12:00
Понеділок, 5 Серпня 2019

Гуманітарна стратегія: шо, знову?! Медіапідсумки 29 липня — 4 серпня 2019 року

Головна галузева новина цього тижня — призначення Володимира Бородянського позаштатним радником президента України з гуманітарних питань. Чому всі спроби попередніх президентських команд створити гуманітарну стратегію України не призводили до змін у суспільстві та чим відрізняється цей випадок?
Гуманітарна стратегія: шо, знову?! Медіапідсумки 29 липня — 4 серпня 2019 року
Гуманітарна стратегія: шо, знову?! Медіапідсумки 29 липня — 4 серпня 2019 року

«Гуманітарна стратегія готова. Її розробила Академія наук України разом із робочою групою Громадської гуманітарної ради при президентові України. І ця стратегія тепер передана до академій, які є гуманітарними. Вони зроблять свої експертні висновки. Буде обговорення, організоване широке суспільне обговорення. І будуть зібрані усі пропозиції, зауваження авторитетних діячів культури, науки України. І вже узагальнена така стратегія буде розглянута на спільному засіданні усіх академій разом із Гуманітарною радою і в присутності президента України. І тоді цей кінцевий документ буде вже як законопроект надісланий до парламенту України», — Ганна Герман, радниця президента України, керівниця головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань Адміністрації президента, «Радіо Свобода», 14.11.2011.

«Це робиться для об’єднання: об’єднання еліти, об’єднання демократичних сил, об’єднання країни, в тому числі під загрозою як зовнішньої агресії, так і внутрішніх викликів», — Петро Порошенко, кандидат у президенти України, анонсуючи початок створення нової гуманітарної стратегії виховання патріотизму, «ТСН», 30.04.2014.

«Наразі завдання президента наступне: спільно з депутатами, індустрією, експертами, науковим співтовариством — створити гуманітарну стратегію, сформувати конкретну програму дій, підґрунтя для зміни законодавства, та появи нового, трансформувати інфраструктуру гуманітарної сфери відповідно до затвердженої парламентом стратегії», — Володимир Бородянський, позаштатний радник президента України з гуманітарних питань, 29.07.2019.

«Ми почнемо дискусію щодо концепцій розвитку цих сфер (культура, медіа, спорт, туризм, кіно, молодь, релігія. — Ред.) з усіма експертами та основними стейкхолдерами та спільно з офісом президента. Ця робота триває з моменту старту передвиборчої парламентської кампанії. Тому кілька пріоритетних проектів законів вже напрацьовані та ми збираємось взяти все краще від “попередників”», — Олександр Ткаченко, майбутній народний депутат від «Слуги народу», анонсуючи створення у Верховній Раді Комітету гуманітарної політики, 03.08.2019.

Чому з гуманітарною стратегією не складалося в команд попередніх президентів і що відрізняє наміри теперішньої? По-перше, справа у швидкості. Команда Володимира Зеленського має намір працювати над стратегією стрімко та вже до 1 грудня підготувати і її як документ, і кілька перших законопроектів для виконання її завдань, і проаналізувати наявні в гуманітарній сфері фінанси. Занадто тягнути, звісно, не потрібно, але з точки зору логіки процесу повідомлення про те, що кілька ключових законопроектів уже напрацьовані, виглядають як спроби поставити воза попереду коня та ставлять під сумнів серйозність намірів обговорювати стратегію із громадськістю.

По-друге, справа в механізмі втілення стратегії в життя. Команда Зеленського має намір синхронізувати дії законодавчої та виконавчої гілок влади, об’єднавши міністерства культури, молоді та спорту і інформаційної політики в одне Міністерство з гуманітарної політики. З одного боку, з українською традицією дублювати схожі функції (як, наприклад, розділяти державне фінансування кіно на два, а то й три потоки) є сенс боротися. З іншого — наскільки керованою буде така бюрократична глиба, що об’єднає в собі стільки напрямків роботи, наразі ніхто не знає.

Тепер спробую пояснити ідею підходу до розробки нової гуманітарної стратегії виключно так, як я її зрозуміла. Уявіть, що всі мешканці України — це команда, кожен член якої на своєму місці має рухати країну в спільному напрямку. Для цього всі повинні однаково розуміти й погоджуватися з тим, куди саме всі рухаються, заради чого це роблять і чим треба поступитися зараз, щоби стало добре потім (прийняття реформ). Виходячи з цього, держава та експертне середовище формулюють завдання, як досягти цієї єдності, та систему контролю включно з цільовими показниками. На рівні ідеї цей підхід мені симпатичний. Механізму того, як це має працювати на практиці, я не знаю й дуже хотіла б дізнатися.

Цілком можливо, що також уся ця історія — про встановлення контролю «Слуги народу» над виконавчою владою та швидкий розподіл міністерських портфелів. І трохи про конкуренцію всередині самої команди Зеленського. І в цьому немає нічого страшного, так само як і особливо нового. А оскільки часу обмаль, перейду до головного — ідей законодавчого регулювання медійної сфери, про які ми вже почули від представників «Слуги народу», та пріоритетів, як їх бачить експертне середовище.

1. Запобігання розповсюдженню меседжів російської дезінформації засобами масової інформації, які офіційно працюють в Україні. Маємо цілком конкретний результат впливу цих меседжів: 17 % українців, котрі вважають, що війну на Донбасі почала Україна, і 35 % тих, хто готовий їм підтакувати. Саме цих українців у рамках реалізації гуманітарної стратегії потрібно буде переконувати рухатися загальним для країни курсом. Їх не можна буде звільнити, як у бізнесі (ні, звісно, є варіанти, але вони називаються «диктатура» й «терор»). Потрібно буде вимкнути джерело інформаційної зарази, а потім починати комунікувати саме з тими, хто не визначився, за Росію він чи за ЄС (тут привіт від великих розумників нашого часу, які за допомогою цієї тактики й вигравали останні голосування — Дональду Трампу, Александру Ніксу, Домініку Каммінгсу).

2. Спосіб припинення поширення російської дезінформації українськими ЗМІ. Є ідея надати Нацраді право миттєво вимикати телеканали за результатами моніторингу їхнього контенту та надати їм можливість оскаржувати це в суді за пришвидшеною процедурою. Підхід нагадує процедуру notice and take down, що застосовується в інтернеті до нелегального контенту. Різниця в тому, що в інтернеті блокують конкретний контент, а не весь ресурс. При цьому я маю серйозну пересторогу щодо підсилення регулятора в ситуації, коли одна політична сила міцно захоплює всю владу в країні. У цьому разі спочатку регулятор має стати по-справжньому незалежним, із зовсім іншим, ніж тепер, принципом формування його складу та численними запобіжниками у вигляді співрегуляції з боку громадськості та індустрії (тільки, будь ласка, не потрібно ігор із кишеньковими ГОшками).

3. Деолігархізація: так, але ні. Старе зло у вигляді контролю олігархів над медіа якось уже виглядає не таким страшним, коли шукаєш, що чи хто може стати демократичними запобіжниками при стрімкому «позеленінні» владної вертикалі. Шукати у ЗМІ російські гроші потрібно, а забороняти бути збитковими — ні. Офшори — це не так страшно, якщо поставити умову про розкриття трастових угод. А от вимагати редакційної незалежності журналістських колективів від власників потрібно обов’язково. Просто під час переоформлення ліцензій давайте й вимагати, перед тим підсиливши цю можливість законодавчими новелами. Наприклад, щодо формування редакційних рад: не як зараз, 50 % — представники власника, 50 % — представники редакційного колективу, а збільшивши саме частку працівників. А також визначити склад редакційних рад мінімум із 7–9 членів і зобов’язати їх реагувати на результати моніторингів Нацради та незалежних експертів тощо.

4. Кампанія за повагу до ЗМІ та підвищення довіри до цієї інституції. Хороші журналісти — люди мало комфортні, але вони прекрасно виконують функцію контролю: що відбувається у країні, чим займаються підлеглі. Навіщо влаштовувати шоу у стилі голови Офісу президента Андрія Богдана й говорити, що для спілкування із суспільством журналісти не потрібні? Вони не для спілкування і призначені.

5. Розбудова суспільного мовника. В НСТУ вже зрозуміли, що в команді президента достатньо людей із сильною телевізійною експертизою і грамотних KPI Суспільному не уникнути. Якщо його профінансувати в повному обсязі й він це фінансування розумно пустить на новий контент (як суспільно-політичний, так і розважальний), то в поєднанні з ефектом низької бази в 2020 році можна очікувати зростання показників перегляду суспільного телебачення. Перспективна реформа, долучайтеся.

6. Комунікація із закордонними аудиторіями. Це питання потребує відповідей спочатку на стратегічному рівні (з якими аудиторіями та про що ми хочемо комунікувати), а потім — на тактичному (наприклад, хто має реагувати, коли Vice News пише про громадянську війну в Україні? Наразі цим займається саме громадськість). Вже багато було сказано про недоцільність створення державного російськомовного телеканалу для мовлення на закордонну російськомовну аудиторію: й російські бюджети перебити складно, і практика множення державних ЗМІ — погана. Додам іще один аргумент: а яким саме небаченим російськомовним розважальним контентом збираються здивувати росіян, розкиданих по різних країнах, наші медіагрупи? Праймові серіали, зняті в Україні, вже транслюються на російському телебаченні: вони для того і знімаються російською — для розширення ринку збуту на інші країни. А продукція студії «Квартал 95» узагалі роками виходить на «1+1 International». А що попросять медіагрупи за свій контент, якщо віддаватимуть його державному телеканалу безкоштовно? Хтось вірить в альтруїзм їхніх власників? Ні, вони його, може, й віддадуть, але ж не тільки грошима вимірюються домовленості та преференції. Якщо ж російськомовний контент медіагрупи почнуть знімати державним коштом, то ви розумієте, до яких перекосів це може призвести і в українському ефірі.

7. Продовження індустріальних реформ. Останнім часом багато говорять про історичні шанси України і тут я теж бачу історичний шанс: до влади в Україні вперше в її історії прийшли люди, які дуже добре розбираються в телевізійному і дотичних до нього бізнесах. Які багато років займалися медійними реформами на боці індустрії, ініціювали, лобіювали їх і завдяки яким українське кіно отримало державну підтримку небаченого до того розміру, медіагрупи – небачену до того плату за ретрансляцію від провайдерів, а інтернет-пірати – небачені до того вироки в кримінальних справах. Тепер уже колишні працівники тоді ще Адміністрації президента пам’ятають, як до них приходив Володимир Бородянський із тоді ще законопроектом про держпідтримку кіно, а вони рекомендували президенту Петру Порошенку ветувати його, бо думали, що cash rebates – це ухиляння від оподаткування. Думаю, тепер нарешті cash rebates в Україні запрацюють, держінспектори з питань інтелектуальної власності стануть грозою піратів, а КРРТ розкаже про структуру своїх тарифів. А, може, доживемо ще й до того світлого дня, коли «Зеонбуд» розповість про своїх власників?

Щоби підсумувати цього разу тему гуманітарної стратегії, пожартую: стабільність, із якою команда кожного нового президента починає її розробляти, — ніщо в порівнянні з тим фактом, що інтерв’ю на цю тему в 2011 і 2019 році брала одна й та сама журналістка, головна редакторка Київського бюро «Радіо Свобода» Інна Кузнецова. Слуги народу приходять і йдуть, а журналісти залишаються.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2029
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду