовжувати? Що маємо змінити, щоб видання було потрібним?

З панелі я вийшла з натхненням. Мені було важливо побачити повну залу людей, які готові долучатися до цієї розмови. Почути колег із різним досвідом. І ще раз відчути впевненість у власній роботі.

Найбільше зі мною залишилася та репліка про 50 років у професії. Тепер, коли я знову почую запитання, чи є майбутнє у друкованої преси, згадаю людину з залу. І те, що ми самі вже стали частиною цієї довгої історії — зі своїми журналами, рішеннями, сумнівами й бажанням робити наступне.