«Детектор медіа» підбиває підсумки медіароку-2023 традиційними оглядами ключових подій і тенденцій у світі медіа. Усі тексти читайте за тегом «#Підсумки року 2023».

Ми також спитали медійників — журналістів, медіаекспертів, редакторів і керівників медіа — про те, як змінилися медіа у 2023 році та які виклики чекають на них у 2024-му. Ми попросили відповісти їх на три запитання:

1. Як змінилися у 2023 році медіатренди в Україні та світі? Що на це вплинуло?
2. Які виклики стоять перед медіа України у 2024-му?
3. Однією з найгостріших проблем, із якою ми зараз зіткнулися, є втома світу від війни Росії проти України, зміна ставлення західних суспільств до допомоги Україні тощо. Що мають і можуть зробити, на ваш погляд, українські медіа, влада, західні організації для того, щоб Україна не випадала зі світового геополітичного контексту? Як стукатися та достукатися до суспільств різних частин світу?

Публікуємо четверту частину опитування — відповіді Олександра Мартиненка, Юлії Самаєвої, Наталії Курдюкової, Олега Панюти й Акіма Галімова. Відповіді інших медійників читайте в першій, другий і третій частині опитування.

Олександр Мартиненко, генеральний директор інформагентства «Інтерфакс-Україна»:

1. На медіатренди в Україні вплинула насамперед війна. Перше — українські медіа стали більш досвіченими, з’явилася така професійна категорія як воєнкор, яка багато в чому визначає настрої людей, — зараз воєнкори, мені здається, найбільше мають довіру. Друге — у нас уже не така критична ситуація з фінансуванням медіа, як торік, тому що з’явилося багато грантових програм. Запрацював ринок, хоча в значно меншому масштабі — мені здається, удвічі меншому, ніж це було до війни. Тому медіа продовжили перебувати в режимі виживання, як це було у 2022 році. Третій момент — це, безумовно, телеграм-канали, які здобули свою популярність завдяки висвітленню ракетних атак, і так вона з ними й залишилася. Я не думаю, що вони додали своєї впливовості, тому що все одно головна інформація, яку українці досі отримують з них, — це те, куди прилетіло, чи які ракети та звідки випущені.

• Читайте також: Чому й навіщо українське суспільство зробили заручником російського телеграму?

Що стосується світових медіа, то мені здається, що нічого революційного не відбулося. Йдуть процеси, які почалися давно, — це перехід аудиторії, особливо молодої, в соціальні мережі, насамперед у ТікТок. Це як було викликом для професійних медіа, так і залишилося. Для світових медіа також викликом стала війна в Україні, тому що на фоні цієї війни проявляється як професіоналізм, так і його дефіцит. При цьому можна сказати, що головні світові медіа випустили низку матеріалів про війну в Україні, які є дуже професійними, значно більш професійними, ніж це зробили українські медіа. В цьому плані нам ще треба вчитися. Знову стало актуальним питання відповідальності журналіста за те, що він говорить, і надалі воно теж буде стояти. Значною мірою це відбувалося на фоні війни в Секторі Газа, але і в Україні також, оскільки тепер нам потрібно з’ясувати, наскільки медіа може доносити саме інформацію, а не точку зору кореспондента.

Війна Ізраїля проти ХАМАСу — це кризова ситуація для медіа, тому що світові медіа фактично поділилися на дві частини, і багато хто захищав терористів. Це виклик, і я думаю, цих викликів ще буде достатньо. Що стосується війни Росії проти України, світові медіа були більш об’єктивними в її висвітленні, хоча ми маємо приклади, коли журналісти, які багато років працювали в Росії, дивилися на цю війну російськими очима.

2. Головний наш виклик — це виживання. Необхідність вижити. Про жоден розвиток, звісно, не йдеться. Є проєкти, які добре фінансуються, і з цієї точки зору у них буде все гаразд, але я маю на увазі українські медіа в цілому. Ринок як був стабільно низький, таким він і залишиться. Навіть перші ознаки появи політичної боротьби, на якій медіа, як правило, заробляють в Україні, — лише тільки ознаки. І я не думаю, що вони призведуть до зростання доходів медіа. Тому залишається фінансування завдяки грантам, грошам засновника та джинси. Всі ці три джерела доходів будуть і в 2024-му році, що дає нам не дуже добрі перспективи. Все інше залежить від війни, від перебігу бойових дій, від того, як будуть розв’язуватися проблеми, які створила війна для людей, для армії, для влади. І наскільки влада зможе бути ефективною. Всім цим комплексом проблем у наступному році буде займатися медіа.

Узагалі прогноз щодо медіа не дуже оптимістичний, тому що, мені здається, у нас не розпочнеться стадія розвитку, ми будемо залишатися в стадії стагнації ринку. Що не виключає появи яскравих проєктів, які будуть націлені не лише на висвітлення воєнних дій, наприклад, а на людей, які в цей час виживають. Загалом, усе що хочуть почути люди, вони почують. Єдине, що хотілося б, повертаючись до телеграму, який був, залишається і буде частиною нашого медіапростору, щоб ми остаточно не перейшли на стиль телеграм-каналів. Це мені нагадує твіттер-журналістику, яка є в усьому світі, і захопила частину медіапростору. Я сподіваюся, що вона не буде єдиною, що до неї все ж таки додадуться професійні матеріали й на телебаченні, й в інших медіа.

3. Запитання і складне, і просте одночасно. Втома — це абсолютно природно, і боротися з природними явищами важко. Я б навіть не назвав це втомою — це просто перемикання уваги на інші події у світі. Як сказав мені один американський експерт, суспільство Сполучених Штатів не любить довгих воєн. Можливо, від часів В’єтнаму, можливо, просто не любить. Воно шукає в будь-якій війні її кінець, як у кіно. Можна, звісно, дивитися це як серіал, але в ньому має бути якийсь сюжет, який захоплює увагу від серії до серії. В нашій війні, на жаль чи на щастя, такого сюжету немає. І тому перемикання уваги з неї на інші події, як це було і є під час операції Ізраїлю проти ХАМАС, абсолютно невідворотнє. Ми не можемо з цим нічого зробити. З іншого боку — і я не бачу іншого виходу — нам усім необхідно доносити до людей, на Заході насамперед, людські трагедії від війни. Історії людей завжди «продавалися» краще, ніж будь-які політичні історії. Мені здається, людські історії, які наші журналісти вміють розповідати, вміють знімати, вміють про них писати, будуть одним із найголовніших факторів привертання уваги до нашої війни. Тому що західне суспільство — емоційне, воно реагує на такі речі, незалежно від того, де відбуваються події, чи в Україні, чи в Афганістані, чи будь-де. І ця реакція може бути корисною всім нам у наступному році. До постійної трагедії, яка відбувається з цілим народом, відношення з часом міняється. Якщо люди не бачать із трагічної ситуації виходу, не бачать більш-менш оптимістичного кінця цього процесу, вони просто намагаються про нього не думати. Якщо говорити про західну експертну спільноту, то нам потрібно звертати їхню увагу на небезпеку, яку несе ця війна для всього світу. Тому що є небезпідставні побоювання, що цією війною Путін може не обмежитися. І небезпека стосується всіх західних країн. Про це говорять політики, в Штатах зокрема, але мені здається, що в Європі люди взагалі намагаються про це не думати. Якщо їм пояснити, чим може закінчитися для їхнього добробуту, для їх спокійного життя, яке вони планують на роки, російська війна в Україні, коли вона прийде до них, до їхніх домівок, до їхніх міст, до чого вони абсолютно не готові зараз, — мені здається, це може спрацювати. Мені здається, можна було б зняти фільм, можливо навіть ігровий, про перспективи такої катастрофи, і коли вони побачать, що це не фільм-катастрофа, коли прилітає астероїд, а абсолютно реальна перспектива, — це могло б допомогти їм мобілізуватися.

Зараз влада, зокрема президент, багато робить візитів до інших держав, спілкується з політиками, і це зрозуміло й необхідно. Але мені здається, має бути інший формат — звернень безпосередньо до людей, а не політиків, до масової аудиторії. І такий діалог з аудиторією також міг би вплинути й на західних політиків. Я знаю, що такий формат розробляли в Офісі президента, але як крайній варіант — на випадок, якщо в нас узагалі закінчиться підтримка. Але мені здається, що це можна було б робити й зараз.

Юлія Самаєва, редакторка відділу економіки ZN.UA:

1. Персоніфікація — напевно найкраще слово, що може узагальнити медіатренди в Україні. По-перше, більш персоніфікованою стала сама журналістика: починаючи з того, що поруч із медіа без журналістів працюють журналісти без медіа, і закінчуючи суттєвим розширенням каналів комунікації з аудиторією завдяки якраз більш персоніфікованим, на кшталт телеграму.

По-друге, завдяки телемарафону як ніколи, мені здається, зріс запит на ексклюзивність і власну експертизу. Що загалом дуже хороший тренд із точки зору розвитку медіасередовища, особливо у поєднанні із запитом на достовірність інформації. Втім, зворотна сторона прагнення ексклюзивності за будь-яку ціну очевидна — і навряд вона нас утішає.

• Читайте також: Наталія Лигачова: «Арестович, Жданов — гарантована велика кількість переглядів. Але ж ми розуміємо, що це не експертність»

По-третє, вал однотипних повідомлень, що створюються під пошукові запити, призвів до персоніфікації контенту як додаткової можливості виділитися з натовпу. Корисні, прикладні, лаконічні тексти, що по суті мають зекономити час читача на самостійний аналіз певної теми або дати йому конкретний дороговказ під його запит.

Основним світовим трендом є генеративний штучний інтелект, який не лише дуже швидко покращує свою здатність до створення оригінальних текстових повідомлень і роботи з масивами інформації, але й значно краще за людей підлаштовується під алгоритми пошукових сервісів, забезпечуючи значно кращі результати у видачі для своїх повідомлень. Розуміння потенційних можливостей ШІ для трансформації галузі вже спонукало лідерів галузі пошуку інтегрувати ШІ у свої пошукові системи: Microsoft додала можливості ChatGPT у Bing3, а Google використав свій сервіс штучного інтелекту Bard для створення Search Generative Experience. Тож у дуже близькому майбутньому медіа доведеться не лише конкурувати з ШІ у створенні оригінального контенту, але й підлаштовувати його вже під нові, згенеровані ШІ, пошукові умови. Наразі все виглядає не надто загрозливим завдяки поширеним помилкам у роботі ШІ, але щоб дійсно занепокоїтися, достатньо озирнутися на темп, яким розвивається ця технологія, та швидкість змін, до яких вона вже призвела. Нам усім давно час думати над тим, як розвиватимуться медіа в еру ШІ, чи будуть і яким чином інтегруватимуть його у свої практики, а головне — як вони будуть протидіяти дезінформації у цьому новому світі.

• Читайте також: Штучний інтелект і дезінформація: як російський агітпроп використовує дипфейки у війні з Україною

2. У 2024-му залишатимуться виклики попередніх років: обмежений доступ до даних і публічної інформації, самоцензура медіа, хронічна втома аудиторії, яка другий рік — у новинах 24/7, кволе функціонування рекламного ринку в поєднанні з дуже повільним відновленням доходів людей — як обтяжливі фактори для фінансування медіабізнесу.

3. Дійсно одне з найголовніших завдань як влади, так і медіа — постійно утримувати тему Росії проти України на глобальному порядку денному. Складне завдання і дуже комплексне. Думаю, найкращий із можливих способів із ним упоратися — розділити на підзадачі для різних виконавців. Важко щось стверджувати відносно стратегії влади як одного з таких виконавців, ми лише можемо сподіватися, що вони мають комунікаційні плани роботи з аудиторіями різних країн, а перелік цих країн значно ширший, ніж пул наших союзників.

Українські ж медіа однозначно мають підтримувати та розширювати свою співпрацю з закордонними колегами. Досвід такої взаємодії підказує, що нам ще є, що розповісти світові. Звісно, чисті емоції вже не працюють, відтак і акценти мають зміщуватися — саме час згадати хрестоматійне правило «географічного наближення», розказуючи іноземним аудиторіям не так про жахи війни, як про ризики, які несе можлива перемога Росії демократичному світові, їхній країні безпосередньо, безпеці регіону тощо. Аргументи завжди можна знайти, як і контакти з колегами за кордоном. Не менш важливим, як на мене, є підживлення світової цікавості до України як такої, її культури, мистецтва, історії та нинішніх перетворень. Для багатьох це досі терра інкогніта, оповита міфами та упередженнями. Їх розвінчання — також одна з ключових комунікаційних задач на сьогодні.

Наталя Курдюкова, співзасновниця та керівниця Харківського медіахабу, мережевого підрозділу медіацентрів «Україна», співзасновниця медіапроєкту «Накипіло»:

1. Робота цього року, на жаль, не дала можливості бути в курсі медіатрендів. Я навряд тут буду авторитетною. Також я практично не відвідувала медійні заходи. Спробую тільки виокремити деякі тенденції, які я помітила.

З українського характерного: деякі медіа почали системно робити двомовний контент, і ні, не українською й російською, а українською й англійською, іноді навіть є більше мов і перекладів. І це круто.

На жаль, не стало трендом і проривом останніх двох років радіо. І це сумно, бо саме радіо має бути основним інформаційним інструментом у країні, де йде війна. Особливо на деокупованих і на окупованих територіях. Наше спілкування з жителями деокупованих територій довело також, що навіть ті станції, що слухали в окупації (Суспільне та «Громадське»), не враховували у своїх ефірах інтереси українців на окупованих територіях і не давали інформацію, яка могла б їх підтримувати або навіть рятувати.

• Читайте також: «Я не думав, що у XXI столітті радіо як технологія буде настільки стратегічним і життєво важливим», — Дмитро Хоркін

Але водночас війна дуже круто проявила деякі місцеві медіа та окремих журналістів. У Харкові, принаймні, це дуже помітно. Власне, можна сказати, що для декого це стало квантовим стрибком у професії. Але є й ті, хто не виправдав очікувань.

2. Проблем для українських медіа залишаються три: бути професійними, незалежними та виживати. Поясню, але буду мати локальний ракурс: багато професіоналів поїхали з початку війни. Ті, хто був якісним і професійним (це стосується багатьох медійних спеціальностей, не тільки журналістів) давно працевлаштований в іншому українському місті або навіть за кордоном. Дехто мобілізувався або на початку війни, або вже в процесі. Журналістки також мобілізуються, і цей пункт стосується не тільки чоловіків. Також можна очікувати, що журналісти та журналістки будуть і далі йти в ЗСУ. Це зовсім не означає, що вони будуть втрачати свій фах, але точно може втрачати професія. Мобілізовані журналісти — крім суто військових спеціальностей можуть бути хорошими пресофіцерами (а я, повірте, дуже вболіваю за наявність якісних пресофіцерів), але хороший пресофіцер не є хорошим журналістом, принаймні за своєю посадою. Його чи її задача — захищати інтереси підрозділу, вести сторінку в фейсбуці, власне, комунікувати з журналістами (але чомусь це не першочергова задача), ну і взагалі про посадові обовʼязки пресофіцерів є сенс якісно поговорити. Він чи вона по суті займається піаром, а погодьтеся, це трошки відрізняється від журналістики.

Тож одним із найважливіших викликів є наявність професійних людей у командах медіапроєктів, особливо в регіонах, близьких до фронту.

Звісно ж, викликом є виживання та редакційна незалежність локальних медіа. Розвиткові локальних і регіональних медіа треба зараз приділяти найбільшу увагу, оскільки наш інфопростір «окупував» єдиний марафон (хоча з цим теж терміново щось треба робити).

3. Ми програли дуже важливу складову кризових комунікацій — якісну й системну роботу з іноземними медіа. А саме вони формують громадську думку за кордоном. Ми працюємо з цим (як Харківський медіахаб) практично з початку війни, пробиваємо головою бюрократичні заборони, непрофесійність деяких пресслужб, безпідставні відмови на зйомки… Так, безумовно, війна накладає певні правила роботи, але більшість професійних журналістів до цього готові — вони не готові до непрофесіоналізму та самодурства. Звісно ж, і журналісти бувають різні, але кінець кінцем, хто більше зацікавлений у матеріалах про Україну — ми чи вони?

Власне, перше: професійна та якісна робота з медіа на державному рівні в системі кризових стратегічних комунікацій. І не вибіркова та ручна, а саме системна.

Друге: нам потрібно мати своїх спікерів на різні аудиторії. Є багато зірок, що підтримують Україну, зокрема з українським корінням, треба домовлятися з ними та разом проробляти стратегію спілкування з аудиторіями.

Третє: українські волонтери, активісти, культурні діячі, режисери, яких зараз запрошують за кордон на різні заходи. Кожен із нас має бути амбасадором України та готувати (саме готувати) свої виступи з чіткими меседжами про підтримку.

Четверте: власне ці меседжі мають бути чітко артикульованими та пропрацьованими. Може йтися не про підтримку саме нашої країни (щоб не провокувати дискусії про нацистів тощо), а про захист справедливості та людських цінностей, які, якщо ми їх усі разом не захистимо сьогодні, ризикують зникнути з мапи загальнолюдської моралі.

Ну, і велика проблема — взагалі відсутність спільного розуміння кризових комунікацій. Практично в кожному державному органі, міністерстві, військових керівних структурах є страткоми, але вони не просто не комунікують між собою, а скоріше конкурують! Чи нормальна це ситуація в країні, де йде війна? Кожен робить щось своє, в результаті — ані спільних рішень, ані великого ефекту.

Олег Панюта, ведучий і співзасновник каналу «Ми — Україна»:

1. Головні тренди — продовження знецінення традиційних каналів отримання інформації. Як наслідок — «клікбейт наше всьо», поглиблення прірви між якісною журналістикою та стилем «гаряче сирим не буває». Безплатний телевізор поступається такому ж безплатному телеграму, при цьому програючи у верифікації інформації.

• Читайте також: «Це пекло створюємо ми»: як ютуб змусив грати у клікбейт і змінив українські медіа

2. Традиційним медіа — вижити як інституції, як інструменту донесення інформації до українців.

3. Потрібно дати можливість західному суспільству постійно бачити, на що йде допомога нашій країні — військова, фінансова, технічна, інтелектуальна. І масштаб — коли її не вистачає — на фоні втрат, руйнувань, потреб. Максимальна кількість медійних звітів — про відновлене житло, про ефективну роботу наданої техніки, про врятовані життя та долі переселенців і постраждалих від рашистської навали. І нехай ці історії будуть схожими чи однотипними: лише звітність і вдячність. І як наслідок — необхідність продовження допомоги не дасть притупитися західній емпатії.

Акім Галімов, продюсер «1+1 Media», автор ютуб-каналу «Реальна історія»:

1. Є збільшення кількості диджитальних проєктів і загалом зростання українського ютуб-cегмента. Зʼявляється дуже багато історичних каналів, узагалі ми фіксуємо істотний попит на історію в ютубі. Очевидно, це повʼязано з війною. Наприклад, наш канал «Реальна історія», що запустився у лютому, вже має понад 360 тисяч підписників. Тобто приріст — понад 30 тисяч підписників щомісяця. З’явилося й активно зростає чимало інших проєктів. В українському ютубі вже є й ігрові шоу, токшоу, чимало стендап-шоу, кілька потужних проєктів-інтервʼю. Можемо констатувати, що український ютуб перетворився на повноцінну галузь зі своїми законами та правилами. І своєю рекламою.

• Читайте також: «Коли на тебе напали через фальшиву історію, хочеться дізнатися справжню»: як і чому змінилося ставлення українців до своєї історії

Ще один тренд також пов’язаний із посиленням диджитального сегмента — це зростання впливу соцмереж. Більшість українців отримують новини із телеграму, і їхній відсоток зростає у порівнянні з 2022 роком. Звісно, це впливає і на кількість фейків, які розповсюджується через соцмережі. Їх стає більше і вони, на мою думку, істотніше впливають на стан людей.

У світі також зростає роль соціальних мереж, а разом із нею і визначний вплив інфлюенсерів. Окрім цього, все більше говорять про фактчекінг і боротьбу з дезінформацією. Стає більше проєктів, що займаються саме цією роботою.

Що на це вплинуло? Безперечно, впливає війна в Україні, що є складовою глобальнішого протистояння між умовним Заходом і Сходом. Інформація завжди була зброєю, і зараз це лише посилюється.

2. Виклики такі самі, як і перед усіма іншими людьми, галузями, сферами в Україні. Вистояти! Маємо думати над альтернативними джерелами доходів в умовах війни та падіння рекламного ринку, маємо боротися з дезінформацією, посилювати фактчекінг і протидіяти російським ІПСО. Також ми маємо бути відповідальними та розуміти, що від нас зокрема залежить і загальний настрій людей. Відтак у співпраці з державою потрібно думати над тим, який інформаційний порядок денний ми маємо формувати для нашої країни загалом. Мова не про тези, що «за два тижні ми переможемо», а про глибоку інформаційну політику, яка буде враховувати й опрацьовувати всі проблеми, з якими ми зіштовхнулися та ще зіштовхнемося у майбутньому.

3. По-перше, шукати в кожній країні окремо ті теми та наративи, які можуть бути близькими чи чутливими для тих суспільств. Тобто працювати не на загал, а для кожної конкретної країни, яка є для нас важливою у геополітичному вимірі, розробляти окрему інформаційну стратегію. Десь переймаються змінами клімату, десь утисками на релігійному ґрунті — приміром, для арабського світу дуже чутливою є тема утисків мусульман. Кримські татари — це мусульмани. Те, як їх переслідують у Криму, — може бути точкою такого своєрідного інформаційного входу в країни мусульманського світу, серед яких багато хто підтримує Росію. В країнах Півночі дуже чутливі до тем, що стосуються зміни клімату, забруднення території. В нас відбувається страшний екоцид, який вплине на планету загалом. Очевидно, про це можна говорити з країнами північної Європи. Можемо працювати в цьому напрямку. І звісно, персональні історії, персональні трагедії, проблема вивезення українських дітей. Західна аудиторія дуже чутлива до подібних проблем.

Лариса Івшина, головна редакторка газети «День»:

1. Я вважаю, що російська повномасштабна агресія проти нашої держави — це той фактор, який позначився як на українських, так і на світових медіа цього року. Вторгнення Росії поставило величезні питання перед світовою цивілізацією, і ці питання є сутнісними.

В Україні, на мою думку, продовжується довготривала стагнація національної журналістики. Ця стагнація пов’язана з кризою світоглядних орієнтирів. Звісно, війна спростила картину світу: поняття «свій» і «чужий» допомагають лише у короткій перспективі. Але нікуди не поділися наші непроговорені проблеми, і від цього часом штормить суспільство.

Національна журналістика як інституційне явище не впоралася з багатьма викликами. Пам’ятаю, колись в інтерв’ю тоді ще «Телекритиці», майбутньому «Детектору медіа», я говорила про те, що журналістика є відповідальною «за спотворення спотвореної системи координат». Ось це залишається актуальним, якщо говорити про українські медіа.

Життя в умовах повномасштабної війни продемонструвало, що нам в Україні потрібні ті, здавалося б, консервативні речі, які ми відкидали. Я маю на увазі, наприклад, дротове радіо, що у таких умовах, як наші, є найпершим способом для влади оповістити населення. Те ж саме стосується друкованої преси. Протягом не одного року ми доставляли газету «День» на передову, де не працювали гаджети, не було електрики. Там був хліб і наша газета. Тому інституційність має бути збережена.

Наша політична журналістика найбільше постраждала після початку великої війни, бо в країні не стало політики. Разом із цим я би відзначила нашу воєнну журналістику, вона є потужною. Також у нас розвивається журналістика особистостей, і тут я би зокрема відзначила тих, хто почав підіймати історичні теми. Редакція газети «День» двадцять років тому починала впроваджувати ці теми в українську журналістику, а зараз історичної проблематики є дуже багато у наших медіа, і це обнадійливий знак.

Єдине, що я би додала: добре, що у нашому суспільстві є запит на журналістику особистостей, але ще має бути сформований запит на якість.

Загалом же те, що робить схожими виклики, що стоять і перед нашою журналістикою, і перед міжнародною, — необхідність робити вибір в умовах, коли добро протистоїть злу.

2. Я думаю, що основний виклик, який стоїть перед українськими медіа у наступному році, — це необхідність нарощувати якість, виходити на більш відвертий діалог із суспільством, не впадати в зайву ейфорію. Думаю, окрім зброї, нашій країні потрібний інформаційний «план Маршалла». У вогні війни ми маємо не лише перемогти ворога, а й позбутися тих недосконалостей нашого медіапростору, які були спричинені олігархічною системою.

3. Я не переконана, що є втома. Думаю, що країни, які нам допомагають вистояти проти Росії, реагують на Україну по-різному. Ця їхня реакція залежить не лише від того, наскільки вони зацікавлені саме у нашій перемозі та наскільки добре вони обізнані про нас, але й від того, як ми самі працюємо з їхньою обізнаністю.

Гадаю, Захід усе більше відчуває, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну — це цивілізаційна проблема. Припускаю, що багато хто на Заході злякався нашої стійкості. Багатьом із них було би зручніше, якби ми прогнулися та підкорилися агресору, бо вони вірять, що на Україні росіяни би зупинилися. Але насправді якби ми відмовилися від боротьби за своє існування, це означало би повну поразку західного світу перед свавіллям російського тоталітаризму. Наше підкорення Росії означало би, що Захід є безпорадним.

Ну, і скажу декілька слів про українську владу. На початку російського повномасштабного вторгнення склалося враження, що настільки великий і гострий виклик, який постав перед нашою державою, здатний міняти людей. Давалася взнаки і якісна робота спічрайтерів президента Зеленського, і його активна поведінка на світовій арені. Все це разом добре спрацювало на першому етапі. Але згодом про себе нагадали наші скелети у шафі. Я маю на увазі скандали, що почали виникати навколо закупівель для ЗСУ тощо і які не залишилися непоміченими для наших партнерів. Ось ця задавлена, я би сказала, аморальність нам найбільше шкодить. І поки я не бачу ознак того, що нинішня українська влада справді веде системну боротьбу з цією проблемою. Якщо Зеленський хоче ще раз обратися (а я думаю, що він хоче), цю боротьбу необхідно вести.

І ще важливий момент, який стосується нашої влади. Армія під час війни — це дуже серйозна військова наука. Не можна людям, які про це не мають достатнього уявлення, втручатися у це і створювати політичні впливи всередині армії.

Колаж: Микола Шиманський/«Детектор медіа»