«Я вам наговорила з погляду вічності», — сказала головна редакторка газети «День» Лариса Івшина після імпровізованої екскурсії редакцією. У розповіді про фотографії на стінах, що свого часу стали експозиціями численних виставок газети, про фотоальбоми та понад 50 книжок, — три десятиліття роботи «Дня».

Але ці історії — невіддільна частина не лише історії самого видання, а й історії України. 

«Кожна фотографія і текст під неї є в архіві. Тобто це алібі журналістів “Дня” перед історією новітньою і великою», — говорить головна редакторка видання.

Лариса Івшина очолює «День» від січня 1997 року. Заслужена журналістка України, авторка й упорядниця публіцистичних книжок на історичну тематику, вона одна з тих, хто творив журналістику Незалежної України, невіддільною сторінкою якої стала газета «День».

Сьогодні частина цієї історії — у світлинах.

Перші фотографії з архіву газети «День», розвішані вздовж сходів редакції, — бійці АТО на «нулі» зі свіжим номером у руках. У 2014 році «День» був чи не єдиним виданням, яке потрапляло на фронт і в прифронтові зони — завдяки волонтерам, читачам і самим військовим, які передавали свіжі випуски на блокпости. Газету також доправляли до військових госпіталів для поранених бійців.

Лариса Івшина: «Це наша фотовиставкова робота. Жінка — Людмила Кушко з Рівного. Моя альтер его. Ця робота висить біля мого кабінету років двадцять. Гарна хода, легка, так? А ля Шанель».

Лариса Івшина: «Блаженніший Любомир Гузар у редакції (праворуч). А це мій герой, Євген Грицяк, лідер Норильського повстання у таборах ГУЛАГу. У серпні минуло 100 років із дня його народження (роки життя 1926—2017 — “ДМ”). У мене з нашими медіа дуже мало спільних героїв. Це мій герой — не їхній. Ніхто ж грантовим виданням, думаю, не викручує руки, за те, щоб вони про нього не написали… Під час Норильського повстання в ГУЛАГу навколо українців об’єдналися всі в’язні, навіть росіяни. Євген Грицяк сам говорив, що це був той єдиний момент, коли навіть росіяни погодилися на лідерську роль українців. Така була висота моральна...

…До речі, я питала Євгена Степановича, чому він не пішов під час перших виборів у політику, чому не пішов у президенти. А він каже: “А тому що мене б не пропустили”. Запитую: “А хто б вас не пропустив?”. “Та свої”, — відповідає. Отут треба було поритися, провести журналістське розслідування: чому тоді Україна почала втрачати свої шанси?» (газета «День», «Гандi» зупинився в Усті», 2016).

Лариса Івшина: «Ось вам — першоієрарх. Ця фотографія — виставкова і має велику історію. Автор — Андрій Нестеренко. Тоді у нас на виставці побувала Марина Порошенко. Я їй показала цю звичайну, на перший погляд, роботу і розповіла її історію. А президент збирався якраз летіти в Туреччину до Варфоломія. Я кажу: “А він зможе цю роботу відвести на Фанар і подарувати?”.

Так, звичайно. Ми запакували, і Марина просто після виставки поїхала в Бориспіль. Так Петро Порошенко став нашим дипломатичним кур’єром. А вранці ми бачимо: всі агентства показують момент, як Порошенко дарує цю фотографію патріарху.

А головне — цей патріарх є достойною людиною. Ми писали хороші тексти про «зеленого» патріарха — зеленого в сенсі екологічності, а не українського. А потім показали всю цю історію. Фотографія, як я знімаю роботу і дарую Марині, як вони вручають її на Фанарі, який щасливий Андрій Нестеренко. Журналіст він не наш, він тоді працював, здається, в “Голосі України”. Просто ми його прославили, тому що наша ідея на фотовиставці була така, що у нас перемагають не свої, а кращі. А я б казала, що це ідея для країни загалом — не свої, а кращі. А свої тоді, коли вони кращі з кращих».

На фото — Віктор Черномирдін тримає в руках книжку Лариси Івшиної «День і вічність Джеймса Мейса» (Джеймс Мейс — американський історик, дослідник Голодомору в Україні. У 1993 році переїхав в Україну й вісім років пропрацював в газеті «День». Запропонував запалювати свічки в знак пам’яті за померлими від Голодомору — «ДМ»).

Лариса Івшина: «Коли ми почали багато писати про Голодомор, подзвонив мені Віктор Степанович Черномирдін, на той час Посол Росії в Україні, й каже: “Лариса, я хочу прийти поговорить с вами”. Кажу, приходьте. Розповіла йому про Джеймса, якого не було вже як рік тоді. “Лариса, ну я же знаю, что вы из Западной. У вас там не было голода. Почему вы так много пишете о Голодоморе?” — запитує. А я відповідаю: “Вікторе Степановичу, ви не вірите в людське співчуття? Це була трагедія частини мого народу. І я це відчуваю. І так себе позиціюю”.

Треба сказати, Черномирдін — один із небагатьох, хто був здатний слухати. Тоді ще здатний слухати. До речі, деякі з тих росіян, які нормальні люди, аналізуючи, кажуть, що якби Росія здатна була зробити наступником Єльцина Черномирдіна, то трагедії в українсько-російських стосунках не відбулося б. Так вважав і Євген Кирилович (Марчук — “ДМ”)».

Два видання з серії «Новітня історія для чайників» «Котел, або Справа без терміну давності» про справу Гонгадзе, упорядник Іван Капсамун, і «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська» Валентина Торби. «Торба в армії зараз, луганський журналіст, я його витягнула через фейсбук, він сидів уже фактично в підпіллі», — говорить Лариса Івшина.

Книга «Повернення в Царгород» вийшла за чотири роки до отримання Томосу. В одній площині тут з’єдналися всі Софії: у Києві, Стамбулі, Софії. Таке собі братерство сестер.

— Чому не сестринство?

— Тоді «братерство» виглядало більш потужним словом. А ще у нас є книжка «Сестра моя, Софія» — про Болгарію. Коли приїздила міністерка з Болгарії, я телефонувала в наш МЗС: «Візьміть, подаруйте, ми ж переклали її болгарською. Покажіть, що Україна не тільки на рівні державних установ любить Болгарію, вона пам’ятає наш давній шлях разом». Не взяли. Їм не цікаво.

У передмові написано: «Історія України з Болгарією, ніби історія двох сестер, розлучених у ранньому дитинстві, що росли згодом у різних родинах. Замість того, щоб разом із Болгарією дивитися одна на одну і вивчати, ми дуже довго дивилися на Москву, на ту, яка хотіла нас розділити. Вдивляючись у чорну діру цивілізації — а чорні діри, як відомо, здатні затягувати, — ми втрачали час. І як правильно здійснити гравітаційний відрив?

І ось дивом я знайомлюся з болгарським прем’єром, коли вони відірвалися. У книжці є це інтерв’ю. Росія незчулася, як Болгарія стала членом НАТО і Євросоюзу. Але ця команда пожертвувала політичною кар’єрою. І цей прем’єр каже: «Мою політичну кар’єру знищила Росія. Це була їхня відплата за цей розрив».

Лариса Івшина: «Один із читачів написав нам: “Ваші книги чудові, але вони такі товсті, хто їх буде читати?”. Ми задумались і зробили дві збірки по 15 тонких. Серії «Бронебійна публіцистика» та «Підривна література». І от за цими блоками прийшли перші читачі, якими я пишаюся теж, — хлопці з “Азову”. І я їм кажу: “Може, ми вам подаруємо ці книги?”. А вони кажуть: “Ні, принципово ні, ми хочемо її купити”. Думаю, Боже, нарешті ми дочекалися таких читачів, які хочуть купувати самі. Грушевський, Сахаров, Єжі Ґедройц, Петлюра, Бандера, Шептицький, Липинський, Багряний, Ліна Костенко — це колосальна праця, яка має підтримуватися зацікавленою державою. Держава не має жити окремим життям від інтелектуального дискурсу».

«Як би так воювати, щоб не посваритися» — один з афоризмів із новонародженої збірки «Дещо… 100 дещо незвичних думок». Автор, ідея, тексти, думки — Лариса Івшина, графіка — Анатолій Казанський. Починається видання теж дещо афористично: «Газета “День” для країни, якої ще нема».

Лариса Івшина: «Книжка “Апокрифи Клари Ґудзик”. Авторка, яка все життя працювала в Інституті кібернетики Глушкова, а потім, фактично на пенсії, стала видатним журналістом. І за це отримала аудієнцію Івана Павла ІІ. Вона розповідала про це так: “Я, знаючи, що він поляк наполовину, не тільки українець, заговорила польською, а він до мене українською!”.

Зараз у Польщі частина людей, м’яко кажучи, трошечки з’їхала з планки, але хіба це не ті сторінки українсько-польської історії, які треба нагадувати їм? Що папа Іван Павло ІІ не тільки великий поляк — він великий слов’янин. І великий українець — для нас. Це була така душа, яка привернула до католицької церкви одразу дуже багатьох людей.

А зараз частина людей псують репутацію Польщі — у Польщі Ґедройца, в Польщі Яцека Куроня. Навіть з останніх — Юрек (Єжи) Шмайдзінський (загинув 10 квітня 2010 року в Смоленській авіакатастрофі разом із президентом Польщі Лехом Качинським — “ДМ”), який був у той час міністром оборони, як і Євген Марчук. Вони були дуже дружні. І, коли він гостював в Україні, вони були разом у Криму, говорили про загрози з боку Росії щодо Криму. Уже був спільний УкрПолбат, який воював у Іраку.

І тому Євген Кирилович отримав на День польської армії відзнаку Білого орла, вищу нагороду Польщі, яку недавно всі поштою посилали. Це не моя нагорода, я би не могла нею розпорядитися. Але, думаю, Євген Кирилович не віддав би її. Тому що треба пам’ятати, що є не тільки тимчасові ексцеси, але й вічні інтереси у нас є. Наша книжка має назву “Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди…” Там є слово сусіди. Це важливо».

Чого ще торкнулася Лариса Івшина, за її словами, в «імпровізованій інтродукції»?

Того, що тих, кому не відоме ім’я Петра Григоренка, вона водить у Музей самвидаву. Зокрема, студентів Літньої школи журналістики.

Того, як із Газети «День» звільнилася журналістка, яка пішла на пресконференцію Віктора Ющенка, тоді ще прем’єра, і допустила у запитанні, а потім у матеріалі критичні нотки. Вона, за словами головної редакторки, злякалася тиску журналістської тусовки. Адже «атмосфера була така, що всі співали йому Алілуя», «в медійних пенатах працювала група, яка готувала Помаранчеву революцію безоглядно». «Замість того, щоб подавати точки зору суттєві й вартісні, вони просто піарили любого героя».

«Перший Майдан був ідеальний з точки зору наших інтересів, тільки бездарно потім закінчився політично. А другий, на жаль, мав жертви, кров, політичні втрати і втрати нашої території. Він очевидно був ширмою для того, щоб забрати Крим. Росія абсолютно точно розуміла українські проблеми», — так думає Лариса Олексіївна.

І ще про одну важливу сторінку діяльності газети «День» розповіла головна редакторка: «Коли я розуміла, що слова безсилі, ми почали робити фотовиставки. Книга відгуків на них — багатотомна. У перший із них був такий напис: “Як дивно, що така ніяка, нудна газета робить такі фантастичні фотовиставки”. І це велика сила фотографії. Вони зафіксували і перший Майдан, і “Очі Майдану” — є така робота».

Наприкінці першої зустрічі пані Лариса перехоплює ідею журналістки і пропонує розгорнути книжку «Дещо» на бажаній сторінці.

— Сорок друга, — каже Олена.

— «“Торгуємо чи воюємо?”. Це питання з першої пресконференції Петра Порошенка. Наша фантастична Алла Дубровик ішла на цю пресконференцію, і я попросила: “Алло, запитаєш це?”. Вона запитала — Петру Олексійовичу не сподобалася ця історія. Після цього Іван Капсамун, редактор відділу політики, сидів на всіх пресконференціях п’ять років поспіль із табличкою “Газета «День»” і жодного разу не отримав слова.

Фото: Ігор Васильєв