На жаль (чи на щастя), українського виборця вже, мабуть, нічим не здивуєш. Навіть якщо кандидати заходяться танцювати канкан у прямому ефірі чи представлять аудиторії зелененьких чоловічків із Альфи Центавра, які прилетіли підтримати брата по розуму на виборах. А тому проект телеканалу ICTV, у якому 29 січня представляли «український ланч» у Давосі, навряд чи додав інтелектуальної чи емоційної поживи пересиченому видовищами масовому глядачеві. Та й тим, хто в силу тих чи інших причин ретельно стежить за політичними подіями, телеДавос навряд чи дав багато. От якби за часів президента Кучми його зять утнув на своєму каналі щось таке... Але кожній добі свої розваги юрби і свої види політичного героїзму.

Власне, «український телеланч» найбільше нагадував частину нескінченного серіалу з добре відомими героями, стандартними монологами про все і ні про що водночас та з легко прогнозованими поворотами сюжету (наприклад, із перервою зв'язку з Києвом). Хоча навіть серед сюжетних банальностей, серед політичних трюїзмів трапляються речі якщо й не на рівні відкриттів, то, принаймні, на рівні знаків, які засвідчують певні важливі характеристики української політики (чи, може, краще сказати - політикування?).

Так, глядачі зайвий раз пересвідчилися, що Віктор Пінчук та Арсеній Яценюк добре володіють англійською мовою і що Віталій Кличко ніяк не оволодіє українською (що автоматично перекриває йому шлях до доброї половини потенційних виборців); що Юлія Тимошенко є вмілим оратором, а Віктор Янукович і досі виступає так, наче він на партзборах автобази (що не заважає йому вести за собою третину українського електорату - для цих людей саме такий стиль близький і рідний, вони в ньому вчувають відлуння втраченої навіки радянської батьківщини); що обидва кандидати у президенти України завзято критикують «владу», виносячи за дужки свою власну вмонтованість у цю владу впродовж останніх п'яти років (майже три роки прем'єрства Тимошенко і понад рік - Януковича, а поза тим - лідерство у далеко не останніх за впливом депутатських фракціях, тобто у структурах законодавчої влади); що західні експерти та журналісти також нерідко працюють на «свого» кандидата, ставлячи саме ті запитання, відповідь на які може стати найбільш виграшною для «їхнього» діяча - і т. д.

Так само зайвий раз Сергій Тігіпко продемонстрував своє вміння триматися перед камерою і говорити лаконічно, навіть інколи афористично («У Європі мати сильну економіку без сильної демократії неможливо») - і при цьому ненав'язливо рекламувати самого себе як потенційного прем'єра (бо ж під час виборчої кампанії його виступи були виступами кандидата на посаду не глави держави, а голови уряду); і так само Арсеній Яценюк вкотре вже засвідчив свій неперевершений опортунізм: у Давосі він не сказав ані слова з того репертуару, яким намагався зачарувати українських виборців - про досягнення часів СРСР і про Європу від Ужгорода до Владивостока, - а вмить перетворився на питомого європейця та демократа (і що цікаво: почав тиждень на каналі ICTV Яценюк з того, що розповів українцям, що в країні немає демократії, а закінчив на тому ж каналі розповіддю європейцям, що в Україні демократія таки є...).

Нарешті, так само був упізнаваним Олександр Кваснєвський, коли вів мову про «сильну і потужну українську демократію», яка дозволяє на цих виборах дотримуватися всіх належних стандартів.

Були й знаково-анекдотичні моменти. Наприклад, коли обидва кандидати дружно розкритикували популізм, що, мовляв, домінував в українській політиці останніх років. Популізм, звісно, - це погано, але ж хіба не таким самим популізмом, розрахованим на підтримку певної частини виборців, є розпочата буквально в останні дні Юлією Тимошенко на загал правильна, але дуже «вчасна» кампанія з підтримки малого і середнього бізнесу (про що вона гордо доповіла Давосу) чи демонстративна прихильність Віктора Януковича до Єдиного економічного простору, у формування якого Росія, Білорусь і Казахстан начебто мають великі успіхи (очевидно, одним із цих непересічних успіхів і стала недавня «нафтова війна» Москви з Мінськом. Тільки от чий це успіх? Вочевидь, не білоруський...). Ще більш знаково-анекдотичною стала відповідь лідера Партії регіонів на запитання Марека Сівеца про те, чому його вважають менш проєвропейським політиком, ніж Тимошенко. У своєму звичному стилі Віктор Федорович заявив, що для нього головним у всьому є те, щоб люди добре жили, не конкретизуючи прізвищ цих людей...

Утім, були й два небуденних, як на мене, моменти. Перший - коли вустами Кваснєвського Європа винесла вердикт щодо Віктора Ющенка, котрого у нас певна категорія патріотично налаштованих громадян досі вважає ледь не взірцем усіх політичних європейських чеснот. Такого ніколи й ніде не було, щоби чинний президент, який на минулих виборах одержав понад 50% голосів, на наступних одержав тільки 5%. Іншими словами, якби щось із задекларованого свого часу робилося, хіба був би тепер такий результат?

Інший небуденний момент - це відверта спроба Віктора Януковича «купити» Євросоюз із потрухами пропозицією повернутися до ідеї створення російсько-українсько-європейського газотранспортного консорціуму, куди Україна має віддати свою «трубу». Ясна річ, Євросоюзу це вигідно: проблемний ланцюг у відносинах із Кремлем зникає, якісь там українці ніколи більше не псуватимуть новорічно-різдвяну ідилію, за це можна і якісь там грошики вкинути у модернізацію газопроводів на схід від Ужгороду. І хто після цього казатиме, що Віктор Янукович - не найбільш проєвропейський президент із усіх можливих і неможливих кандидатів на цю посаду?

Фото надані прес-службою  Фонду Віктора Пінчука