У подкасті «Медіуми» Сергій Стуканов, ведучий «Українського радіо», голова ГО «Інститут Соборності» та Станіслав Федорчук, політолог, громадський активіст, голова ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини». Вони розкажуть про спільний проєкт, викривлене сприйняття сходу України й Криму, українське підґрунтя цих регіонів, дисидентів першого сезону проєкту, а також про те, чому «це історія не про українців-жертв», а про людей, які робили складний, але гідний вибір.

А також про те, як такі історії можуть підтримувати зв’язок із людьми на окупованих землях і допомагати повертати загарбані Росією території в український інформаційний і культурний простір.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформ.

00:00 «В українському інфопросторі тривалий час було досить викривлене сприйняття Донеччини, Луганщини, Криму»;

04:19 «Русифікація, хоча і була потужною, не була остаточною»;

07:23 «Ми мусимо по-іншому комунікувати з суспільством — розповідати не вигадки і не пропаганду, а те, що є насправді»;

10:05 «Якщо ми скажемо, що якийсь регіон є неважливими, це означатиме, що ворог частково виграв у когнітивній війні проти нас»;

13:44 «Ми прагнули не просто спростовувати російські наративи. Наратив можна спростувати, запропонувавши свій»;

19:32 «Люди, про яких ми говоримо, змушені були пройти великий шлях самостійної роботи, щоб прийти до свого українства»;

25:00 «Відсутнє розуміння того, що Донеччина, Луганщина і Крим зробили внесок у здобуття Незалежності. Цю прогалину ми хочемо заповнити»;

28:09 «Ми розповідаємо про тих, хто намагався зберегти свою суспільну позицію в абсолютно несприятливих умовах»;

31:08 «Раїса Мороз подякувала нам за проєкт, за те, що ми нагадали Україні про неї»;

33:38 «Ми цеглина за цеглиною творимо фундамент розуміння того, що Донеччина, Луганщина і Крим — це споконвіку українські території».

«В українському інфопросторі тривалий час було досить викривлене сприйняття Донеччини, Луганщини, Криму»

Наталка Соколенко: Сьогодні в подкасті одразу двоє гостей — Сергій Стуканов і Станіслав Федорчук. Ці двоє людей ніби різні за професіями, але зараз роблять одну спільну справу — проєкт «Люди світла», який розповідає про видатних людей Донеччини, Луганщини і Криму.

Ці регіони об’єднують дві речі. Крим повністю окупований, Луганщина — майже повністю, Донеччина — частково: міста-фортеці та доволі значна територія перебувають під контролем української влади. І ми, звісно, всі сподіваємося, що всі наші землі будуть деокуповані, але зараз окупація значної частини перелічених мною територій триває вже 13-й рік.

Інша проблема пов’язана зі сприйняттям цих земель і вихідців із цих регіонів. Довший час російська пропаганда навмисно розколювала українське суспільство і таврувала вихідців із Донеччини, Луганщини й Криму як «недоукраїнців». Ми пам’ятаємо акції, які ще за часів Януковича відбувалися тут, у Києві, на Майдані Незалежності. І я мушу зізнатися: мені соромно зараз це згадувати, але я теж була, так би мовити, в захваті від цих акцій. Ідеться про футболки з відомим написом: «Спасибо жителям Донбасса за президента…». Я думаю, далі ви продовження знаєте, не буду його говорити.

Таке моє ставлення тривало доти, поки я не прочитала допис Тараса Шамайди, який сказав: «Люди, схаменіться. Подумайте: живе в Донецьку людина, український активіст, робить там справи задля українізації, задля української культури, виконує величезну роботу, часом ризикує своїм здоров’ям, а тут — таке ставлення». Це змусило мене все переосмислити, інакше ставитися і розуміти, звідки беруться ці наративи і для чого все це робиться. Якою була ваша мотивація робити проєкт саме про людей світла з Донеччини, Луганщини і Криму?

Сергій Стуканов: Треба сказати, що ти маєш рацію. У нас загалом в Україні в інформаційному просторі тривалий час було досить викривлене сприйняття Донеччини, Луганщини, Криму, а також вихідців із цих територій. І, вочевидь, потрібно змінювати ці наративи, які насаджували впродовж навіть уже часів Незалежності.

З одного боку, є певні об’єктивні моменти, пов’язані з тим, що Донеччина й Луганщина тривалий час зазнавали радянізації та зросійщення, що, ясна річ, впливало на світоглядні настанови, політичні погляди та мовний режим цих територій.

«Русифікація, хоча і була потужною, не була остаточною»

Сергій Стуканов: З іншого боку, накладалася тривала політична боротьба, під час якої обидва політичні табори — і проросійська Партія регіонів, і так звані помаранчеві партії — граючи на свій електорат, також поглиблювали непорозуміння, а подекуди й ненависть між регіонами. Відповідно, помаранчевий табір сприймав території Донеччини і Луганщини як такі, що заселені проросійським, прокомуністичним населенням, яке не підтримує ані європеїзацію України, ані її українізацію. І це справді знаходило певний вияв у тих гаслах, про які ти сьогодні сказала. Але ключовий момент полягає в тому, що при цьому не залишалося місця для альтернативного сходу, для альтернативної Донеччини й Луганщини. Звичайно, це не був мейнстрим, адже ним володіла Партія регіонів. Вона монополізувала так званий голос сходу.

Проте за цією вітриною насправді ховався український схід, українська Донеччина — та, яка зберігала свою культурну ідентичність. Якщо виїхати за межі Донецька у 2005—2010 роках, навіть недалеко, можна було потрапити в українськомовне середовище. Це, звичайно, не була літературна українська — це був суржик, але це середовище зберігалося. Тобто русифікація, хоча і була потужною, не була остаточною. Були середовища, зокрема серед освічених верств великих міст, які плекали українську ідентичність і прагнули відроджувати мову, культуру, історичну свідомість. І якраз ти запитала про те, як ми зі Станіславом разом зійшлися, щоб робити цей проєкт. Тут, напевно, треба додати, що ми знайомі вже понад 20 років.

Наталка Соколенко: Ви обидва донеччани.

Сергій Стуканов: Обидва донеччани й обидва закінчували історичний факультет. Станіслав старший на два чи три роки від мене, тож я, ще студент, дивився на нього як на патріарха українського руху. І справді, цей проєкт народився, напевно, в голові Станіслава раніше. А вперше ми обговорили його приблизно рік тому. Перетнулися, здається, у квітні на Хрещатику й Станіслав сказав: «Нам потрібно робити щось про жителів Донеччини, Луганщини і Криму». Я одразу підтримав і сказав, що буду всіма силами намагатися, щоб цей проєкт з’явився.

«Ми мусимо по-іншому комунікувати з суспільством — розповідати не вигадки і не пропаганду, а те, що є насправді»

Наталка Соколенко: Тож як визріла ця ідея? І сама назва. Мене як медійницю вона дуже захоплює. Особливо, у випуску про Світличного з цією грою слів «Люди світла». Я, чесно кажучи, навіть просльозилася. Розкажіть про вашу внутрішню творчу лабораторію. Можливо, цю ідею вам теж хтось підказав?

Станіслав Федорчук: Так вийшло, що у 2014 році ми вимушені були тікати з Донецька разом із родинами, дітьми, старшими людьми. І так сталося, що ми мешкали в мотелі «Катерина» на околиці Львова. Тоді я помітив, що в низці регіональних медіа, телеканалів відбувається навала матеріалів про те, які погані переселенці з Донеччини та Луганщини прибувають до міста європейської культури Львова.

На той момент я вже знав, що поруч зі мною живуть батьки учасників Євромайдану. Я знав про тих, хто став добровольцем ще навесні 2014 року. Тоді я написав заклик до львівських медіа, до друзів, колег, знайомих: «Друзі, спробуймо показати не одновимірну картинку, а продемонструвати, що їдуть іконописці, художники, письменники, науковці. Усі ці люди мають українське підґрунтя, яке сягає не 2014-го, не 2010-го, не 2004-го, а 80-х, 70-х, 60-х років».

На той момент це був заклик у пустку. Для багатьох представників медіа, вочевидь, ішлося про роботу зі своєю цільовою аудиторією, про бажання подобатися саме їй і не порушувати контроверсійних питань. Чи насправді ми знаємо Україну? Зараз ми твердо розуміємо, що ні. Це постійний процес, який має оновлюватися. Рефлексія над минулим і теперішнім має тривати. Саме тоді я зрозумів, що ми мусимо по-іншому комунікувати з суспільством — розповідати не вигадки і не пропаганду, а те, що є насправді.

«Якщо ми скажемо, що якийсь регіон є неважливими, це означатиме, що ворог частково виграв у когнітивній війні проти нас»

Станіслав Федорчук: У 2016 році до мене звернулися Микита Григоров і Веніамін Білявський — письменники і перекладачі з Донецька, які стали вимушеними переселенцями. Вони поділилися ідеєю видати антологію українських письменників Донеччини та Луганщини. Зрештою ми домовилися, що не будемо заважати одне одному і реалізували це видання. Для мене було дуже цінно, що половину бюджету забезпечив Міжнародний фонд «Відродження», а іншу половину зібрали самі жителі Донеччини й Луганщини, які стали переселенцями. Для них було важливо показати, що Донеччина і Луганщина — це не лише територія і не лише адміністративна частина України. Це земля, яка дала сім лауреатів Шевченківської премії, безліч талановитих письменників, прозаїків, поетів, публіцистів і багатьох інших.

Наталка Соколенко: Я думаю, сім лауреатів Шевченківської премії — це саме в галузі письменництва. У інших номінаціях, звичайно, їх набагато більше.

Станіслав Федорчук: Звісно. Дякую за це уточнення. Коли ми говоримо, наприклад, про Донецький національний університет імені Василя Стуса, то під палітуркою зібрано понад 60 авторів, і 22 з них — випускники саме цього університету. Майже всі вони пройшли українську філологію. Це Василь Стус, Василь Голобородько, Іван Дзюба та багато інших. Коли ми з цією книгою вийшли до людей, сталося неймовірне. Попри те, що у книги був власний фан-клуб, відбулося понад 30 презентацій у Канаді, США, Польщі, а також, напевно, у половині обласних центрів України. Але найцікавіше те, що, попри запрошення на презентації живих письменників, літературознавців, упорядників, виникали несподівані ситуації.

Найкумедніша історія сталася в Кракові. Я дуже радий, що мене не було на цій презентації — там був Микита Григоров. На заході зібралися українознавці з усієї Польщі. Микита Григоров півтори години розповідав про цих людей: хто вони були, які це письменники, хто з них ще живий, хто продовжує писати, хто відмовився від російської мови і перейшов повністю на українську — й у творчості, й у повсякденному житті. Після цього одна з ведучих, науковиця, яка була на заході, сказала: «Микито, звичайно, все дуже добре розповів, але ви ж розумієте, що на Донеччині й Луганщині ніякої української культури не було, немає і не буде». Микита розгубився і згодом сказав мені: «Єдине, про що я тоді подумав: як добре, що тебе там не було, бо ти, напевно, не витримав би і не змовчав». Я відповів: «Будь упевнений, що я б не змовчав». Тому що коли ворог заперечує існування українців із Донеччини, Луганщини, Криму й, зрештою, з усіх наших окупованих територій — це акт гуманітарного, культурного, мовного знищення. Але коли подібне роблять українці, це виглядає як дуже загрозливий симптом, який б’є не лише по нашій соборності, а й по нашій здатності чинити опір ворогу. Якщо ми скажемо, що якийсь регіон або частина українців є неважливими в минулому, теперішньому чи майбутньому, це означатиме, що ворог частково виграв у когнітивній війні проти нас.

«Ми прагнули не просто спростовувати російські наративи. Наратив можна спростувати, запропонувавши свій»

Наталка Соколенко: І тому з’являється цей проєкт «Люди світла». Розкажіть, будь ласка, про назву, формат і вибір героїв. Тобто ви, цитуючи Трампа, дістали карти і показали в цьому проєкті: ось вони — українці, справжні, стовідсоткові, які душу і тіло клали за свободу, за соборну Україну, за її мову і культуру.

Сергій Стуканов: Хочу лише додати кілька цифр, тому що це теж важливо. Я цілковито солідарний із думкою Станіслава: коли певні наративи поширюють росіяни — це одне, це зрозуміло, адже триває багатошарова війна. Інформаційний, наративний шар — один із найважливіших аспектів. Але коли ці наративи починають сприймати українці — це вже привід бити на сполох. На жаль, ми це пам’ятаємо ще з часів між двома революціями — Помаранчевою та Революцією гідності, коли деякі наші інтелектуали із заходу країни поширювали вкрай шкідливі наративи. Про те, що Донеччина, схід — це «пухлина», яку потрібно хірургічно видаляти, інакше вона пускатиме метастази і переможе всю країну.

Мені, Станіславу і багатьом іншим, хто прийшов до української культури, було надзвичайно прикро це чути. Я, наприклад, до 17 років був російськомовним і знав російську культуру значно краще, ніж українську. Ми зростали на цих іменах, зачитувалися цими письменниками, а потім раптом почули: «Ви не справжні українці». Сьогодні, якщо подивитися на цифри, можна звернутися до свіжого дослідження. Це аналіз соціальних мереж за період із вересня 2024 року до серпня 2025 року. Частка згадувань тимчасово окупованих територій у соцмережах і на сайтах новин становить лише 0,3% серед усіх повідомлень. На телебаченні ситуація трохи краща — 5% згадувань. Проте якщо аналізувати зміст цих згадувань, то переважно йдеться про бойові дії, атаки, окремі інциденти. Водночас ці території практично не присутні в інформаційному просторі як складова частина України і не мають свого культурного, українського профілю.

Інфографіка: Партнерство за сильну Україну

За інформацією з дослідження Київського міжнародного інституту соціології, на запитання про асоціації з Донеччиною і Луганщиною 40% респондентів не мають жодних, а 80% мало або нічого не чули про спротив окупантам з боку місцевого населення.

Інфографіка: Партнерство за сильну Україну

Тобто ці регіони або відсутні в уявленні, або пов’язані з колаборантами, зрадниками чи невизначеністю. Тому ми прагнули не просто спростовувати російські наративи. Заперечення саме по собі не є ефективним. Наратив можна спростувати, запропонувавши свій наратив. Міф — створивши інший міф. Так і народився проєкт «Люди світла».

Щодо назви, то ми справді обмірковували різні варіанти. Спершу з’явилася ідея «Світло зі сходу» — це давня сентенція ще з античних часів, коли мудреці пов’язували схід із джерелом розуму і свідомості. Ця сентенція була популярна серед патріотів Донеччини і Луганщини ще в період між двома революціями.

Наталка Соколенко: Особливо на Луганщині. Я пам’ятаю, що було багато фотоальбомів і книжок із назвами на кшталт «Луганщина, де сходить сонце України». Це найсхідніша точка. Але зараз «сонце зі сходу» звучить інакше.

Сергій Стуканов: Так, зрештою саме через те, що «схід» часто асоціюється або з Росією, або з Китаєм, назва еволюціонувала в «Люди світла». На наш погляд, вона справді вдала, хоча й виглядає дещо загальною, не прив’язаною чітко до Донеччини чи Луганщини. З іншого боку, Крим — це південь, тож «світло зі сходу» також не зовсім пасувало. Так і народилася назва «Люди світла».

«Люди, про яких ми говоримо, змушені були пройти великий шлях самостійної роботи, щоб прийти до свого українства»

Наталка Соколенко: А який був фільтр? Тобто як ви для себе як співавтори визначали принцип відбору героїв цього проєкту? Це певний набір біографічних даних — наприклад, переслідування радянською владою, чи внесок у культуру, чи виразна україноцентричність і соборність? Розкажіть, будь ласка, про це.

Станіслав Федорчук: Наш перший епізод невипадково присвячений Іванові Михайловичу Дзюбі. І не лише тому, що я його дуже люблю і шаную. Попри те, що його вже немає з нами фізично, залишилися його тексти і його життя.

Коли ми дивимося на його біографію — українця, який народився напередодні Другої світової війни поблизу сучасної Оленівки — бачимо непростий шлях людини. Спочатку він доволі конформістськи ставився до питання ідентичності, попри те, що жив у середовищі українського села. Він сприймав це радше як фольклорну, етнічну складову, а не як повноцінну ідентичність. Із дорослішанням, соціалізацією, здобуттям вищої освіти, зокрема в Донецьку, знайомством із журналістами й українськими письменниками, які тоді там жили, він починає розуміти, що українці — це не лише селяни, а й інтелігенція.

На мою думку, життєвий шлях Івана Дзюби, як і шлях Руденка чи генерала Петра Григоренка — це шлях людей, які виростали в умовах некритичного ставлення до комуністичної дійсності, до російського впливу, до русифікації. Але з часом, завдяки розвитку, новим знанням і спілкуванню з власним народом, вони доходили висновку, що Україна — це більше, ніж територія.

Українці — це не етнографічна маса, а повноцінний народ і нація, яка заслуговує на самостійне, незалежне життя від будь-яких політичних центрів поза Україною. У цьому, певною мірою і трагедія покоління, про яке ми розповідаємо. Перший сезон «Людей світла» переважно присвячений дисидентському руху — так склалося, хоча це не було спеціальним задумом. Для нас важливо було показати, що українськість на Донеччині й Луганщині не просто приглушувалася чи витіснялася. Люди, про яких ми говоримо, змушені були пройти великий шлях самостійної роботи, щоб прийти до свого українства, усвідомити, ким вони є. І для жодного з них це не минуло безкарно.

Ми маємо справу з людьми, які, можливо, навіть не очікували такого спротиву системи. Адже Іван Дзюба, коли писав свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», не очікував, що вона буде настільки гостро сприйнята владою СРСР, що КДБ переслідуватиме його за текст, підготовлений, зокрема, для партійного керівництва. І тут ми бачимо відповідь: багато українців ХХ століття, навіть не усвідомлюючи цього і не сприймаючи слова «націоналіст» як визначення людини, що прагне національної держави, не розуміли, що для радянської системи, для Кремля вони вже були націоналістами.

Наталка Соколенко: Тільки тому, що вони були українцями.

Станіслав Федорчук: Щойно ти говориш, що не належиш до російського моря, що ти не є складовою цього компоту з грушок, дичок і так далі, ти вже стаєш ворогом. Бо ти відмовляєшся розчинятися, відмовляєшся йти шляхом підкорення. І зрозуміло, що для багатьох цих людей перехід у статус ворога був несподіваним.

Однак, на щастя, більшість із них вистояли і змогли продемонструвати відпорність. Перший сезон — це дисиденти. Переважно дисиденти, хоча, звичайно, є й люди, які були змушені покинути Україну внаслідок Другої світової війни, поразки визвольних змагань, але які, на нашу думку, зробили вагомий внесок у формування української ідентичності, український спротив і розвиток Збройних сил України.

«Відсутнє розуміння того, що Донеччина, Луганщина і Крим зробили внесок у здобуття Незалежності. Цю прогалину ми хочемо заповнити»

Наталка Соколенко: А хто буде ще?

Сергій Стуканов: У свідомості українців загалом є уявлення про внесок Києва у встановлення незалежності України — це зрозуміло, адже Київ тривалий час був столицею, і саме там сто років тому формувалася Українська Народна Республіка.

Є також уявлення про так званий український П’ємонт — Львів, Австро-Угорщину, де гуртувалися українські діячі, де умови були кращими, ніж у підросійській Україні. Водночас практично відсутнє розуміння того, що Донеччина, Луганщина і Крим також зробили внесок і в становлення Української Народної Республіки, і в спротив радянській окупації, і в здобуття Незалежності наприкінці 80-х — на початку 90-х років. Саме цю прогалину ми хочемо заповнити нашим проєктом «Люди світла». Бо мало хто усвідомлює, що серед дисидентів часто провідну роль відігравали вихідці з Донеччини, Луганщини і Криму.

Можна згадати Миколу Руденка з Луганщини, який фактично був ініціатором і засновником Української Гельсінської групи. Василя Стуса, який, хоча й народився на Вінниччині, сформувався як особистість на Донеччині, у Донецьку. Це один із найсильніших українських поетів ХХ століття, політв’язень, людина честі, безкомпромісний борець за гідність. Не можна не згадати Івана Світличного і Надійку Світличну — брата і сестру, душу і серце шістдесятників і дисидентів. Це також Олекса Тихий, учасник Української Гельсінської групи, Раїса Мороз — грекиня, яка, навчаючись у Львівському університеті на німецькій філології, потрапила до цього середовища і стала однією з провідних дисиденток, яка не боялася відкрито говорити про порушення прав людини в Москві для іноземних журналістів.

Нам важливо було підсвітити, що після проєкту «Люди світла», якщо хтось вирішить стверджувати, що там ніколи не було українців, що всі кликали Путіна, що всі виступали проти українських Збройних сил — можна буде показати цей проєкт на ютуб-каналі. Сподіваюся, що він набуде й інших форматів. І тоді можна буде сказати: подивіться — а потім подискутуємо.

«Ми розповідаємо про тих, хто намагався зберегти свою суспільну позицію в абсолютно несприятливих умовах»

Наталка Соколенко: Хотілося б поставити питання практичного застосування і впливу. Ще є аудиторія — це вимушені переселенці з тимчасово окупованих територій, які розселилися по всій Україні та виїхали за кордон. Наскільки ви хотіли б досягнути їхніх сердець і їхнього розуміння самих себе? Адже не всі люди виїхали з усвідомленням свого коріння, своєї генези.

І ще одне: чи думали ви про те, як цей медійний продукт міг би вплинути на людей, які залишаються на тимчасово окупованих територіях? Наскільки це могло б допомогти подальшій деокупації, коли вона відбудеться за участі Сил оборони України? Адже після цього буде величезний обсяг роботи. І чи можна хоча б віртуально підтримувати зв’язок із тими українцями, які залишилися на тимчасово окупованих територіях?

Станіслав Федорчук: Якщо говорити про певний педагогічний елемент у нашій програмі, то він, звичайно, присутній. Коли ми формували список героїв, для мене було важливо не просто розповісти їхні біографії, а й показати вибір, який ці люди робили в дуже непростих умовах. Адже чимало людей вважає, що українськість — це щось кон’юнктурне, що набувається заради вигоди, політичної посади, кар’єри чи медійної привабливості. Ми ж розповідаємо про тих, хто намагався зберегти свою ідентичність, гідність і суспільну позицію в абсолютно несприятливих умовах. Це історія не про українців-жертв. Це історія про українців, які ставити чоло небезпекам, чудово усвідомлюючи, що їм за це не буде нічого доброго. Це спроба показати шляхи, які не були простими, але були гідними. І, без сумніву, я дуже сподіваюся, що ті, хто має доступ до VPN за кордоном і поза межами фронту, зможуть почути наші програми, дізнатися про цих людей або оновити свої знання про них.

«Раїса Мороз подякувала нам за проєкт, за те, що ми нагадали Україні про неї»

Наталка Соколенко: А чи є відгуки звідти?

Станіслав Федорчук: Я бачу лише анонімні відгуки. Є відгуки від наших військовослужбовців — вихідців із Донеччини і Луганщини. Є чимало коментарів від людей, які виїхали як переселенці. Є, звичайно, відгуки від тих, хто поїхав до країн Європейського Союзу. Але є й абсолютно несподівані відгуки.

Сергій Стуканов: Так, нам надзвичайно приємно, що ми отримали особливий відгук, який справді нас потішив. У першому сезоні у нас є десять героїв, і дев’ять із них уже не з нами. Але нам було дуже приємно, що епізод, який вийшов 1 квітня в ефірі «Українського радіо», був присвячений людині, яка саме цього дня святкувала день народження. І яка, на щастя, досі жива і здорова, мешкає за кордоном — у Канаді. Йдеться про українську дисидентку — Раїсу Мороз. Записуючи цей епізод, ми привітали її в програмі з днем народження. Ми спеціально не шукали з нею контакту, але сьогодні вранці, близько шостої, коли я їхав на роботу на Українське радіо, а в Канаді ще був вечір попереднього дня, я побачив повідомлення. Спершу написала її колега, яка сказала, що вони обговорювали наш проєкт, що Раїса Мороз жива і здорова, навіть сама кермує автомобілем.

А згодом з’явився коментар під відео на ютубі від самої Раїси Мороз. Вона подякувала нам за проєкт, за те, що ми нагадали Україні про неї, сказала, що живе Україною і що Україна їй болить. Це для нас особливий коментар, і ми дуже тішимося, що й діаспора за кордоном, навіть за океаном, дивиться і слухає цей проєкт. Причому не лише нова, а й стара діаспора. Це теж дуже цінно і приємно.

«Ми цеглина за цеглиною творимо фундамент розуміння того, що Донеччина, Луганщина і Крим — це споконвіку українські території»

Наталка Соколенко: Щодо впливу, Сергію, які в тебе міркування? Чи може цей проєкт щось змінити в розумінні ідентичності людей — і в Україні, і на тимчасово окупованих територіях?

Сергій Стуканов: Я переконаний, що ми зараз творимо певний дискурс і наратив, який, одного разу сформований, може лише міцнішати. Це як у ХІХ столітті, коли на противагу всеросійській історії, написаній у Петербурзі, наші історики писали історію Малоросії — починаючи від праць Бантиша-Каменського, Маркевича й інших, і це зрештою привело до Грушевського. Так само і зараз ми цеглина за цеглиною творимо фундамент розуміння того, що Донеччина, Луганщина і Крим — це споконвіку українські території. Ми формуємо неспростовні, аргументовані докази цього. І далі, на цьому фундаменті, можна буде вибудовувати нову реальність — після деокупації або навіть до неї, інформувати і поширювати ці наративи, зокрема й на окуповані території.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Василем Бирзулом про роботу журналіста в Чорнобилі, Олесею Горяйновою про те, як Росія через тікток зриває мобілізацію, Юлією Смирновою із Holywater Tech про вертикальні серіали, що стрімко завойовують аудиторію у світі, Вірою Курико про те, що насправді читають українці, Катериною Котвіцькою про результати першого року роботи Megogo Books, Оленою Чурановою про те, як Росія впроваджує месенджер «Max», Лєною Чиченіною про те, чому професійна розмова про кіно швидко перетворюється на токсичні срачі, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли, Оленою Тараненко про те, як захистити себе від медіатравми, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

Цей проєкт відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Програма «Партнерство за сильну Україну» — це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.