«Нам треба бути більш солідарними». Анна Бабінець, Тетяна Трощинська й Ольга Руденко  — про досягнення та проблеми українських медіа

«Нам треба бути більш солідарними». Анна Бабінець, Тетяна Трощинська й Ольга Руденко — про досягнення та проблеми українських медіа

18 Травня 2024
1631

«Нам треба бути більш солідарними». Анна Бабінець, Тетяна Трощинська й Ольга Руденко — про досягнення та проблеми українських медіа

1631
Номінантки на премію Гонгадзе розповіли про важливі матеріали колег, як долати втому і вигорання та про позитивні й негативні зміни в українській журналістиці.
«Нам треба бути більш солідарними». Анна Бабінець, Тетяна Трощинська й Ольга Руденко  — про досягнення та проблеми українських медіа
«Нам треба бути більш солідарними». Анна Бабінець, Тетяна Трощинська й Ольга Руденко  — про досягнення та проблеми українських медіа

Цього року на Премію Георгія Гонгадзе номіновані три журналістки — керівниця розслідувальної агенції «Слідство.Інфо» Анна Бабінець, директорка департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту на Суспільному Тетяна Трощинська та засновниця і головна редакторка видання The Kyiv Independent Ольга Руденко.

21 травня, в день народження Георгія Гонгадзе, відбудеться церемонія нагородження тієї з них, яку капітула Премії визначить лауреаткою. Напередодні «Детектор медіа» поговорив із претендентками на нагороду, поставивши всім трьом такі запитання: 

  1. Чи стало для вас несподіванкою висунення на премію? Як ви дізналися про те, що увійшли в число номінанток?
  2. Як, на вашу думку, велика війна змінила українську журналістику? І яких змін більше — позитивних чи негативних?
  3. За роки війни в українських медіа вийшло чимало потужних матеріалів. Які матеріали вам запам’яталися, кого б ви самі могли номінувати на отримання премії?
  4. Які б матеріали — свої чи очолюваного вами медіа — ви б назвали найважливішими в час війни? І які зі створених вами матеріалів із початку повномасштабного вторгнення були найважчими?
  5. Про російсько-українську війну часто говорять як про таку, що відбувається в онлайн-режимі, з огляду на велику кількість інформації про неї в соцмережах, зйомок, зроблених не журналістами, а звичайними людьми, військовими, цивільними. На вашу думку, така кількість контенту та швидкість його поширення ускладнює роботу журналістів чи, навпаки, полегшує?
  6. Серед проблем медіа під час війни — вигорання журналістів. Розкажіть, будь ласка, як усередині вашої команди зберігається ментальне здоров’я, чи є у вас поради для інших редакцій, якими ви могли б поділитися, аби журналісти продовжували якісно працювати.
  7. Розмови про глобальну втому від України і подій, які в ній відбуваються, перетворились останнім часом на неодмінний атрибут будь-якої зустрічі представників журналістського середовища. Ви поділяєте думку про небезпеку цієї проблеми? Як українським журналістам розповідати про Україну так, щоб вона залишалась у фокусі уваги світу?
  8. Чого, на вашу думку, бракує зараз українським медіа?

Анна Бабінець: «Медіа, на відміну від анонімних телеграм-каналів, відповідають за достовірність інформації іменами своїх журналістів»

1. Висунення мене на премію стало чистою несподіванкою. Кожен рік я спостерігала за її лауреатами та переможцями і думала: «О, це такі великі журналісти, такі люди, які мають і ім’я, і тривалий досвід роботи, і репутацію, і визнання». Тож коли у якийсь із ранків я побачила, що мене тегнула сторінка Премії імені Георгія Гонгадзе і, зазирнувши у повідомлення, дізналась, що я серед номінанток, то не відразу зрозуміла, що, власне, відбулося. Усвідомлення прийшло після того, як усі почали писати, телефонувати і вітати.

2. На мою думку, в українській журналістиці відбулось більше позитивних змін. Так історично склалося, що наша українська медіаспільнота групується й мобілізується в часи криз та великих загроз. У часи цензури, приміром, у відповідь на утиски тодішнього режиму Януковича журналісти об’єднались у громадський рух «Стоп цензурі!». А сьогодні нас об’єднав зовнішній ворог — Росія. 

Думаю, це допомагає нам робити журналістику більш якісною. У перші місяці війни про Україну писала велика кількість іноземних медіа, і нам, українським журналістам, хотілось бути конкурентними — писати про війну ще цікавіше, ніж вони. Ну, і звісно, робота з чутливими темами та з великими трагедіями, життя і робота в небезпечних умовах, як на мене, роблять журналістів більш сміливими, більш крутими.  

3. Мені останнім часом запам'ятались дуже потужні документальні проєкти Суспільного. Йдеться про фільм-розслідування «Буча 22» про пошук журналістами російських військових, які розстріляли сім’ю на Київщині, і документальну стрічку «Кльон» про встановлення осіб воєнних злочинців, які знущались із жителів села Ягідне на Чернігівщині. Вони, наскільки мені відомо, отримали чимало премій і нагород. І це цілком заслужено, оскільки вони є монументальними, професійними журналістськими роботами.

4. Якщо говорити про роботи нашої редакції, «Слідства.Інфо», то я би виділила один з останніх фільмів, які ми зробили, — фільм про сексуальне насильство, вчинене росіянами до українських чоловіків. Хоч це і не класичне розслідування, але я пишаюся тим, що ми зробили цю історію. Його назва «Він теж» свідчить про те, що ми закликаємо чоловіків, які пережили подібну трагедію, не боятися розповідати про такі злочини. Це спосіб до зцілення, до відновлення справедливості. 

Для мене це дуже цінна робота. Нам вдалось зібрати потужних героїв і підняти, здавалося б, табуйовану і дуже непросту тему. Коли ми працювали над цим проєктом, ми не могли найти релевантних прикладів у світі і довго шукали експертів, які б могли описати такий дискурс. Тож я пишаюсь цією нашою роботою.

Також я пишаюсь нашим документальним проєктом про події в Бучі «Банальність брутальності», який «Слідства.Інфо» робило спільно з OCCRP. Історія готувалась англійською мовою для міжнародної аудиторії, але також вийшла і українська версія.

Цей проєкт виник із листування у звичайному будинковому чаті жителів одного будинку на вулиці Яблуневій, копію запису якого ми отримали. До війни цей був звичайним місцем спілкування сусідів, де люди просять одне одного припаркувати машини або питають одне одного, коли дадуть воду чи світло. А після окупації Бучі росіянами чат перетворився на жахливе реаліті-шоу: у ньому учасники дізнавались про загибель сусідів, шукали своїх родичів чи домашніх улюбленців, повідомляли про переміщення окупантів. Ці тисячі текстових і голосових повідомлень разом із фотографіями, мемами та відео, якими ділились мешканці бучанської багатоповерхівки, по суті, стали відбитком життя в окупації, показавши, як просте життя українських людей в один момент перетворилось на пекло. За цю роботу наша команда отримала українські та міжнародні нагороди.

5. На жаль, ми маємо великі проблеми з телеграм-каналами, які проявляються і в атаках на журналістів, і в поширенні ними неправдивої інформації. Так, телеграм виграє у класичних медіа в оперативності донесення інформації до людей. Журналістика — це теж про оперативність. Але оскільки медіа, на відміну від анонімних телеграм-каналів, відповідають за достовірність інформації іменами своїх журналістів, вони змушені витрачати час на її перевірку. І тому програють в оперативності і швидкості телеграму. Але, на мою думку, краще все ж таки втратити в оперативності, ніж схибити у достовірності.

Ми, журналісти-розслідувачі, в силу специфіки своєї роботи з такою проблемою не стикаємось, оскільки для нас важлива не оперативність, а глибина аналізу і доказовість інформації. Але я думаю, що медіа, які працюють із новинами, дуже важко через діяльність тих, хто вважає себе журналістами, але не є такими, оскільки не дотримуються журналістських стандартів. Маю на увазі, в першу чергу, анонімні телеграм-канали, які вважаю абсолютним злом. Але, на жаль, вони влаштовують українську владу, яку не напружує те, що телеграм має прямий стосунок до Росії, і яка до того ж ще й використовує телеграмних анонімів у своїй боротьбі з журналістами. Мені здається, це питання давно пора ставити руба — діяльність анонімних ТГ-каналів в Україні несе лише шкоду. 

Що стосується інформації, якою в соціальних мережах діляться свідки тих чи інших подій — чи в зоні бойових дій, чи в тилу або в окупації, то нам особисто це допомагає. Часто такі повідомлення стають стартовою точкою для наших розслідувань. Я вважаю, те, що люди знімають на відео і фотографують якісь важливі події, нашу журналістику лише покращує.   

6. За ці два роки війни ми втратили кілька працівників. На щастя, всі живі, але четверо наших колег в армії, а дехто дуже важко працював у перші місяці широкомасштабного вторгнення і виснажився настільки, що не зміг працювати далі навіть у більш спокійному режимі. Бо на початках нам здавалось, що ось зараз ми попрацюємо в цілодобовому режимі без вихідних і швидко переможемо. Але, на жаль, так не сталося.

У мене насправді немає якихось магічних порад. Усі вони прості: у вихідні потрібно відпочивати, як і у вечірній час після роботи. Так, бувають напружені періоди, коли роботи до пізнього вечора або на вихідних не уникнути, але це не має бути нормою. Якщо так трапляється, ми даємо додатковий вихідний — в нас є таке правило. Якщо людина у відпустці, я іноді жартую, що заблокую її в усіх чатиках, щоб вона не долучалася мимоволі до робочих справ. Потрібно проводити час із близькими, тваринами, ходити в кіно — навіть за нинішніх страшних часів намагатися жити повноцінне життя і знаходити якесь натхнення у звичайних простих речах. Якихось інших порад у мене немає, окрім того, щоб берегти себе і одне одного. Бо це марафон, нам його ще довго бігти, тож краще зберігати сили, щоб їх вистачило до самого переможного фінішу. 

7. Так, справді, останнім часом, коли відкриваєш іноземні видання, то бачиш, що України там або зовсім немає, або вона у якихось «підвалах», та й те йдеться переважно чи про корупцію, чи, скажімо, утиски журналістів у нашій країні. Але така слава Україні точно не потрібна. Що можуть вдіяти українські медіа і журналісти для того, аби змінити ситуацію? Мабуть, робити якісні історії — такі, які не зроблять іноземці, спілкуватися з людьми. 

Мені здається, що в останні два роки ми всі, навіть ті, хто не збирався з цим працювати, дуже багато висвітлюємо історії людей — трагічні і духопідйомні. І саме сторителінг, вибір історій, цікаві підходи до їхнього висвітлення — це те, на що нам потрібно робити упор, щоб увага світу була прикута до України. Адже міжнародна аудиторія сприймає інформацію про те, що в нас відбувається, через розповіді про конкретних людей. 

8. Чого бракує українським медіа? Ми добре вміємо об’єднуватися в часи гострих криз або якихось гучних подій, оперативно робимо заяви, збираємо під ними чимало підписів, публікуємо в іноземних медіа. Це важливо. Але нам не вистачає проактивної солідарності, яка б дозволяла нам діяти на упередження, на етапі, поки ще не настав якийсь критичний момент, створюючи умови для того, щоб не допустити цього. От цього нам ще дещо бракує. 

Тетяна Трощинська: «Журналістів можна вважати опонентами або контролерами влади, але не ворогами»   

1. Як відомо, я вдруге потрапляю у фінал Премії імені Георгія Ґонґадзе, і це вдруге стає для мене несподіванкою. Просто специфіка цієї премії, на відміну від багатьох інших, у тому, що ти не сам «подаєшся» на неї, а потрапляєш до числа номінантів волею членів капітули премії, які визначають їхні імена. Перший раз мене номінували у 2022 році, і, як ви розумієте, то був час, коли ти менш за все думав про якісь нагороди. Висунення мене вдруге цього року — й зовсім для мене дивовижна річ. Але, не буду приховувати, доволі приємна.

2. Взагалі важко говорити про позитив, який може принести із собою війна. Українська журналістика, будучи відображенням українського суспільства, під час широкомасштабного вторгнення Росії в Україну зазнала величезних втрат. Загинуло багато журналістів, які виконували свої професійні обов’язки, а також тих, хто захищав Україну зі зброєю в руках. І я вважаю, що саме з цього потрібно починати всі розмови про війну. Все те, що стосується впливу війни на журналістські стандарти, на підходи медіа до висвітлення подій, — другорядне у порівнянні з людськими втратами. 

Але якщо все ж таки про це говорити, то перш за все я би звернула увагу на те, що незалежні українські медіа стали більш видимими для аудиторії і більш солідарними між собою як журналістське середовище. Особисто я бачу роботу в цьому напрямку і Медіаруху, і Комісії з журналістської етики, і медійних груп, які ще не формалізувалися у якісь журналістські організації. 

Можу ще відзначити велику кількість дилем, які перед журналістами поставили сьогоднішні реалії. І ці дилеми нам доводиться вирішувати дуже стрімко, виробляючи правила в режимі ad hoc, які б не порушували вже наявні журналістські стандарти. Наприклад, чи можемо ми бути емоційно залучені у події, про які розповідаємо своїй аудиторії? Наскільки ми можемо бути залучені? При цьому йдеться про теми, які багатьох із нас торкаються безпосередньо — втрата близької людини, дому, переселенство і таке інше. 

Позначилась війна і на стосунках між медіа і владою. У перші дні, мені здається, журналісти протягнули руку владі, відкинувши всі колишні образи чи непорозуміння. Але не отримали руху назустріч. Деякі прояви відношення влади до журналістів мене дивують, особливо на третьому році війни. Стеження за українськими журналістами у той момент, коли в країні вільно почувається російська агентура і роботи для спецслужб більш ніж достатньо, — це абсолютно дикі історії. Дивно взагалі, що ми це обговорюємо! Оце є дуже негативним явищем.

Як дивно й те, що український президент охоче спілкується з іноземними журналістами, оминаючи при цьому журналістів українських. Він таким чином хоче оминути ймовірні гострі критичні питання? Однак відповідати на критику і негативну реакцію — це нормальний дорослий підхід. Мені здається, що представники української влади повинні нарешті прийняти ту думку, що вітчизняні журналісти і журналістки, хочуть перемоги так само, як і все українське суспільство. Вони не працюють на ворога і не є ворогами ні аудиторії, ні владі. Їх можна вважати опонентами влади, контролерами, але не ворогами. Не розуміти цих речей — недалекоглядно.

3. Я цього року була в журі журналістського конкурсу «Честь професії» і передивилась, переслухала, перечитала величезну кількість матеріалів колег. Скажу чесно, було дуже складно визначити претендентів на перемогу, тому що кількість дійсно якісних і талановитих робіт набагато більше обмеженої кількості номінантів. Тому я б говорила не про персоналії, а про тренди. Один з них у тому, що безліч невеликих локальних медіа в Україні роблять дуже якісну журналістику. І мені хотілося б, щоб у поле зору журі премій і конкурсів для журналістів потрапляли не лише центральні медіа, які є більш капіталізованими, більш впливовими, а й ті невеликі, які працюють на місцевому рівні. Вони достойні цього.

4. Звісно, найбільш важливим для мене був подкаст «Любов не минає», який я робила як ведуча «Радіо Культура». Мені здається, він доволі унікальний в українському контексті. Тому що це, з одного боку, щоденник мами, а з іншого — розмови з експертами та експертками, і спроба не просто розповісти про історію смерті своєї дитини і переживання втрати, а зробити ширші узагальнення. Бо сьогодні величезна кількість людей в Україні переживає втрати, але не всі мають майданчики про це говорити та не всі мають навіть для цього слова.

Тому для мене дуже важливо було зробити цей проєкт не як свою сповідь, а власне як майданчик для обговорення теми втрати і горювання. Не знаю, чи впоралась я з цим завданням, але відгук на цей подкаст величезний. Такий же величезний відгук свого часу я отримала на свою програму  «40 нові 20», яку робила на «Громадському радіо», про видимість жінок у зрілому віці. Що означає, що ейджизм і подібні йому прояви в нашому суспільстві існують, але то було в минулому житті.

Подкаст «Любов не минає», звісно, іншого характеру, але він для мене важливий, і я сподіваюсь, що мені вдалося не ретравматизувати свою аудиторію такою темою і форматом.

5. Це однозначно ускладнює роботу журналістів. Тому що за таких обставин дуже важко розставляти пріоритети навіть нам самим, не кажучи вже про аудиторію, яка працює з цим не так професійно. І тут, мені здається, не варто волати про те, як ми страждаємо. Тому що, так чи інакше, ми вчилися на це. Всіма нашими біографіями і кар’єрами ми вчилися відділяти основне від другорядного, перевіряти факти, шукати різні думки, надавати контекст нашій аудиторії. Це просто робота. Вона, без сумніву, стала набагато інтенсивнішою, на це накладаються ще й непрості особисті обставини кожного з нас, але це не означає, що ми не маємо виконувати свій професійний обов’язок, бо ми аж так страждаємо. Військовим сьогодні теж складно працювати. І лікарям, і вчителям і багато ще кому.

6. Особисто мені вдається зберігати працездатність завдяки вродженій властивості, генетиці і звичці багато працювати. Комусь менше пощастило з генетикою, тому, мабуть, їм складніше. От і все. Тут немає ніякого секрету і ніякого подвигу. Хтось заповнює душевну порожнечу і рятується від стресу в деструктивний спосіб, я навчилася робити це конструктивною роботою. 

7. Мені важко говорити про втому від України, тому що я звикла працювати з реальними даними. І якби переді мною були результати дослідження по різних країнах, де б був указаний ступінь втоми суспільства тієї чи іншої країни від подій в Україні, тоді ми могли б точно про це судити.

А от для того, щоб побачити, як Росія сіє нестабільність по всьому світу, куди тільки дістають її лапи, створюючи багато точок напруги, не потрібно бути фахівцем у сфері глобальної політики. Достатньо журналістських спостережень. Тож, окрім України, у світі існують ще й інші точки напруги, на які змушені відволікатися наші західні партнери. Нам потрібно це розуміти. А крім того, якщо ми самі не будемо втомлюватися про себе говорити, то й від нас не втомляться. Тому, так, бувають моменти відчаю, відчуття образи на те, що нас не чують. Але, можливо, ми недостатньо робимо для того, щоб нас чули, і треба робити більше. Адже з історичної точки зору, період панування російської пропаганди були значно тривалішим, ніж два останні роки інтенсивної роботи українських журналістів. Навіть якщо повернутися до 2014 року, ми побачимо, що подібної роботи в нас було недостатньо. Наскільки я пам’ятаю, кількість матеріалів на тему війни у 2016-2017 роках в українських медіа складала менше десяти відсотків від загального числа публікацій і телесюжетів. Тому перш ніж жалітися на втрату уваги до війни в Україні, варто було б самим посилити цю увагу і ще більше про неї говорити.

8. Я думаю, нам треба бути більш солідарними. Зокрема, і в тому, щоб не йти за аудиторією, за її смаками, за її інтересами. Нам треба інколи жертвувати клікбейтом заради того, щоб говорити про суспільно важливі речі. І ми маємо пояснювати, чому ці речі важливі, попри те, що вони не надто популярні у нашої аудиторії. Чим більше ми будемо це робити, тим більше сприятимемо збереженню демократії в країні і загалом її державності. Я переконана, що журналісти мають демонструвати більш лідерську позицію по відношенню до тих, хто їх дивиться, слухає і читає.  

Ольга Руденко: «Ми маємо чесно розповідати світові про Україну, не оминаючи проблеми, у тому числі корупцію»

1. Як велика війна змінила українську журналістику, стане зрозуміло згодом. Мені здається, ми не можемо повністю побачити ці зміни, знаходячись в їхньому епіцентрі. Мене бере гордість за те, як українські журналісти працюють в ці останні два роки. Вони демонструють надзвичайну внутрішню силу і професійність. У них є чого вчитись і чим надихатись світовій журналістській спільноті. Водночас мене тривожить, яким буде вплив війни на нас у довгій перспективі. Це й про травму, й про самоцензуру, від якої ми, здається, загалом непогано відбиваємось, але це все ж крихка історія. Окрім того, війна просто забирає наші людські ресурси — журналісти мобілізуються, лишають редакції і йдуть на фронт. Не лише чоловіки. Це особливо сильно б’є по маленьких редакціях. 

2. Для мене стало повною несподіванкою моя номінація на премію. Я дізналась про це, коли була на великій журналістській конференції у Перуджі, в Італії і якраз прийшла на панель одних «хороших росіян» (я стараюсь на таких заходах ходити слухати їх, щоб знати, які в них наративи, на що вони жаліються цього разу). Отримала повідомлення від колеги «Оля, вітаю!» і посилання на пост у фейсбуку про оголошення номінантів. Я дуже здивувалась. Значну частину свого професійного життя я робила дуже непомітну редакторську роботу, і мені досі незвично отримувати публічне визнання. 

3. Для мене премія, названа іменем Георгія Гонгадзе, асоціюється з журналістами, які в своїй роботі йдуть на великий персональний ризик. Вважаю, це в першу чергу треба відзначити журналістів-розслідувачів та репортерів, які висвітлюють події на фронті. 

4. Відповісти на питання про найважливіший за час війни матеріал нашої редакції мені важко, бо я не думаю, що у нас є «неважливі» матеріали. Редакція The Kyiv Independent за час війни випустила сотні справді важливих матеріалів. Зазвичай я виділяю розслідування про Інтернаціональний легіон, яке зробили у 2022 році Анна Миронюк і Олександр Хребет. Бо цей матеріал був у певному сенсі переломним моментом, дуже особливою точкою в нашій роботі, коли ми зробили сміливе рішення випустити критичний матеріал про військовий підрозділ всього через кілька місяців після початку повномасштабної війни. Для нас це був момент кристалізації наших цінностей.

Звичайно, маю згадати наші фронтові репортажі — у нас працюють сміливі й самовіддані молоді журналісти, які ризикують життям, щоб привозити матеріали з фронту. Рекомендую останній репортаж Френсіса Фаррела і Олени Зашко з евакуації у Вовчанську.

6. Я не психолог і не маю достатньої експертизи, щоб давати поради про ментальне здоров’я. Ми стараємось підтримувати одне одного, але третій рік війни — це важкий час. У нас накопичилась і втома, і травма. Минулого року ми зробили програму підтримки ментального здоровʼя, нам допоміг Хаб стійкості. У людей був доступ до безплатних сесій із терапевтом. Також був триденний ретрит у Карпатах для команди. Але мені здається, чи не важливіше те, які умови ми створюємо одне для одного в нашій роботі щодня. Прозорість, своєчасний фідбек, відсутність токсичності — я думаю, такі банальні речі теж дуже важливі для ментального здоровʼя.

7. Українським журналістам треба лишатись журналістами. Не можна перетворюватись на піар-агенцію України. Люди відчують це, і видання втратить довіру. Щоб зберігати довіру аудиторії, ми маємо бути чесними і чесно розповідати світові про все, чим є сьогодні наша країна, — зокрема, відверто говорити про проблеми, наприклад корупцію. Чесність — наш найсильніший інструмент. 

Окрім того, важливо говорити зі світом звичною світу мовою. Наприклад, якщо ви працюєте для англомовної аудиторії, недостатньо просто перекласти український текст англійською. Його треба перепакувати так, щоб читач, який щодня заходить на The Guardian, The New York Times або The Economist не поперхнувся вашим текстом, а прочитав його так само легко, як і всі інші. 

Колаж: пресслужба премії Гонгадзе

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1631
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду