«Смерть — це частина життя»
На початку березня на радіо «Радіо Культура» вийшов подкаст журналістки Тетяни Трощинської «Любов не минає» про життя з втратою. У 2023 році її 18-річний син Тарас Федорів помер від онкозахворювання. «У 18 років за 18 днів», — каже Тетяна Трощинська на початку.
Подкаст містить фрагменти аудіощоденника авторки та її розмови з експертами — це переважно психологи та психотерапевти — про те, що переживає мама, яка втратила дитину. Загалом у подкасті одинадцять епізодів тривалістю до 25 хвилин. Вони охоплюють різні аспекти теми: як працює мозок при втраті, що таке травма, тригер чи флешбек, як реагує суспільство на чуже горе, які емоції супроводжують втрати та чи можна їх опанувати, які є маркери того, що горе стало тривалим і потрібна професійна допомога, як забезпечити гідну паліативну допомогу тощо. «Це мій досвід та мої думки», — пояснює Тетяна Трощинська.
Попри те, що подкаст дуже особистий, мені його поява здається вкрай важливою подією для всіх українців. Я не знаю інших проєктів, де так виважено та всебічно говорили би про переживання людини після втрати близького. Навіть не так. Я взагалі не знаю, чи існували бодай якісь проєкти на цю тему раніше. Окремі поради психологів чи релігійних діячів можна знайти в ютубі, але цього замало. Особливо зараз, коли втрати стали щоденним явищем. Хочеться до слова «втрати» додати «жахливі», але будь-яка втрата насправді є жахливою. Про це в подкасті теж ідеться.
«У нас багато втрат. Не тільки військових. Це втрати цивільних, втрати стосунків, адже люди виїхали за кордон і зв’язок втрачається… Глибина цих втрат різна, але це втрати», — каже військова психологиня Олена Нагорна.
Чому спостерігаємо дефіцит проєктів на вкрай нагальну тему, зрозуміло. В нашому суспільстві тема смерті й горя через втрату табуйована. Це почалося не зараз і стало наслідком суміші захисної реакції (смерть, особливо дитини, завжди шокує), забобонів («біда заразна»), радянського лицемірства (партійні бонзи ніколи не вмирали, а «йшли від нас») і, припускаю, запобіжника колективної пам’яті, що спрацював через шалені втрати останнього століття. Не кожна нація проходить за такий короткий час через декілька війн і революцій, Голодомор, репресії, Чорнобильську катастрофу з подальшими наслідками та просто через хронічні злидні, що скорочують вік через погану їжу та обмежену медичну допомогу. Тепер суспільство воліє згадувати про смерть якомога менше, а від рідних померлого вимагає дотримуватися якихось чітких правил горювання (9 днів, 40 днів, рік), а далі найшвидше «повернутися до життя». Читай — не дратувати людей навколо ознаками горя.
«Людині важко взаємодіяти з чужим тяжким досвідом. Спрацьовують дзеркальні нейрони, людина починає уявляти, як би поводилася, якби з нею таке трапилося. Починається власний переляк, власна емоційність і уникання. Замість того, щоби збільшити чутливість і толерантність до того, хто потребує уваги, людина видає щось некоректне», — розповідає психологиня Ольга Кухарчук, яка спеціалізується на подоланні психотравматичних подій.
«Час лікує», «ти ще молода, народиш іншу дитину», «ти такий красень, ще знайдеш кохану», «турбуйся про себе» — це класика «порад», від яких захочеться що завгодно, але не жити. Через табуювання теми нас просто ніхто не вчить, як реагувати на чуже горе так, щоб не нашкодити.
«Формат стосунків: я хочу тебе підтримати, але в мене немає досвіду, як саме висловити цю підтримку. Я готовий бути поруч у важкий момент. Тобто це про прозорість і про чесність», — пояснює Олена Нагорна.
Тим, хто зараз переживає втрату, Тетяна Трощинська не дає порад. «Немає ніякого правильного способу пережити горе», — каже вона. Авторка просто розповідає про свій досвід, а експерти пояснюють, чому відбувається саме так, і говорять про моменти, коли може знадобитися кваліфікована допомога. Багато фахових думок стали для мене відкриттям.
Наприклад, механізми виникнення почуття провини в тих, хто залишився живим. Багато хто після втрати близького мучиться думками, що невчасно помітив симптоми захворювання, не передбачив небезпеку або, як розповів один із гостей подкасту, журналіст і телеведучий Костянтин Грубич — не пішов зустрічати доньку з вечірньої прогулянки. 17-річну Ольгу Грубич збила машина. Дарма, що доросла дівчина багато разів поверталася сама і прямо заборонила йти їй назустріч. Батько завжди буде пам’ятати, що десь у теорії міг запобігти трагедії.
«Мозку важко впоратися з несправедливістю, з безпорадністю. Ми собі створюємо альтернативний шлях, який нібито був, але ми ним не пішли. Насправді ми діємо так, як могли в тих обставинах. Ми не можемо діяти інакше. Провина і сором — захисна реакція. Набагато легше прийняти історію, що можна б було щось зробити, просто я не зробив, ніж історію, що нічого зробити було неможливо», — розповідає Ольга Кухарчук.
Ще більше здивувала думка психологині Марти Приріз, що «смерть означає кінець життя близької людини, але не кінець стосунків із нею». Як будувати ці стосунки? Чи не краще скоріше обірвати всі емоційні зв’язки, щоб позбутися нестерпного болю? Але саме пам’ять про померлого, а не забуття, є запорукою повноцінного життя тих, хто залишився.
Подкаст дає ще безліч приводів для роздумів, і його варто послухати всім.
«У культурі відбулася драматизація смерті, але якщо подивитися на це зі світоглядної чи раціональної точки зору, смерть — це частина життя», — говорить Олена Нагорна.
Проєкт Тетяни Трощинської наближає до розуміння цієї закономірності.
