Вечір був наповнений спогадами про Георгія Ґонґадзе, вшануванням пам’яті загиблих колег-журналістів і розмовами про призначення української журналістики в нинішній непростий для країни час.

«Він показав нам приклад, як не боятися»

Одна з цілей премії Ґонґадзе — зберігати пам’ять про Георгія, сказав, відкриваючи церемонію, журналіст, керівник Ukraїner Богдан Логвиненко. «Ми розуміємо, що для тих, хто приходить у журналістику сьогодні, Георгій — це людина з підручників. Тому для нас так важливо, щоб пам’ять про Георгія Ґонґадзе була живою і дієвою», — додав він. Торік Логвиненко став лауреатом Премії Ґонґадзе, а цього року разом зі ще однією володаркою нагороди — Мирославою Барчук — вів урочисту церемонію.

Ведучі церемонії Мирослава Барчук і Богдан Логвиненко 

Ґонґадзе того вечора усміхався з фото, був присутнім у згадках ледь не кожного, хто виступав. Його доньки зверталися до учасників події з екрана на сцені. 

 Нана Ґонґадзе

Друг Ґонґадзе — український журналіст Вахтанг Кіпіані — приніс із собою грузинський прапор, із яким Ґонґадзе їздив на другий музичний фестиваль «Червона рута», що 1990 року відбувався в Запоріжжі. «Я зберігав цей прапор із того часу в себе вдома, і коли у 2016 році ховали Гію, хотів накрити ним труну, але не зміг знайти. І ось кілька днів тому, коли розбирав речі, знайшов», — розповів Кіпіані «Детектору медіа».

    Вахтанг Кіпіані з прапором, який належав Георгію Ґонґадзе

За його словами, сьогодні, в часи знецінення всього і вся, мають бути точки зборки, місця, де зустрічаються люди, які поділяють спільні цінності, ключовою з яких є свобода. 

І премія Ґонґадзе, на думку Вахтанга, який був її першим лауреатом, якраз така точка зборки — не лише журналістів, а й бізнесменів і громадських діячів.

«Він був гострий, безкомпромісний, запальний. У ньому була фантастична українська, молода життєрадісність. Він умів радіти життю. Але найважливіше, що було в Георгії, — це те, що він не дозволяв страху отруїти свою мотивацію, він не дозволяв страху опанувати себе», — згадував у фільмі, який показували на початку церемонії, журналіст, громадський діяч, директор Frontier Institute Євген Глібовицький, який теж був знайомий із Ґонґадзе. 

Про сміливість Георгія говорив у фільмі й український фотограф Євген Малолетка, який разом із Мстиславом Черновим отримав «Оскар» за документальний фільм «20 днів у Маріуполі»: «Не боятися. Не боятися говорити те, що ми думаємо, що бачимо і що відчуваємо. Він показав дуже серйозний приклад всім нам, як це потрібно робити».

А Мирослава Ґонґадзе говорила про те, що її чоловік не лише був сміливим, принциповим і чесним, а й цінував ці якості в інших. Втім, у сучасній Україні, сказала вона, сміливими мають бути всі, особливо журналісти, які чи то зі зброєю в руках захищають країну на фронті, чи то висвітлюють події на фронті й у тилу. Їм доводиться щоденно проявляти відвагу. І Премія Ґонґадзе — це спосіб підсвітити, ще раз показати роботу тих журналістів, які за будь-яких обставин, у будь-якій ситуації залишаються вірними принципам вільної журналістики, її стандартам і цінностям.

«Однак водночас ця премія — данина пам’яті про тих наших колег, які загинули, виконуючи свій професійний обов’язок, і тих, хто зі зброєю в руках захищав Україну», — сказала Мирослава Барчук.

«Ми відчуваємо себе за їхніми спинами»

За десять років війни з Росією в Україні загинули 86 журналістів, 80 із яких були вбиті росіянами за останні два роки — з початку широкомасштабного вторгнення. За рік, що минув після попередньої церемонії нагородження премією Ґонґадзе, нагадала Барчук, Росія забрала життя 21 українського журналіста. Премія, за її словами, — це спосіб пам’ятати не лише їхні імена, але й те, чим вони жили, за що боролися та як полягли.

«Росія забирає в нас право на професію. Величезна кількість наших колег пішла на війну і чимало журналістів на неї збираються ще піти», — сказав журналіст Стас Козлюк, коли вийшов на сцену, щоб розповісти про свою колегу Аллу Пушкарчук із позивним «Рута», яка 25 квітня 2024 року загинула на Донеччині. Алла хотіла працювати в культурній журналістиці, але 2014 року, залишивши навчання в університеті Карпенка-Карого та омріяну кар’єру театрознавиці,  у складі добровольчого батальйону вирушила на війну. Потім вона повернулась у цивільне життя, але 2022 року знов пішла на фронт, де загинула під час бойових дій. 

 Журналіст і фотограф Стас Козлюк

До сліз зворушливою була розповідь доньок журналіста Дмитра Рибакова (Репортера).

«Тато залишився на пероні в Києві. Щодо того, що він піде воювати, в мене не було сумнівів. Я спостерігала, як він збирає документи, і було зрозуміло, що це для військкомату. “Дмитре, ти можеш воювати пером”, — сказала наша мама. Але тато відповів, що таких писак, як він, є багато, а комусь треба воювати. Батько пройшов відбір у 47-му механізовану бригаду “Магура” та прийняв присягу 1 вересня 2022 року», — розповіла Анна-Марія Рибакова.

 Дочки Дмитра Рибакова

А її сестра Світлана прочитала одне з останніх повідомлень від батька в їхньому сімейному чаті: «Любі мої дівчатка, трохи завчасно побажаю вам доброї ночі. А з добрим ранком привітаю лише за деякий час. Не завтра, не за декілька днів. Ідемо за край, де немає зв’язку, лише плече побратима, зброя і жага помсти ворогам за нашу скривавлену Україну. Але одного ранку дамся чути. Бережіть себе. Піклуйтеся про матусю. Ви найдорожче, що є в мене в світі. Тримаймо стрій. Далі буде». 

21 липня 2023 року стало відомо, що Дмитро Рибаков загинув у бою.

Доброволець і фотограф Володимир Миронюк, будучи громадянином США, приїхав до України, коли почалася Революція гідності. 2022 року Володимир пішов добровольцем на війну та почав робити репортажі з гарячих ділянок фронту, щоб зафіксувати поворотний історичний момент і обличчя героїв. Свій останній фоторепортаж він зробив 25 вересня 2023 року під Курдюмівкою на Донеччині, на позиції української піхоти під ворожим вогнем, від якого Миронюк загинув. 

  Олександра Миронюк

«Тато був людиною честі, мужності та доброти, патріотичним та одночасно людиною світу, сильним духом і характером, людиною слова. За професією — лікар-хірург, а за покликанням — фотограф, журналіст і мандрівник. Виріс він у патріотичній українській сім’ї, з дитинства чув історії про УПА: його дід Мартин Миронюк був сотником Української повстанської армії, воював проти більшовиків і загинув у бою. Дід Петро Васько був зв’язковим УПА, затриманий і висланий до Сибіру, де провів десять років у радянських концтаборах. Після того, як повернувся, розповідав своїм онукам захопливі історії про визвольну боротьбу українців, які вплинули на формування характеру Володимира Миронюка», — розповіла донька Володимира Олександра.

Після початку повномасштабного вторгнення Володимир брав участь у звільненні Ірпеня, продовжив воювати на сході України. Перебуваючи у найгарячіших точках, знімав події війни. «Коли батько відправляв фото захисників їхнім рідним, це часто були останні знімки в їхньому житті. Він бачив у цьому свою справу честі — щоб не був забутий подвиг героїв. Він загинув із фотоапаратом у руках, як справжній український герой», — завершила свою розповідь Олександра Миронюк. 

 Данило Мокрик

Тетяна Трощинська під час своєї промови в ролі номінантки премії зазначила, що сьогодні ми всі стоїмо за спинами наших захисників: «Це люди, які взяли зброю до рук, будучи журналістами, поетами, письменниками, і частини з них уже немає серед нас. Це люди, які, напевно, могли би отримати не одну премію у своєму житті, працюючи за своєю спеціальністю. І серед тих людей, за чиїми спинами я себе відчуваю, — Георгій Ґонґадзе».

Крім того, Тетяна згадала правозахисника і співзасновника «Громадського радіо» Максима Буткевича, який перебуває в російському полоні. Навесні 2022 року, коли Максим уже мобілізувався до лав ЗСУ, Трощинська брала в нього інтерв’ю й запитала, як він, маючи пацифістичні погляди, збирається воювати, Буткевич відповів: «Часи трагічні. Усі роблять те, що можуть, на тому місці, на якому вони є». І ці слова, на думку Тетяни, цілком можна віднести до великої армії українських журналістів, які, попри важкі умови й трагічні часи, продовжують розповідати правду.

Три голоси української незалежної журналістики

За словами Мирослави Барчук, цього року в довгому списку номінантів премії Ґонґадзе, який сформувала капітула, було 23 кандидати. До фіналу потрапили керівниця незалежної розслідувальної агенції «Слідство.Інфо» Анна Бабінець, головна редакторка та засновниця видання The Kyiv Independent Ольга Руденко й керівниця департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту на Суспільному Тетяна Трощинська.

 Мирослав Откович та Ілона Довгань 

«Ми виходили з того, що номінанти чи номінантки премії повинні б були мати додану вартість до професійної журналістики. Я це називаю “журналістика плюс”. Ідеться не лише про відповідальну свободу, не лише про силу, незалежність і небайдужість. Для мене, наприклад, голос Анни Бабінець — це не лише про розслідувальну журналістику, а й про довіру і розуміння людей, що є справедливість і що працює система правосуддя. І це дуже важливо, коли йдеться про розслідування корупції та про розслідування воєнних злочинів російських окупантів», — сказала українська письменниця, правозахисниця, членкиня українського PEN Лариса Денисенко, яка входила до складу капітули.

Членкиня українського PEN Лариса Денисенко

За її словами, журналістський голос Ольги Руденко — це не лише інформування іноземної аудиторії про те, що сьогодні відбувається з нами усіма та як нам важко, але ще й міжнародна адвокація та культурна дипломатія. Адже світу важливо пояснювати контекст: ким є українки й українці, якою є їхня культура, чому вони вважають себе частиною європейської спільноти. 

«А журналістський голос Тетяни Трощинської, — каже Денисенко, — це голос етичної та чутливої журналістики. Тетяна нам пояснює нас самих. Коли ми переживаємо хвилювання, розпач, коли ми оплакуємо наших близьких, дуже важливо, щоби хтось допоміг нам розібратися з нашими емоціями та повірити в те, що ми переможемо. Тому що в нас є правда, надія і віра», — пояснила Лариса Денисенко.

Анна Бабінець у своїй промові сказала, що бути фіналісткою Премії Ґонґадзе для неї — це нагода поставити собі питання: «Навіщо я у професії, чи роблю я найкраще і найбільше з того, що може робити журналіст у нинішній ситуації, чи готова пожертвувати життям, якщо доведеться?».

І ці складні екзистенційні питання українські журналісти ставлять перед собою під час війни чи не щодня. Одна з найважливіших функцій, які має виконувати журналістика, на її думку, — давати надію на справедливість.

Керівниця розслідувальної агенції «Слідство.Інфо» Анна Бабінець

«Ми не можемо відновлювати справедливість як правову норму — для цього є поліція, прокуратура й суди. Але ми можемо й маємо своїми матеріалами давати людям надію на те, що справедливість можлива. Бо за що тоді ця війна, якщо не за справедливість? Покарання росіян, які прийшли вбивати наших людей, — це справедливість, до встановлення якої ми можемо докластися, розслідуючи воєнні злочини. Викриття недоброчесних посадовців — це теж про справедливість. І до цього ми можемо долучитися, не ховаючи такі історії по шухлядах, тому що страшно або не на часі. Давати надію на справедливість у темні часи — це справа сміливих і трохи відчайдухів. Таких, як Георгій Ґонґадзе. Він і до сьогодні є прикладом для нас усіх. І ця премія теж про надію на справедливість, про увіковічнення героїв, покарання злочинців», — сказала Бабінець. 

Ольга Руденко своєю чергою розповіла, що належить до того покоління українських журналістів, яке не знало Георгія Ґонґадзе. «Коли його вбили, мені було 11 років. Але ми зростали, знаючи його ім’я. Не знавши його і не переживши того шоку від його загибелі, який пережили наші попередники, ми мали змогу сформувати власну інтерпретацію того, що він для нас значить. Звичайно, для нас він легенда і символ. Але, я думаю, не тільки. Він для нас також нагадування бути сміливими. І бути мрійниками. Я стою тут тому, що два з половиною роки тому близько двох десятків молодих українських журналістів вирішили, що вони не раби, а мрійники. І що комфорт і безпека для них не важливіші за свободу і правду. І так народилося видання The Kyiv Independent», — розповіла Ольга.

  Головна редакторка та співзасновниця видання The Kyiv Independent Ольга Руденко 

За її словами, те, що встиг зробити Георгій Ґонґадзе, дало імпульс незалежній українській журналістиці. І цей імпульс відчувається досі. Ольга також подякувала двом іншим номінанткам, пожартувавши, що бути номінованою разом із Тетяною Трощинською та Анною Бабінець — для неї все одно, що бути номінованою на «Оскар» разом із Меріл Стріп і Еммою Стоун. «Це велика честь бути в номінації на таку премію поряд із такими жінками, з такими журналістками», — сказала Руденко. 

«Усе життя працювала над суспільно-політичними темами, а премію виходжу отримувати, як Меріл Стріп», — відповіла на жарт Тетяна Трощинська, коли її оголосили переможницею Премії Георгія Ґонґадзе 2024.

Директорка департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту на Суспільному Тетяна Трощинська 

У своїй промові вона поділилася думками про роль сучасної української журналістики та виклики, які їй доводиться долати. 

«Журналістика — це справа небайдужих людей. Багато хто скаже, що ми інформуємо, пояснюємо, переповідаємо різні думки. Так і є. Але цього замало. Якщо ми не байдужі — ми стаємо майданчиком для дискусій, позицій, аргументів, а не для криків одне на одного. Якщо ми не байдужі — як журналістки і журналісти ми впливаємо на зміну політичної культури й етику в країні. Якщо ми не байдужі, ми маємо говорити про відповідальність влади, про кваліфікацію людей, які ми обираємо, і якість управлінських рішень, які вони потім ухвалюють. Але так само ми маємо говорити про потребу низової суб’єктності, низової відповідальності, громадянської відповідальності. Людське життя, безпека, право, справедливість, свобода — це ті цінності, які не дають нам можливості говорити, що ми над битвою. Якщо ми не байдужі, ми стаємо частиною боротьби за демократію, за українську державність. Ми стаємо частиною боротьби за людську гідність», — сказала Трощинська. 

 Головна редакторка «Громадського» Христина Коціра та керівниця проєкту «Захист свободи слова та свободи медіа в Україні» Офісу Ради Європи в Україні Олена Демченко 

Вона висловила впевненість, що українська журналістика як інституція стає дедалі міцнішою, виросла, професіоналізувалася. Журналісти почали розв'язувати низку проблем усередині спільноти, шукаючи відповіді на питання, де межа між свободою слова і національною безпекою, що можна публікувати, а що — ні, як бути із самоцензурою тощо.

«Ми намагаємося зрозуміти, чи можливо відрегулювати роботу медіа під час війни й мати прозорі правила. Ми шукаємо спосіб розбудовувати спроможність невеликих незалежних медіа. Ми маємо реформу Суспільного мовника. Отже ми як середовище стаємо суб’єктними. Ну, і зрештою, ми не молимося на так звані російські медіа. Ми вигнали їх з українського простору, і це дуже важливо, як на мене», — сказала Трощинська. 

 Отар Довженко, креативний директор LMF

Однак, на її думку, чим довше триває війна, тим більше виникатиме серйозних викликів для свободи слова й незалежної журналістики. Тому медіасередовище очікує ще більше роботи. 

«Олег Ольжич написав слова, які я часто повторюю сама собі: “Захочеш — і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила”. Ми несемо в собі силу, навіть коли на нас падає небо. Це роблять, здавалося б, звичайні люди. Не супергерої і не супергероїні. Наша журналістська робота — давати їм голоси», — резюмувала журналістка.

 Співзасновниця «Української правди» Олена Притула, керівник віддлу розслідувань «УП» Михайло Ткач і головна редакторка The Kyiv Independent Ольга Руденко

Згодом у коментарі «Детектору медіа» Тетяна Трощинська сказала, що була вражена, коли її оголосили переможницею. «Звісно, це був приємний шок. Для мене це велика честь. Тим більше, що дві мої колеги, які разом зі мною були номінантками на премію, — дуже сильні журналістки і так само були гідні отримати цю нагороду. Скажу відверто, я думала, що премію отримає або Анна Бабінець, або Ольга Руденко. І це, мабуть, нормально — я б сама себе здивувала, якби було інакше. Але тепер я буду думати, що далі мушу робити у професії для того, щоб відповідати цьому званню — лауреатки премії Георгія Ґонґадзе. І це не пафосні слова. Я так справді відчуваю. Тобто якщо колись у мене і зароджувалася думка піти з цієї професії, то тепер я навіть не уявляю, як її можна покинути після цього. І зараз я особливо відчуваю, що це журналістика обрала колись мене, а не я її», — поділилася відчуттями Тетяна Трощинська.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»