Чергові розслідування про закупівлі Міністерства оборони на ZN.ua та в «Українській правді» викликали дискусії. Журналіст Юрій Ніколов із посиланням на джерела у статті для «Дзеркала тижня» повідомив, що Міноборони закупило в турецької компанії 233 тисячі зимових курток за 20 мільйонів доларів. Однак згідно з митними документами однієї з партій, вартість курток дорогою з Туреччини в Україну зросла втричі. При тому, що куртки, за словами журналіста, виявилися літніми, а не зимовими. Невдовзі вийшло розслідування журналіста «Української правди» Михайла Ткача про те, що племінник народного депутата від «Слуги народу» Олександр Касай може бути пов'язаним із турецькою компанією, яка заробляла на постачанні цих курток.

Міністр оборони Олексій Резніков на тлі цих розслідувань запропонував парі Михайлу Ткачу та голові антикорупційного комітету Верховної Ради Анастасії Радіній, згідно з яким, якщо Міноборони доведе свою невинуватість, Ткач має на три роки припинити займатися журналістикою, а Радіна — скласти мандат. Водночас, якщо підтвердиться інформація журналістів, Резніков піде у відставку. Михайло Ткач порадив Рєзнікову укладати не парі, «а договори про закупівлі по ринкових цінах і не з родичами "слуг народу"».

Реакція на цю ситуацію різна. Зокрема, Тетяна Ніколаєнко з видання «Цензор.нет» вважає деякі твердження Юрія Ніколова у статті для ZN.ua маніпулятивними. Катерина Коберник із «Бабеля» написала у фейсбуці пост про відсутність в Україні відповідальності журналістів... Водночас багато хто вважає реакцію влади атакою на незалежну журналістику.

«Детектор медіа» звернувся до медіаменеджерів і правозахисників із запитаннями:

• Не торкаючись конкретних розслідувань щодо МО, які ви бачите загальні проблеми в роботі журналістів-розслідувачів? Що б могли порадити на ті випадки, коли причетність когось до корупційних схем не є очевидною на перший погляд? Тобто як упіймати «невловимих», які часто ще й мають можливість прикритися безліччю прогалин або й навмисно закладених корупційних «схем» у законодавстві?
• Які проблеми існують у комунікації влади та її діях щодо звинувачень у зловживаннях і корупції? Як мала б діяти відповідальна влада? Зокрема, як ви оцінюєте останню заяву Зеленського про прирівнювання корупції до держзради, надання повноважень у боротьбі з нею СБУ тощо?

Читайте відповіді Дар’ї Каленюк, Валентини Самар, Олексія Мустафіна, Гліба Канєвського, Олексія Харченка, Дмитра Золотухіна, Михайла Жернакова, Оксани Романюк, Ганни Гопко, Валентини Теличенко, Людмили Панкратової.

Дар’я Каленюк, виконавча директорка Центру протидії корупції:

Проблему розслідувань можна розв'язати шляхом повернення електронного декларування для високопосадовців Міністерства оборони та армії. Зокрема, керівників ВЛК, військкомів, «закупівельників», тобто тих, хто в Міноборони та в інших оборонних структурах займається питаннями закупівель та іншими корупціогенними питаннями.

Це допоможе не лише журналістам-розслідувачам, але й звичайним людям викривати корупційні схеми. І такий інструмент містить серйозний превентивний ефект. Ризик бути викритим через електронне декларування є стримувальним фактором для багатьох чиновників.

Для журналістів електронне декларування, зокрема доступ до публічного реєстру, є просто базовим, основним інструментом ефективно, ретельно, детально розбиратися у питаннях, про які вони пишуть. І робити розслідування не на основі інформації, яку надають джерела, а на основі документів, фактів, аналізу зв’язків.

Інша проблема журналістів-розслідувачів зумовлена воєнним станом у країні. Більша частина закупівель в оборонній сфері відбувається за зачиненими дверима, навіть ті, що не стосуються збройних закупівель. Ми частково розв'язали цю проблему після історії з яйцями по 17 гривень, але ризики корупції в оборонних закупівлях усе одно є. Це пов’язано з тим, що у зв’язку з воєнним станом у нас оборонні закупівельники діють за спрощеними механізмами. Але якщо немає цивільного громадського контролю, внутрішніх систем стримування та противаг у владі, то така спрощена система створює унікальне середовище для процвітання корупції.

Саме тому тут є критичною роль журналістів-розслідувачів, щоби пояснювати, що насправді відбувається, і не давати владі використовувати війну як прикриття для дерибану державних коштів. Адже, на жаль, навіть під час війни в нас є когорта чиновників, які продовжують красти на війні.

Що стосується комунікацій влади та її дій у відповідь на звинувачення в корупції, то конкретно в ситуації з куртками ми бачимо намагання міністра оборони Резнікова уникнути відповідей на прямі запитання журналістів і використати всілякі маніпулятивні інструменти. І це відбувається вже не вперше.

У випадку з розслідуванням Ніколова про закупівлі харчів для військових такі маніпуляції полягали в погрозах, натяках на те, що журналіста притягуватимуть до відповідальності за держзраду. Потім у міністра була категорична відмова визнавати факти, він розповідав, що яйця купували в кілограмах і тому вони не коштували 17 грн за штуку. Кожна його публічна комунікація потребувала фактчекінгу. Навіть коли пресслужба Міноборони визнала, що яйця таки закуповували за названою ціною, міністр не визнав, що брехав, не пішов у відставку і зараз продовжує свої маніпуляційні пасажі.    

Зараз Резніков запропонував парі журналісту Михайлу Ткачу та голові парламентського комітету Анастасії Радіній замість того, щоби прийти на засідання парламентського комітету та відзвітувати, пояснити, аргументувати свою позицію. Це неприйнятна поведінка для міністра оборони, особливо для міністра країни, яка воює. В нас Міністерство оборони є найбільшим розпорядником державних коштів зараз. Всі наші податки йдуть на безпеку й оборону. І без парламентського та громадського контролю створюється середовище для корупції та узурпації влади. Це все ми й бачимо на прикладі комунікації міністра Резнікова.

У суспільстві є величезний запит на боротьбу з корупцією, і воно не сприймає випадки, так би мовити, танців на кістках, коли хтось на фронті воює, а хтось у тилу дерибанить оборонні кошти. Втім, заява Зеленського про те, що він хоче прирівняти корупцію до держзради, звучить красиво, але насправді створює можливості для СБУ забрати будь-яке кримінальне провадження проти найвищих чиновників у незалежних антикорупційних органів і знищити його. Це, з одного боку, такий піар-трюк, а з іншого — замисел Татарова, спрямований на те, щоби посилити узурпацію влади в країні. Свого часу справа Татарова була похована після того, як її підслідність передали з НАБУ до СБУ.

Ось що ховається за заявами президента про прирівняння корупції до держзради — можливість передавати корупційні справи до СБУ, яка займається провадженнями щодо державної зради, і «зливати» їх, як це було у випадку з Татаровим. Або «доганяти» неугодних президенту персонажів і домагатися, щоб їхні корупційні кейси, перетворені на звинувачення в держзраді, завершувалися 15-річним вироком.

Валентина Самар, головна редакторка Центру журналістських розслідувань:

Загальна проблема — все та ж, яку Денис Бігус визначив чотири роки тому: «Злочинність організована, а ми — ні». Під організованістю розслідувачів я розумію не примітивне «збитись у зграю і доганяти» (хоча бувають ситуації, коли інакше, здається, ніяк), а взаємодію на основі спільних цінностей, правил (стандартів) і цілей, головною з яких є зміна системи.

Зараз той час, коли потрібне не просто якісне розслідування факту корупції, надання суспільству відповіді на вічні питання (тут зацитую ще одного класика Олексу Шалайського): хто, скільки та як украв? Потрібне чітке розуміння, яке треба донести аудиторії: як такі схеми унеможливити, як перекрити шлях до мільярдів мародерів, які крадуть на армії, що в цій машинці не дозволяє їй їхати на потрібній швидкості та в правильному напрямку? Потрібні кадрові зміни та/або зміни законодавства, прозорість закупівель, відкриття реєстрів і повернення публічного е-декларування.

Але в кожному розслідуваному випадку корупційного, як і будь-якого іншого, злочину має безвідмовно працювати принцип невідворотності покарання. Розслідування в розумні строки, реальні терміни покарання та відшкодування заподіяної шкоди.

І це, як розумієте, зовсім не те, що пропонує президент Зеленський формулюванням «прирівняти корупцію до державної зради». Бо в цій неуточненій (у чому полягає «прирівняння»?) та неаргументованій (а що це дасть?), а відтак популістській ідеї поки що вбачається тільки намір змінити підслідність, аби вивести справи топкорупціонерів із НАБУ в СБУ. У нереформовану СБУ, яка скерує обвинувальні акти в нереформовані суди. Ви багато вироків стосовно держзради топфігурантів можете пригадати? Де підозри про державну зраду Наумову, Деркачу та Клюєву? І як там Баканов, тримається?

Нагадаю одне із загальноприйнятих визначень політичної корупції: маніпулювання законом і процедурами для розподілу ресурсів між обмеженою кількістю людей. Накладіть це визначення на ситуацію із закупівлями Міноборони — точний збіг, чи не так?

Цей ланцюг і систему треба розривати. Але система пручається — створені агенції з оборонних і речових закупівель не працюють, як мали б. Про «здобутки» першої з них, керувати якою Резніков і Шарапов поставили людей зі шлейфом посадових і корупційних скандалів, ви вже читали в розслідуванні «УП» та можете самі поцікавитись у судовому реєстрі (там ритуальні танці МО і його ж ДП «Агенція оборонних закупівель» щодо невиконаних контрактів на більш ніж 130 млн грн).

А запуск другої агенції, яка має займатися тиловим забезпеченням, Олексій Резніков гальмував як міг. На зустрічі із журналістами й антикорупціонерами відразу після публікації розслідування Юрія Ніколова та ZN.ua я питала Резнікова: коли нарешті чиновники Міноборони припинять займатися закупівлями, а запрацюють створені ще влітку 2022-го агенції, зокрема та, що відповідає за «речовку»? Відповідь була приголомшлива: «Я ще шукаю потрібну людину». Так, ніби йшлося про новий диван для вітальні.

Наказ про призначення Арсена Жумаділова, який фактично з нуля створив ДП «Медичні закупівлі» та показав, що в Україні можуть бути прозорі та чесні закупівлі, Резніков підписав тільки вчора. Під величезним тиском скандалу із «зимовими куртками». Однак, за словами Жумаділова, агенція наразі існує лише на папері.

Тож журналістам та антикорупціонерам не залишається іншого вибору, окрім як продовжувати лупати сю скалу. Але можна технічніше та результативніше. Для цього має бути більше спеціально навчених пошуку корупції людей. Це наразі — одне з перших завдань для центрів і проєктів журналістських розслідувань, які вже відбулися.

Олексій Мустафін, журналіст і медіаменеджер:

Я вважаю, що у сфері закупівель Міністерства оборони журналісти-розслідувачі виконують свою справу цілком добре. Коли вони взяли паузу через війну та певний час утримувалися від розслідувань, було більш напружено. Проблема перекладання відповідальності на журналістів в Україні існувала завжди. Політикам і чиновникам ніколи не подобалася робота журналістів, вони завжди мали підозру, що за журналістами працюють їхні політичні опоненти. Чомусь політики не вірять, що журналісти можуть виконувати свою роботу просто так. Мене більше тривожить, коли деякі журналісти заявляють, що колись вони займалися «правильними» розслідуваннями, а нині — це розхитувати човен. Очевидно, що в таких журналістів можуть бути друзі серед політиків, що спонукає їх робити такі заяви.

Якщо влада хоче продемонструвати свою впевненість і відкритість, вона має це демонструвати. Якщо політик вважає, що його хочуть певним чином дискредитувати, то завдання політика — спростовувати звинувачення, а не намагатися звинуватити журналіста в тому, що він виконує чиєсь замовлення. По-перше, це важко довести, а по-друге, це неефективно. Я не знаю жодного випадку, коли би політик вигравав у журналіста в чесній дискусії або судовому процесі.

Реакція міністра оборони Резнікова та пропозиція парі — це намагання перевести розмову в іншу площину. Наші політики останні роки взагалі зсуваються в бік клоунади, це зручніше для багатьох із них. Але ж якщо ви вважаєте, що медіа дезінформують — доводьте це. Є відома максима Томаса Джефферсона: якщо обирати між «урядом без преси» та «пресою без уряду», він обрав би «пресу без уряду».

Медіа можуть помилятися, ми пам’ятаємо історію з нібито російським паспортом пана Лієва. Є ризик, але він значно менший, ніж користь від подібних розслідувань.

Звичайно, можна прирівняти корупцію до державної зради, а опозицію — до подружньої. Але мені здається, що це певною мірою робота на публіку. Ми вже пам’ятаємо багато ініціатив, що треба запровадити довічний строк за корупцію, це навіть виносили на опитування. Дуже гостро сприймаються будь-які прояви корупції. Іноді її прирівнюють не лише до держзради, а й до вбивства, адже корупція часто обертається чиєюсь загибеллю. Але питання в тому, що це дозволить змінити та чого досягти. Ефективність важливіша за піар-ефект. Ініціатори мають аргументувати, чому це дозволить краще боротися з корупцією, але поки що я не бачу жодного обґрунтування. Крім того, як показує досвід минулих років, посилення повноважень спецслужб може використовуватися для задоволення власних потреб співробітників цих служб і політиків, ніж до ефективного виконання саме функцій спецслужб. Ця війна не просто за незалежність, вона за вільну та демократичну Україну. Якщо перемога досягається ціною того, що ми втрачаємо свободу та незалежність, то постає питання, а чи в правильному напрямку ми рухаємося.  

Гліб Канєвський, голова правління StateWatch:

На мою думку, неправильно розставлені акценти: відповідальність перекладають на журналістів і шукають якісь мотиви та порушення в їхніх розслідуваннях. Мовляв, вони неправильно зрозуміли інвойси, характеристики курток, не до кінця вивчили історію, як ці куртки рухалися через митниці кількох країн, щоби потрапити в Україну. Ну і загалом, мовляв, журналісти неправі, бо триває війна, а вони порушують такі складні питання як неефективність використання бюджетних коштів. На мою думку, це абсолютно зміщений і дуже хибний акцент. Насамперед треба піддавати аналізу політичні рішення керівництва Міністерства оборони щодо організації закупівель. До повномасштабного вторгнення у нас в країні була війна — вона просто змінила характер. Міністерство оборони як ключовий орган забезпечення вже до 24 лютого мав давно підготувати закупівельну інфраструктуру для того, щоб, якщо почнеться повномасштабна війна, дуже швидко закуповувати якісні речі за конкурентними цінами.

Історія про куртки нам говорить, що в жовтні 2022 року в Міністерстві оборони зрозуміли, що через місяць настануть морози, а 180 тисяч курток нема. Але ж насправді Міністерство оборони існує не перший рік і не у вакуумі. Міністерство насправді планує закупівлі кожен рік приблизно за однаковим алгоритмом. У 2022 році почалася мобілізація і стало очевидно, що курток треба більше. Треба було, щоб куртки були на складах в Україні вже в жовтні, а не тільки починати думати, де їх купити. І тут викрилася оця проблема, що в Міністерстві оборони 2022–2023 років немає планування, тобто ніхто не провів попередні зустрічі з представниками легкої промисловості України, щоби проговорити, скільки курток можуть вони пошити та що їм для цього потрібно. Ніхто не провів зустрічі з міжнародними виробниками, з цими ж турецькими компаніями, щоб заздалегідь погодити з ними об’єми, суми та час доставлення. Водночас дотягнули до жовтня — і тоді в того, хто пообіцяв привезти, вже й купують.

Друге питання — в кого все ж купили куртки? Як виявили журналісти-розслідувачі — у племінника народного депутата Касая, який із 2019 року сидить у Комітеті з питань національної безпеки, оборони та розвідки, що відповідає за контроль над плануванням і закупівлями Міністерства оборони. Вірогідно, що якщо з 2019 року в міністерстві досі відсутнє планування, то це означає, що Касай так само не впорався зі своїми повноваженнями з демократичного парламентського контролю над роботою Міноборони — як у попередні роки, так і у 2022–2023 роках. А найгірше, на мою думку, що Касай не просто не впорався з повноваженнями, а шукав можливості в цьому хаосі, відсутності планування та системних закупівель задовольнити свій якийсь приватний інтерес та інтерес племінника.

Ці два пункти свідчать, що Міноборони не має системного бачення, що робити з організацією закупівель, щоб вона була конкурентною та доброчесною. З 2019 року Міністерство оборони за різних міністрів брало на себе зобов'язання створити Агенцію оборонних закупівель за прикладом Державного підприємства «Медичні закупівлі України», коли всі кошти на закупівлю йдуть через Агенцію. Туди мали набирати професійних закупівельників під контролем міжнародних партнерів і громадянського суспільства, з доброчесною рекомендацією та репутацією, які мають лише один КРІ перед собою: провести вчасно ефективні закупівлі, тобто вивчити ринок, провести переговори з постачальниками тощо.

Але, на превеликий жаль, чим би не завершилася ця справа з куртками, — будуть чергові такі скандали, тому що як не було цієї Агенції закупівель в Міноборони, так і немає.

Кожен журналіст-розслідувач, своєю чергою, має для себе визначитися, чи він готовий під час воєнного стану розслідувати такі питання. Я відмовився, тому що воєнний стан — це все ж таки певні особливі умови суспільного життя, і треба робити вибір, щоб не нашкодити. Є розслідувачі, які не погоджуються з цією думкою та, навпаки, вважають, що такі речі треба розслідувати, щоб кошти використовували ефективно.

Якщо вже журналісти почали розслідування, то на них лягає певна додаткова відповідальність в умовах воєнного стану. Треба не тільки розслідувати, але також пропонувати конструктивні рішення, як розв'язати проблему. Зараз можна брати кожен договір Міністерства оборони за 2022 рік — і в кожному будуть знаходитися подібні племінники депутатів, завищені ціни, непоставлений товар тощо. Розслідувати можна дуже довго, але ж треба наголошувати на тому, що проблему треба розв'язувати та як це робити.

Володимир Зеленський у притаманному йому стилі хоче простим рішенням вгамувати запит суспільства на справедливість. Після усіх цих скандалів він вирішив, що посилення покарання — це гарна ініціатива. Очевидно, що серед широкої верстви суспільства, яка вимагає ледь не розстрілів під час воєнного стану, це буде сприйнято добре. Але, як уже заявили численні практики та юристи, якщо в такий спосіб буде реалізована ця ініціатива, вона повністю розмиє повноваження антикорупційної структури, зробить СБУ ще одним розслідувальним органом у сфері запобігання корупції, знову почнуться конфлікти між НАБУ та СБУ, переділ у ручному режимі в Офісі Генерального прокурора, вірогідно, за активного діалогу з Банковою, кому яку справу віддати.

Це все не наблизить нашу перемогу над внутрішнім ворогом — корупцією, а лише зламає той антикорупційний інструмент, який є на сьогодні.

Олексій Харченко, експерт зі стратегічних комунікацій, член Наглядової ради НСТУ:

Насамперед це питання про роль журналіста та журналістики — викрити конкретну особу чи явище, проблему? На мій погляд, журналісти й медіа як інститути громадянського суспільства, мають зосереджуватися на другому: контролювати владу та вказувати на проблеми, якщо такі є.

Для виявлення проблем фокус має бути на відповідності законодавства насамперед. Чи законодавство забезпечує інтереси суспільства? Наскільки законодавство відповідає суспільним потребам?

Тому спочатку потрібно з’ясовувати, як так узагалі може бути? Чи це легально (відповідає законодавству)? Якщо все легально, але є проблеми іншого характеру — вказувати на це.

Окрім цього, якщо ми говоримо про владу, державу, уряд, то за кожною дією, вчинком стоїть конкретний підпис і конкретна особа. І це реалістично відстежити, якщо ставити правильні питання. Наприклад, у випадку Міністерства оборони щодо закупівель у публічному доступі є Інструкція з підготовки, погодження, укладення, реєстрації, обліку, зберігання та контролю за виконанням договорів, що укладаються від імені Міністерства оборони України, затверджена наказом, у якій описано, який департамент і які посадові обов’язки виконує.

Для визначення конкретних осіб доречно звертатися із запитами до органів влади. Якщо органи влади не реагують — то це вже інша, хоча й не менш суттєва проблема, яку також варто порушувати.

Не менш важливо й використовувати OSINT, окрім інформації від джерел для її перевірки, щоб переконатися в мотивах джерел і бути впевненими. Це стосується, зокрема, й можливих пов'язаних осіб, попередніх рішень тощо.

Також важливим елементом мають стати коментарі сторін, залучених до розслідування.

Тому якщо мета справді виявити проблеми, — для цього є інструменти. Звісно, це може зайняти більше часу, але результати будуть достовірні, аргументовані, базовані на фактах.

Місія журналістів — надавати суспільству достовірну інформацію для прийняття рішень. Справа правоохоронних органів — визнавати вину та притягувати до відповідальності.

У випадку вищого керівництва важко з’ясувати безпосередню причетність, оскільки міністри безпосередньо не відповідають за подібні речі — та все ж несуть політичну відповідальність. Зокрема, за своїх заступників, які вже безпосередньо відповідають за конкретні напрями. Тому, за бажання, можна встановити зв’язок або ж вказати, на кому лежить відповідальність.

Швидкість у таких справах має поступатися достовірності та журналістським стандартам. Бо ціна помилки може бути високою. Так, ми пам’ятаємо, як оприлюднена недостовірна інформація щодо паспорта одного з посадовців Міністерства оборони коштувала посади, що за поточних обставин певним чином негативно вплинуло на роботу міністерства.

У журналістів не менша відповідальність, аніж у представників влади. Представники влади діють у межах, якщо дещо спростити, формули: робити все, що дозволено. Тиск журналістів і постійні звинувачення призвели до появи такого явища як «презумпція винуватості». Тобто, на відміну від пересічних людей, представники влади постійно мають доводити, що не є винними, а не їх вина має бути доведена. Це ускладнює роботу та створює тиск, що інколи призводить до того, що простіше не робити, аніж бути винним.

Проте державна служба — це від слова «служити». Найкращий спосіб убезпечення від звинувачень — прозорість. Комунікація — це також про прозорість і довіру. Представники влади мають про це пам’ятати. Найбільш промовисто говорять факти та можливість зацікавленим особам поставити запитання. Власне, попри початково недоречні заходи, Міністерство оборони представило інформацію громадській раді, а також провело пресконференцію.

Ніхто не застрахований від помилок. Але визнання помилки та її усунення — набагато краща стратегія, що працює на формування довіри, аніж намагання приховати. Адже без довіри факти перестають мати значення.

Корупція має кілька складових — недосконалість законодавства, що регулює суспільні відносини, недосконалі практики; мотивація до корупційних дій; можливість уникнути відповідальності. Може звучати дещо парадоксально, але боротьба з корупцією — це боротьба за бездіяльність. Тому, щоб побороти корупцію, необхідно усунути причини: вдосконалити практику та законодавство, яке її регулює, усунувши прогалини; мотивувати не вчиняти корупційні дії, зокрема шляхом формування суспільного несприйняття й аморальності корупції, нетерпимості та нульової толерантності до неї; вдосконалення системи невідворотності відповідальності.

Підвищення рівня відповідальності не пов’язане з невідворотністю, хоча прирівняння до державної зради підвищує рівень аморальності таких дій. Також є процесуальне питання. Існує більш ніж 15 статей Кримінального кодексу, які можуть підпадати під корупцію. Також існує принцип відповідності покарання тяжкості злочину. І виникає питання, чи реалізовується цей принцип до всіх діянь, що можуть класифікуватися як корупційні? Тому, на мій погляд, доречніше було би працювати над удосконаленням системи невідворотності покарання.

Система антикорупційних органів, зокрема НАБУ, була запроваджена з метою впровадження Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом і відповідає трьом статтям Угоди про асоціацію щодо боротьби з корупцією. Таким чином, віднесення справ до відання СБУ може тлумачитися як відхід від Угоди про асоціацію, що небажано з огляду на статус України як кандидата в члени Європейського Союзу.

Корупція — це питання справедливості та несправедливості. Для справедливості потрібна прозорість. У випадку СБУ через специфіку установи до прозорості можуть виникати питання. Що також може неоднозначно трактуватися різними представниками суспільства. Тому для справжньої протидії корупції ефективнішими будуть заходи з усунення прогалин і підвищення невідворотності покарання за прозорими процедурами.

Дмитро Золотухін, медіаексперт, виконавчий директор ГО «Інститут постінформаційного суспільства»:

На місці журналістів-розслідувачів я б намагався розібратися, що то за фірми — постачальники курток для українських військових, хто з ними був пов’язаний, яким чином вони з’явилися та як могли ввійти в договірні відносини з Міністерством оборони України. І мені здається, що там є величезна кількість запитань, які, на превеликий жаль, журналістами-розслідувачами порушені не були.

Моя гіпотеза полягає в тому, що Vector Avia, яка є однією з фірм — постачальниць курток, була заснована у 2021 році людьми, що мають опосередкований зв’язок із Богуслаєвим — колишнім директором «Мотор Січі», який перебуває зараз у СІЗО та є підозрюваним у держзраді. І цю компанію розглядали як можливість співпрацювати в авіаційній сфері. Це для мене є набагато важливішим, оскільки свідчить про реальну інфільтрацію людей, які пов’язані з іноземними спецслужбами, в українську оборонну сферу. Судячи з усього, коли виникли питання з постачанням речей до української армії, цю компанію використали, оскільки вона була вже створена. Це, так би мовити, реальний трек цієї мутної історії.

Якщо ми будемо говорити про віртуальний трек, то найперше питання, яке мене турбує, — чому в риториці журналістів-розслідувачів змінюються наративи? Спочатку говорили про купівлю літніх курток під виглядом зимових, потім, коли МО це спростувало, почалися заяви про наявність серед засновників фірми-продавця племінника народного депутата від «Слуги народу» Геннадія Касая.

Друге питання, яке мене турбує, пов’язане з начебто російським паспортом керівника одного з департаментів МО Олександра Лієва, про який свого часу написала «Українська правда». Головна редакторка «УП» Севгіль Мусаєва та журналіст-розслідувач Михайло Ткач згодом спростували цю інформацію та перепросили за те, що розповсюдили її. Михайло Ткач отримав інформацію про фейковий паспорт Лієва від певних джерел. І ті джерела, вочевидь, мали на меті зманіпулювати точкою зору Ткача, а через нього — вплинути на точку зору української аудиторії на ситуацію всередині Міністерства оборони України.

Мене дуже бентежить те, що ми не розслідуємо, а хто ж хотів зманіпулювати думкою української аудиторії через розслідування Михайла Ткача. Так, журналісти мають право не розкривати своїх джерел, і я не вимагаю від них цього. Але я як читач «Української правди», як людина, що займається інформаційним простором, вимагаю від медійної спільноти звернути увагу: рефлексії на те, що хтось намагається маніпулювати точкою зору суспільства на ситуацію в Міноборони, не відбулося. І на цьому тлі виникає нинішній скандал. Це не може не слугувати обтяжувальною обставиною та не може не впливати на довіру до журналістів-розслідувачів.

Тож при всій повазі до журналістів, які провели таку титанічну роботу, я бачу в їхніх діях не розслідування, а політичний тиск. Політичний тиск полягає в тому, що береться якась одна фраза — скажімо, «яйця закупали по 17 гривень», або «Лієв мав російський паспорт», або «замість зимових курток закупили літні», — і розкручується як повноцінне розслідування. Але це не розслідування, а слогани. А слогани властиві не журналістам, а політикам. Хтось готується до виборів.

Що стосується реакції на нову порцію звинувачень керівництва МО, то тут варто звернути увагу на наступне. По-перше, в МО є ціла заступниця міністра Ганна Маляр, яка відповідає за комунікації відомства. Виникає питання: чому від неї нічого не чути?

По-друге, в МО створена громадська антикорупційна рада — і про це добре написала наша колега Катерина Венжик. Вона зауважила, що коли ти критикуєш державний орган, то ти користуєшся довірою аудиторії. А коли ти намагаєшся співпрацювати з державним органом, залишаючись при цьому журналістом і активістом, як Тетяна Ніколаєнко, то ти втрачаєш довіру аудиторії. Таке ставлення суспільства до журналістів та активістів ні до чого доброго нас не приведе. Адже якщо ми хочемо змінити інституції, потрібно, щоб у них працювали ті, хто цих позитивних змін домагається, — на посадах чи не на посадах. Щоб там з’явилися активісти, громадські ради, які впливають на рішення чиновників.

Ми ж зараз маємо точку зору одного журналіста й точку зору іншого журналіста. Дуже цікаво, чим вони відрізняються: журналіст, який не має документів на руках, але звинувачує МО в корупції, та журналіст, який має на руках документи від Міноборони й каже, в чому є маніпуляції, а в чому немає.

До того ж не можна зрозуміти, чому від Міноборони дискутувати з тими ж парламентарями на комітеті відправляють заступника міністра Дениса Шарапова. Він не є спікером, не є комунікаційником і здатний лише перегавкуватися з депутатами, які мають більшу комунікаційну спроможність, оскільки це їхня професія — виступати й дискутувати. Зрозуміло, що Шарапов завалив свою присутність на комітеті. Чому туди не прийшов міністр? Незрозуміло. Але якщо він не зміг туди прийти, то там мала би бути його заступниця Ганна Маляр, яка має необхідні компетенції та розуміння, як працюють комунікації. Вона могла би прийти разом із Шараповим і виконати свої професійні обов’язки.

Я вважаю, що заява про те, що МО буде подавати в суд на журналістів, — це помилка. Заклики укласти парі — теж помилка. Це наївний підхід до того, як мають працювати державні комунікації. Як ми знаємо, суди проти журналістів у нас, як правило, перетворюються на шоу. А шоу в Міноборони, як ми бачимо, виходять дуже погано.

Замість цього було б добре, якби працівники МО, які відповідають за комунікаційну складову роботи відомства, докладно та доступно ознайомили би суспільство з тим, яким чином відбуваються закупівлі. Тобто покроково показали те, що можна розкрити. І от якби ця матчастина була би прокомунікована — це було б набагато краще, ніж сперечатися з приводу того, зимові чи літні то були куртки, 29 чи 86 доларів вони коштували, а також хто там кому племінник.

Якщо говорити про пропозицію президента прирівняти корупцію до державної зради, то я не розумію, як це можна зробити. Державна зрада — це конкретний склад кримінального злочину, який описаний у статті 111 Кримінального кодексу України. А такого складу злочину, як корупція, не існує. Корупційними злочинами (це неофіційно, оскільки не записано в жодному нормативному акті) певні дії визнають близько 12 статей ККУ. За кожною з них є різний рівень суспільної небезпечності, різні процедури доказування та різні санкції. Зробити одну кальку під всі 12 статей, прирівнявши їх до статті 111, технічно неможливо. Тому коли президент говорить прирівняти корупцію до державної зради, я не розумію, що він має на увазі. Хотілося б побачити якийсь документ, який буде це пояснювати.

Навіть якщо санкції за всіма цими 12 корупційними статтями будуть збільшені (а санкція за статтею 111 передбачає від 12 до 15 років позбавлення волі), то процедури доказування таких злочинів також мають бути змінені. Тому що змінюється суспільна небезпечність, змінюється відповідальність судді, який буде ухвалювати рішення, і підвищиться ціна помилки. Питання: чи ми не паралізуємо тоді взагалі антикорупційні правоохоронні органи? Адже вони будуть усвідомлювати, що йдеться не про казнокрада, якому загрожує, скажімо, п’ять років умовно, а про людину, яка може сісти фактично на все життя.

У нас є випадки з народним депутатом Трухіним і ексміністром Злочевським, які визнали свою провину, перерахували на Збройні сили України гроші та вже не переслідуються як корупціонери. Антикорупціонери на це дивляться як на позитивний результат. Але якщо ми прирівняємо корупційні злочини до державної зради, то таких угод уже не можна буде укладати.

Ці всі деталі говорять про те, що слова президента — просто популістична заява, яка не може бути реалізована. 

Михайло Жернаков, голова правління Фундації DEJURE:

Ініціатива Зеленського про надання СБУ повноважень боротьби з корупцією — максимально шкідлива річ, яка зашкодить як боротьбі з корупцією, так і іншому. Це схоже на спробу Офісу президента та Зеленського особисто заховати чи врятувати своїх корупціонерів від розслідувань і можливих негативних наслідків. Фактично віддати політично підконтрольній СБУ боротьбу з корупцією — це дуже небезпечна історія, які б не були мотиви. Ми можемо отримати політично вмотивовані, закриті від суспільства рішення. Робота Спеціальної антикорупційної прокуратури, наприклад, є публічною, СБУ — ніколи.

Робота з такою категорією злочинів як державна зрада часто є специфічною за своїм характером. Інформацію про державну зраду не завжди можна відкривати суспільству. Крім того, це посварить нас із міжнародними партнерами, тому що боротьба з корупцією є однією з вимог для допомоги нам. Прогрес у цьому напрямку справді був — це те, що дає партнерам впевненості, що з нами можна мати справу й інвестувати. Міжнародні партнери допомагали будувати НАБУ, вкладали туди купу ресурсів, а тепер виявляється, що треба частину того, що робило НАБУ, передати СБУ. Це означає просто поховати справи. Нагадаю, Татарова врятували саме через передання його корупційної справи від НАБУ до СБУ.

Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації:

Розслідувачам зараз важко як ніколи, оскільки багато реєстрів закрито й доводиться покладатися на інші джерела. Але в жодному разі не варто підміняти факти запитаннями чи епітетами. В короткотерміновій перспективі хайп приверне увагу публіки, а в довготерміновій — вдарить по довірі до розслідувачів. Ніхто з нас не ідеальний, всі припускаються помилок. Хотілося б бачити в розслідуваннях менше емоцій і припущень, більше балансу та роботи з перевірки фактів. Ну, і, звісно, роботу над помилками. Це було б сильно.

Звісно, політична воля Зеленського є важливим елементом подолання корупції. Але від таких заяв, як намір прирівняти корупцію до державної зради, віддає популізмом і радянщиною. Краще втілити якісну судову реформу, побудувати прозорі та потужні суди, які забезпечать невідворотність покарання. Без належної судової системи та чесних судів збільшення вироків потягне за собою лише збільшення хабарів.

Ганна Гопко, голова Мережі захисту національних інтересів «ANTS», експертка з адвокації, медіа та політичних комунікацій:

Корупція — це те явище, через яке масштабна геноцидна війна Росії проти України стала можливою. Адже ослаблення держави, ослаблення обороноздатності через корупцію було одним із факторів, який, крім імперських амбіцій ворога, сприяв нападу на Україну. Тому на українських журналістах лежить додатковий обов’язок пояснювати суспільству, як корупція знищує державу.

Зрозуміло, що у воєнний час дуже важливо дбати про державну таємницю, але є кричущі факти, які завдяки людям із принциповою позицією — чи то депутатам ВР, чи то співробітникам державних органів — потрапляють до рук журналістів. І вже потім це стає підставою вимагати більше інформації, як це вкотре відбувається із закупівлями Міноборони.

І такі дії журналістів-розслідувачів потрібно підтримувати, оскільки це питання виживання української держави.

Однак треба визнати, що українська журналістика не завжди демонструє високу якість та абсолютну незаангажованість. Медійники часто виконують замовлення власників своїх медіа, чия зацікавленість певною темою продиктована підтримкою політичної сили. Це не означає, що всі журналісти відпрацьовують замовлення. Але лише через підзвітність, прозорість влади і через доступ журналістів до інформації можна розв'язати цю проблему. Тоді не буде ґрунту для того, щоб виникали розслідування проти одних, зате замовчували зловживання інших.

Втім, коли є неспростовні докази, як це було з яйцями по 17 грн, то мають бути розслідування правоохоронних органів і судові вироки.

Нинішня влада в Україні орієнтована на рейтинги. Якщо журналісти порушують тему, яка є чутливою для суспільства, то настають миттєві відставки. Але публічна комунікація у вигляді звільнень не може замінити собою розслідування та забезпечення ключового компонента боротьби з корупцією — невідворотність покарання. Обурливі заяви президента чи гучні відставки — це не рішення судів щодо корупційних зловживань. Адже основою правової системи є ефективна робота правоохоронних органів із розслідування корупційних злочинів і судової влади з винесення вироків.

Очевидно, що президент зчитує різні соціологічні зрізи та добре знає про останні з них, у яких ідеться про ставлення українців до корупції, котру вони вважають другою після війни загрозою національній безпеці. Тому не дивне його намагання бути в тренді, як зараз модно говорити.

Однак ця пропозиція є неприйнятною. Ми створювали антикорупційні органи, які мають займатися високопосадовою корупцією, не для того, щоб передавати справи корупціонерів до СБУ, котра розслідує державну зраду. Якби президент показав кілька успішних кейсів із розслідування й доведення до суду з реальним покаранням корупційних проваджень, це було б найкращою відповіддю на виклики, що стоять перед Україною у сфері боротьби з корупцією.

Валентина Теличенко, правниця:

Дуже важливо, щоб журналіст усвідомлював не лише свій професійний обов’язок перед суспільством — інформувати, але також відповідальність за достовірність поданої суспільству інформації. Я розумію екзальтацію, коли потрапляють до рук журналіста документи, в яких він бачить нібито свідчення того, що високопосадовець Х вчинив корупційне діяння на величезну суму, розумію бажання якомога швидше це оприлюднити (щоб бути першим, бо раптом ще хтось ці документи отримає). Але позірна вагомість документів не скасовує обов’язку журналіста перевіряти не лише достовірність отриманих документів, але також і трактування того, що в тому документі зафіксовано. Інакше журналіст ризикує виявитися інструментом для знищення конкурента або інструментом в інформаційній війні кремлівських спецслужб проти України. Найскладніше знайти способи перевірки та з ким проконсультуватися, адже в журналіста теми та предмети розслідування різні й щоразу це виклик. От саме перевірка отриманих документів (чи «наводок», даруйте за сленг) і є виявом майстерності та досвіду журналіста. І додатково до перевірки важливо також взяти коментар від фігуранта розслідування чи його керівника, якщо йдеться про посадовців.

На жаль, фігуранти та їхні керівники часто уникають необхідності прокоментувати, і це вже шкодить і їм зокрема. Замість витратити час, перевірити факти, про які запитав журналіст, і надати зрозуміле пояснення, вони зволікають із коментарем (а журналіст у цей час згорає від нетерпіння оприлюднити), і це трапляється не тільки тому, що у фігуранта виникає страх, що «на нього вийшли», але ще також через недовіру й упередження щодо журналістів.

Отже, маємо: з одного боку журналіст, який апріорі підозрює своїх фігурантів у корупції, а з іншого — фігурант з упередженням, який із журналістом говорити не хоче. Таке неконструктивне становище можна виправити лише якщо одночасно і зміцнювати стандарти української журналістики, і формувати усвідомлення щодо прозорості в роботі посадовців, особливо, якщо йдеться про кошти платників податків. Це дуже складний і тривалий процес. І він точно не передбачає образи, тим більше з боку журналістів, якими аж кишить зараз у фейсбуці. Коли журналіста «несе» й він уже називає «опаришами» своїх опонентів, то це вже однозначно неприйнятно. Я б хотіла бачити реакцію з боку журналістської спільноти на такі дописи у фейсбуці.

Журналісти не повинні та не можуть підмінити своїми розслідуваннями роботу правоохоронних органів. Ясно, що в державі, де правоохоронці працюють украй погано й недовіра до них надзвичайно велика, де є проблема з незалежністю судової експертизи, де суди ухвалюють рішення, котрі суспільство не сприймає, — журналістська робота стає особливо вагомою. Журналісти можуть суттєво вплинути на результати голосування, їхніми руками можна знищити конкурента і в політиці, і в економіці. Журналісти стали цікавими як інструмент. Тому дуже важливо, щоб журналіст не був ані інфантильним, ані продажним. Ніби й банально це казати, але реалії такі, що говорити про це треба…

Щодо заяви Зеленського про необхідність прирівняти корупцію до державної зради. Я вважаю цю заяву рафінованим популізмом і невіглаством. Ми будуємо державу, в якій є органи, котрі мають своє цілком конкретне призначення. Антикорупційні органи повинні боротися з корупцією, а СБУ — виявляти державних зрадників. Чи працюють у нас сьогодні антикорупційні органи належно? Однозначно ні. І ясно, що зміни в кримінальному кодексі, які зроблять тяжчим покарання за корупцію, не сприятимуть більшій ефективності роботи антикорупційних структур. Кількість вироків, які ухвалив ВАКС, щороку зростає, це добре, але динаміка могла б бути значно кращою, якби НАБУ та САП працювали ефективніше, а найголовніше — давали менше підстав підозрювати їх у тому, що вони виконують політичні замовлення, що вони корумповані. Невідворотність покарання значно важливіша за тяжкість, адже можливість «тіхонько уйті в лєс» завжди додаватиме впевненості корупціонерам. Чи сприятиме невідворотності покарання передача підслідності щодо корупційних діянь до СБУ? Точно ні. Ну, перейдуть детективи з НАБУ до СБУ, але це не вплине ані на їхню фаховість, ані на чесність. І ми ж пам’ятаємо, що голову СБУ призначає парламент (із монобільшістю наразі) за ініціативою президента, а процедура призначення керівників НАБУ та САП дещо складніша та дає шанс на призначення не своєї на всі 100 відсотків людини.

Людмила Панкратова, медіаюристка, керівниця Інституту розвитку регіональної преси:

До загальних проблем у роботі журналістів-розслідувачів слід віднести погіршення доступу до публічної інформації через воєнний стан і намагання чиновників уникнути прямих відповідей на питання медійників. До того ж при всіх сучасних методах пошуку інформації та майстерності журналістів, вони не мають (не можуть і не повинні мати) всіх інструментів правоохоронців, тому не слід від них вимагати роботи правоохоронців. Кожен має робити свою роботу.

Я не погоджуюсь із тезою Катерини Коберник про те, що «журналісти єдині, хто бореться з корупцією». Це не так. Створені антикорупційні органи, які мають це робити. Журналісти дають сигнал — правоохоронці перевіряють. Щодо етики журналістів-розслідувачів: розслідування — це жанр, який потребує особливої ретельності та дотримання стандартів професії, допускає менше можливості для оцінкових суджень і допущень, але не виключає їх. Критерієм роботи журналістів є те, чи вдалося їм хоча б мінімально довести факти. Досконале доведення фактів покладається на НАБУ й інші правоохоронні органи та суд.

Що робити, якщо складно довести причетність чиновника чи політика до корупційних схем? Пам'ятати, що журналісти не мають підміняти собою правоохоронні органи та суди. Лише суд встановлює вину особи, а не журналіст. Але чи повинен журналіст мовчати й не називати осіб, які, на його думку та згідно з фактами, мають причетність до правопорушень? Ні, не повинен. Понад те, журналіст зобов'язаний про це говорити. Непорушне правило для журналіста в цьому становищі — надати можливість для коментування ситуації та правдиво й повно подати коментар.

Я не вважаю, що журналісти маніпулюють у ситуації з Міністерством оборони. Передивилася розслідування Юрія Ніколова та Михайла Ткача, багато інших розслідувань про корупцію. І не бачу в них маніпуляцій. Це ґрунтовні розслідування з питань надважливого суспільного інтересу.

А от твердження про те, що в журналістів немає відповідальності за їхні слова, я вважаю маніпулятивними. Така відповідальність є: цивільноправова відповідальність за поширення недостовірної інформації. Я можу пригадати відразу кілька справ проти журналістів за поширення нібито недостовірної інформації з великими сумами моральної шкоди. Наприклад, позов Олега Гладковського проти «Bihus.Info» за розслідування «Армія. Друзі. Бабки». Заявлена сума моральної шкоди — 2 млн гривень. Справа тривала близько трьох років. Журналісти виграли її.

Але я не можу пригадати справу, де б журналісти, які займаються розслідуванням корупційних злочинів, програли. Звісно, такі справи є, тому що кожен має право на помилку. Але їх не так багато.

Це означає, що часто позови проти журналістів мотивовані не тим, що вони не мають доказів (вони їх мають — і досить переконливі), а тим, щоби спробувати «відмитися» від звинувачень. Утім, як правило, вони безрезультатні: журналісти разом з адвокатами можуть успішно себе захистити, якщо інформація є достовірною. Чи потрібно більше відповідальності для журналістів? Однозначно — ні. Всі ті негативні прояви стосовно медійників, про які згадує Коберник, залишилися — і арешти на майно, і блокування карток, і безліч робочих годин, витрачених на судові засідання. Тому вважаю, що відповідальність у журналістів за їхні слова є, і вона адекватна.

Як має діяти влада? Казати правду. Не намагатися звинуватити журналістів у маніпуляціях і перекручуваннях, не залякувати. Відповідати на питання, не прикриваючись таємницями або воєнним станом. І головне — не красти, не створювати корупційні схеми, не прикривати своїх родичів і друзів. Зробити відкритим усе, що не буде загрожувати нацбезпеці. Бо я й досі не розумію, як будуть загрожувати нацбезпеці відкриті тендери та контракти в МО. Пояснення міністра про те, що яйця міряються кілограмами, нас не переконали. Натомість довели, що влада не каже правди. Тому довіра падає до того, хто збрехав один раз.

Що стосується президентської ініціативи прирівняти корупційні злочини до державної зради, то мені вона не подобається. Нехай корупцію розслідують антикорупційні органи, а не СБУ, у якої своєї роботи вистачає. Не можна всі злочини віддати СБУ, повинна залишатися спеціалізація.