12:39
Субота, 11 Січня 2020

Обіцянки-цяцянки: що обіцяла та що вже зробила в медійній сфері команда президента Зеленського

«Детектор медіа» продовжує підбивати підсумки роботи органів державної влади, дотичних до регулювання медіа. Ми вже проаналізували роботу Комітету Верховної Ради з питань свободи слова. На черзі – президент Володимир Зеленський та його команда.
Обіцянки-цяцянки: що обіцяла та що вже зробила в медійній сфері команда президента Зеленського
Обіцянки-цяцянки: що обіцяла та що вже зробила в медійній сфері команда президента Зеленського

Напередодні другого туру виборів до парламенту представники «Слуги народу», окрилені близькою і вже зрозумілою на той момент перспективою отримати монобільшість, робили чимало публічних заяв щодо свого бачення майбутнього медійної сфери. Ми в «Детекторі медіа» тоді аналізували, що може матися на увазі під цими планами. Сьогодні, півроку потому, ми можемо знову поглянути на ті плани та констатувати: у колишніх професійних медійників, які обійняли низку найвищих посад у державі, справді було досить чітке уявлення майбутніх кроків щодо управління цією такою знайомою їм індустрією. Частину цих кроків завдяки законодавчому турборежиму вони вже навіть встигли реалізувати. Ще частину почали зрушувати з місця, завдяки чому напрямок руху став зрозумілішим. А ще про дещо важливе нам тоді не сказали.

Переформатування органів влади

Однією з озвучених ідей було об’єднання Міністерства інформаційної політики, Міністерства культури та Міністерства молоді й спорту у велике гуманітарне міністерство та синхронізація його діяльності з великим Комітетом Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики. У результаті Міністерство культури, молоді та спорту було створено на базі найменшого з трьох попередників – Мінінформполітики, що дозволило гнучко формувати його структуру, а синхронізація вийшла майже ідеальною: Комітет гумполітики увібрав у себе широке коло питань, до якого з-поміж запланованих не увійшов лише спорт. Фактично, Комітет гумполітики утворили з двох комітетів – свободи слова та інформаційної політики і культури та духовності, від яких відколовся маленький Комітет свободи слова, керівництво в якому віддали «Опозиційній платформі – За життя». Утім, голова – це єдиний у Комітеті свободи слова представник не «Слуги народу», і це завжди дозволяє «слугам» провалювати голосування за невигідні їм питання. Хоча інколи буває так, що інтереси ОПЗЖ і «Слуги народу» в комітеті збігаються, і тоді вони голосують в унісон – як, наприклад, у випадку зі зверненням до керівника Головного управління Національної поліції в м. Києві з проханням взяти під особистий контроль скаргу холдингу «Вести» на АРМА, яке ще в лютому 2018 року видворяло редакцію з приміщення в «Гуллівері».

Ще однією ідеєю було об’єднання Національної ради з питань телебачення і радіомовлення і Державного комітету телебачення і радіомовлення з фактичною ліквідацією останнього. Але згаданий у Конституції Держкомтелерадіо виявився міцним горішком: питання про його ліквідацію навіть не пробували виносити до парламенту. А сам Держком сьогодні ні-ні та й виринає у бюрократичному вирі – наприклад, у складі оргкомітету з підготовки та участі спортсменів в Олімпіаді у Токіо.

Нацраду теж планували реформувати, замінивши квотування (коли половину членів призначає президент, половину – парламент) конкурсним відбором, посиливши її організаційну спроможність та розширивши сферу її регулювання на інтернет-ЗМІ. Розширення повноважень регулятора в бік інтернету вже прописали у зареєстрованому наприкінці грудня законопроєкті «Про медіа». А от щодо організації роботи Нацради життя внесло свої корективи: принцип її формування вирішили не змінювати, сконцентрувавшись натомість на конкретних кадрових рішеннях:

Попри таку чехарду з кадровими рішеннями, Нацрада весь цей час плідно працювала. Зокрема, але не тільки:

  • відмовила в продовженні цифрових ліцензій телеканалу «112 Україна» з орбіти Віктора Медведчука через систематичне порушення умов ліцензій і законів, що підтверджено санкціями Нацради. У результаті мовник втратив лідерство в сегменті інформаційних каналів;
  • звернулася до суду з позовом про анулювання ліцензії телеканалу NewsOne з орбіти все того ж Віктора Медведчука через систематичне розпалювання ворожнечі в ефірі каналу, за що NewsOne раніше вже отримав штраф, але не усунув порушень;
  • попередила та оштрафувала на 105 тис. 625 грн. телеканал «Наш/Максі-ТВ» з орбіти Євгена Мураєва через інтерв’ю колишнього прем’єр-міністра Миколи Азарова ведучому Дмитру Гордону;
  • призначила позапланову перевірку Прямого каналу з орбіти Петра Порошенка за скаргою громадянки Касьяненко на ведучого Сергія Пояркова, який ображав в ефірі президента Володимира Зеленського;
  • переоформила ліцензію телеканалу «Ескулап TV» з «Медіа Групи Україна» Ріната Ахметова, дозволивши переформатувати його в інформаційний телеканал «Україна 24». Попри те, що чутки про наміри Ахметова запустити власний інформаційний телеканал періодично виникали протягом багатьох років, конкретно це рішення ухвалювалося керівництвом медіагрупи дуже швидко. «Україна 24» вже почала мовлення, але сітку ще тільки формує: зараз значну частку її ефіру складають дайджести новин «Сьогодні» з каналу «Україна». Але попри це можна зробити прогноз, що проникнення «України 24» в кабельні мережі відбудеться швидко: група продає мовника в пакеті з рештою своїх телеканалів;
  • переоформила цифрові ліцензії телеканалів холдингу «1+1 медіа» Ігоря Коломойського – «ПлюсПлюс» і УНІАН, дозволивши їм помінятися логотипами і програмними концепціями. Фактично ж відбувся обмін мережами каналів. Перед тим регулятор дозволив телеканалу УНІАН без конкурсу перейти з мультиплексу МХ-4, який фактично не існує, до мультиплексу МХ-3 компанії «Зеонбуд». Тобто перший крок цієї операції скидався на те, що Коломойський теж хоче розвивати власного інформаційного мовника, але потім стало зрозуміло, що основною метою було покращити позиції дитячого телеканалу. Той без національної цифрової ліцензії міг суттєво втратити позиції після кодування супутникового сигналу. УНІАН же в результаті отримав регіональні цифрові ліцензії, які перед тим виграв «ПлюсПлюс».

(Не)деолігархізація

Якби Інститут мовознавства Національної академії наук України за аналогією з Оксфордським словником визначав слово року, то в 2019 році ним мало б усі шанси стати слово «деолігархізація», так часто воно лунало протягом президентської та парламентської виборчих кампаній. Під цим словом найчастіше розуміли законодавчі зміни, що забезпечили б незалежність редакційної політики, прозорість фінансування та демонополізацію ринку ЗМІ.

Але на практиці, як і за попередніх керівників нашої держави, у процесі деолігархізації «щось одразу пішло не так». Норми про підвищення прозорості медіавласності та обмеження концентрації ринку увійшли до нового законопроєкту «Про медіа», але писався він за безпосередньої участі юристів найбільших медіагруп і жодних побоювань із їхнього боку з приводу нового законодавства не надходить. Більше того, з’являються нові форми співробітництва держави та медіагруп – як-от створення на базі іномовлення державного інформаційно-розважального телеканалу для мовлення на тимчасово окуповані території, ідею якого представники «Слуги народу» і, зокрема, Офісу президента теж озвучували ще до парламентських виборів.

Для наповнення розважального блоку цього телеканалу медіагрупи погодилися безкоштовно надавати державі свій найкращий, у тому числі прем’єрний, контент – серіали, шоу, спортивні програми. Погодилися, вочевидь, із різних міркувань: хтось із їхніх власників, можливо, розраховує на лояльність держави в інших питаннях, хтось – можна припустити, думає і про лояльність, і про можливість за допомогою свого контенту впливати на майбутній електорат на цих територіях у власних інтересах.

Для розуміння державної політики в питанні тимчасово окупованих територій дуже корисним був дводенний форум у Маріуполі наприкінці жовтня: його перший, інвестиційний, день організовував Офіс президента, а другий, гуманітарний – Міністерство культури, молоді та спорту. Під час форуму радник секретаря РНБО Сергій Сивохо на диктофон розказав журналістам те, про що вони перед тим уже чули від його колег офрекордз: у розпорядженні «Слуги народу» є результати досліджень, згідно з якими, якби Україна отримала зараз контроль над ОРДЛО та провела там вибори, то ця політична сила могла би розраховувати на непогані результати. І нехай уже за два тижні вийшло дослідження «Дзеркала тижня» з геть не такими райдужними перспективами для «Слуги народу» в разі виборів у деокупованому Донбасі, президентська команда, схоже, серйозно взяла курс на реінтеграцію ОРДЛО як один із імовірних сценаріїв розвитку подій. Вирушаючи на зустріч Нормандської четвірки, президент Володимир Зеленський заявив, що його ціль – провести вибори на всій території Донбасу одночасно з загальнонаціональними місцевими виборами восени 2020 року.

Чи можуть за такий короткий проміжок часу змінити свою думку в ставленні до України люди, яких накачувала ненавистю до нашої держави російська пропаганда протягом шести років? Чи може цьому допомогти один-єдиний державний телеканал? Чи варте його створення фактичної відмови від українського іномовлення? І чи не є натомість легковажним кодування на супутнику 23 найкращих українських розважальних телеканалів, зроблене на догоду прагненню медіагруп збільшити свої доходи?

І є ще одне важливе питання, яке цього разу стосується мешканців неокупованих територій. На реінтеграцію ОРДЛО з особливим статусом у межах України погоджуються лише 22% тих, хто живе в неокупованій частині країни. Натомість 21 % мешканців неокупованих територій виступають за те, щоби продовжувати бойові дії до перемоги, 20 % — за те, щоби здійснювати економічну та територіальну блокаду до перемоги, 10 % — за те, щоби відокремити ОРДЛО від України, відмовитися від цих територій, решта — не визначилися. Що в такому разі планує робити керівництво держави задля того, аби швидко переконати значну частину громадян змінити свою думку? І яку роль воно відводить медіа у цих планах досягнення національної єдності?

Журналісти, з речами на вихід?

У команді президента стосунки з журналістами якось одразу не задалися. Розповсюдження фейку про звільнення голови Офісу президента Андрія Богдана, його заява про непотрібність журналістів як посередників у спілкуванні з народом, перше інтерв’ю президента актору Станіславу Боклану – усе це ніяк не могло сприяти формуванню професійних ділових стосунків. І хоча потім були й пресконференція-марафон, і походи на політичні ток-шоу, і брифінг у Парижі, недовіра залишається. І саме на цей грунт недовіри лягла ідея криміналізувати дезінформацію.

Спочатку згадки про кримінальну відповідальність за дезінформацію були в концепції законопроєкту «Про медіа», але потім їх звідти прибрали і вся ця неоднозначна тема перейшла в руки Міністерства культури, молоді та спорту, неофіційна робоча група під керівництвом якого розробляє окремий законопроєкт. Його чернетку, ймовірно, можуть представити на громадське обговорення 17 січня, але досі експерти та навіть більшість представників робочої групи від громадського сектору тексту не бачили.

Ініціатори законопроєкту кажуть, що їхня мета – захистити український інформаційний простір від шкідливого впливу російської дезінформації, яка розповсюджується, в тому числі, через окремі українські медіа. Проблема в тому, що як не прописуй визначення дезінформації та які запобіжники не став, під неї легко підпадає будь-яка інформація, яка не сподобається владі, у тому числі – та, що стосується такої чутливої політичної теми, як майбутнє окупованого Донбасу та й узагалі україно-російської війни. А ми ж не хочемо, щоб українські журналісти почали боятися писати про це і натомість наші громадяни дізнавалися би про все від журналістів російських, правда?

Читайте також

Фото: Валентин Огиренко / Reuters

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2819
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду