На цьому місці могла би бути колонка про цьогорічний глобальний правозахисний саміт RightsCon. Або репортаж із вручення премії Гільєрмо Кано. Або записки з круглого столу про справедливу оплату праці журналістів. Але нічому з цього переліку не судилося відбутися.

Цього року RightsCon мав відбутися в Замбії. Але за п’ять днів до події уряд Замбії оголосив про рішення відкласти конференцію. Як пояснили організатори конференції у своїй заяві, «дипломати з Китайської Народної Республіки (КНР) чинили тиск на уряд Замбії, оскільки представники громадянського суспільства з Тайваню планували особисто приєднатися до нас. <…> Чого уряд хотів від нас для скасування перенесення, нам неофіційно повідомили з кількох джерел: для продовження роботи RightsCon нам довелося б модерувати певні теми та виключати з особистої та онлайн-участі громади, що перебувають у групі ризику, включаючи наших тайванських учасників».

Слідом за повідомленням організаторів про скасування RightsCon UNESCO теж значно скоротила свої заплановані активності в Замбії: перенесла до Парижа вищезгадану премію за внесок у справу свободи преси і до мінімуму зменшила заплановану в Лусаці конференцію до Всесвітнього дня свободи преси. Яка вже тут свобода преси, коли такий конфуз.

Не буду занадто скромною: «Детектор медіа» мав виступати в панелі RightsCon якраз на опальну тему — про FIMI-активність Росії та Китаю в Україні, Тайвані та країнах Африки на південь від Сахари. Само собою, одним із наших співпанелістів мав бути представник Тайваню. Як жартують тепер про нас досвідчені колеги, оце так історія успіху.

Нам є де виступити за межами Замбії, світ великий. RightsCon теж поки що опитує учасників щодо подальших кроків: чи варто намагатися провести конференцію де-інде, чи краще вже пропустити цей рік. І що важливіше для спільноти: продовжувати намагатися принести саміт із прав людини на африканський континент чи обрати стабільнішу локацію.

Але саме в День свободи преси символічно подумати над тим, як світ змінюється на наших очах. Трохи більше року минуло з того часу, як США згорнули присутність своєї світової м’якої сили, зокрема, одним махом закривши USAID. І цього короткого проміжку часу вистачило, щоби Китай посилився в Африці. Боротися за свободу потрібно дуже довго. Втратити свободу можна набагато швидше.

Колеги з різних державних і недержавних органів не дадуть збрехати: не так уже ж рідкісно останнім часом можна почути запити від наших західних партнерів допомогти з певними країнами Африки. Мовляв, і в ООН вони починають голосувати не в тому руслі, і загалом щось там не те. Росіяни он стверджують, що в Малі ми вже допомагаємо прямо зараз. Але звісно, Україна нині не в тому стані, щоб занадто відволікатися від нашої основної задачі власного виживання в жорстокій війні.

«Зустрічайте нового лідера вільного світу» — з таким заголовком вийшла тиждень тому колонка Девіда Френча в New York Times. «На полях битв світу сталася дивовижна річ. Україна — країна, яка мала розпастися протягом кількох днів після російського вторгнення, — завела боротьбу з Росією в глухий кут, революціонізувавши наземну війну. Вона стала незамінним партнером у сфері безпеки в західному альянсі, зокрема у війні проти Ірану.

Зараз Володимир Зеленський, президент України, робить наступний крок, який був би немислимим навіть у 2024 році. Словом і ділом він показує Європі та світу, як постамериканський вільний світ може зберегти свою свободу та незалежність», — пише автор.

Та що вже там, цьогоріч ми вже обігнали США в Індексі свободи преси від «Репортерів без кордонів». Ураховуючи, скільки США вклали в розвиток свободи медіа в Україні, можемо сказати: учень перевершив учителя. Шкода тільки, що сам учитель вирішив не приходити на цей урок.