Вороги суспільного мовлення

1 Листопада 2007
15850
1 Листопада 2007
16:37

Вороги суспільного мовлення

15850
Для швидкого та ефективного створення системи суспільного мовлення Україні потрібна… окупація?
Вороги суспільного мовлення
«Ми говорили багато, але знову починаємо з нуля», – із сумом констатував Валерій Іванов, президент Академії української преси та співорганізатор конференції «Суспільне мовлення: незалежність, свобода слова і програмна різноманітність». Справді, тональність дискусії між українськими медіаменеджерами, політиками та експертами напрочуд нагадувала часи великих сподівань на швидке створення суспільного мовлення в Україні – весну 2005-го. Знову, як після попередніх президентських і парламентських виборів, політики обіцяють створити суспільне мовлення, і знову лунають упевнені голоси скептиків та опонентів. Знову, як тоді, йдеться про відсутність тих чи інших передумов для запровадження СМ, про те, що «не треба поспішати», «треба все обговорити» тощо.
 
Особистості
Сентенція Президента НТКУ Віталія Докаленка «суспільне мовлення в Україні існує – це Перший Національний» розсмішила новообраного нардепа-бютівця Андрія Шевченка. І, напевно, не лише його. Якщо утримання Першого каналу за рахунок платників податків можна зі скрипом назвати «суспільним» (хоча і воно, з огляду на відсутність адекватних механізмів, нині залежить від доброї волі народних депутатів і чиновників), то суспільного контролю за використанням коштів, редакційною і програмною політикою нинішніх державних мовників як не було, так і немає. Проте, слухаючи взаємні кпини панів Докаленка й Шевченка, ваш автор не міг позбутися враження, що процеси навколо створення СМ для них – це «їхня власна війна». Перший розуміє, що у разі перетворення НТКУ на СМ кабінет на Мельникова, 42 доведеться звільняти, другий вже звик відігравати роль головного борця за ідеали суспільного мовлення в українському політикумі.
 
Особистісний чинник є одним і з визначальних у боротьбі за СМ, і за відповідних обставин може виявитись великою перешкодою. Адже, наприклад, очолювану Докаленком НТКУ навряд чи можливо залучити до конструктивного діалогу. «Механізму створення суспільного мовлення не існує», «44% українців не готові платити абонплату», «проблема наглядових рад», «кадрова проблема» – цими та іншими аргументами пан Докаленко виправдовує свій пасивний опір, який у разі, якщо рух до СМ прискориться, може перетворитись на активний. Та проблема не лише в Докаленкові: невідомо, чи вдасться іншим гравцям піднятися над рівнем особистостей і діяти від імені державних органів, провадячи не свою власну політику, а політику інтересів суспільства. Коли Андрій Шевченко з оптимізмом говорить про успіхи Національної ініціативи «Суспільне мовлення», він наче забуває, що йдеться про домовленості між Держтелерадіо Едуарда Прутніка, парламентським комітетом Андрія Шевченка, Нацрадою Віталія Шевченка та Секретаріатом Президента Віктора Ющенка. Деякі з цих персоналій можуть змінитися в найближчі місяці й навіть тижні, інші – у найближчі два-три роки.
 
Буде нелегко, наприклад, порозумітися з Оленою Бондаренко, яка претендуватиме на головування в Комітеті ВР з питань свободи слова та інформації – по-перше, в силу її особистого несприйняття старшого й молодшого Шевченків, по-друге, зважаючи на те, що позиція групи Ахметова-Колесникова, яку пані Олена представляє, з питання СМ відома: «треба ще розібратися, чи воно нам треба». За її словами, Партія регіонів має дуже песимістичні прогнози щодо створення суспільного мовлення в Україні до 2015 року. «Я пока не вижу концепции общественного телевидения, не вижу кадров. Никто пока не ответил, на каком языке будет вещать это телевидение, будет ли оно использовать рекламу. Если будет, то стоит ли обращать внимание на рейтинги. Не определена база, штат, кто будет управлять. Тема пока используется только ради самопиара и набирания политических очков», – сказала пані Бондаренко. У цих та інших її словах – явна нехіть до СМ і свідоме нехтування напрацьованим не лише згаданою Національної ініціативою і коаліцією громадських організацій «Суспільне мовлення» і Центром суспільного мовлення, а також досить системним законопроектом «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України», який свого часу завалили на другому читанні. І який міг би бути непоганою відправною точкою для нинішніх спроб побудувати в Україні СМ. А зважаючи на те, що саме Олена Бондаренко курувала медійний напрямок виборчої кампанії ПР, можна припустити, що саме вона формуватиме офіційну позицію партії у сфері медіа. І знов – особистісний чинник, адже порозуміння між умовно «помаранчевими» Нацрадою, Секретаріатом та головою парламентського комітету та «біло-блакитним» Держтелерадіо, як відомо, стало можливим не в останню чергу завдяки нормальним стосункам Шевченків із Прутніком та здатністю останнього переймати, принаймні, демократичну риторику.
 
На жаль, імовірність того, що новим керівникам Держтелерадіо або парламентського профільного комітету буде потрібне СМ, невелика – адже людей, які усвідомлюють важливість цієї теми, у політиці обмаль. І навіть апелювання Віталія Докаленка до людей, які «беруть ґранти, вилізають на трибуни і спекулюють перед виборами, а потім знову нічого не роблять», свідчить про те, що уявлення про проблему СМ  держслужбовцем високого рангу зафіксовані на рівні часів пізнього Кучми. Отже, невеликій купці справжніх ентузіастів СМ в Україні знову доводиться битись над тим, аби довести скептикам, що система незалежних медіа на службі суспільству не є примхою «купки ґрантоїдів».
 
Політика
«I have a dream. Я маю мрію, що рівень українських політиків стане таким, що вони підтримуватимуть створення суспільного мовлення не лише тоді, коли їм це вигідно, а зрозуміють, що воно потрібне їм і тоді, коли вони при владі, і особливо тоді, коли вони в опозиції», – так розпочала свій виступ на конференції член Нацради Тетяна Лебедєва. На жаль, без так званої «політичної волі» СМ і надалі залишатиметься лише предметом для розмов. За формулюванням Валерія Іванова, «експерти вже зробили свою справу, а зараз м’яч на полі політиків; але, якщо ми не будемо на них тиснути, вони не приймуть рішення про СМ ніколи».
 
Зараз очевидно, що, коли йдеться про створення СМ, політиків передусім цікавить, який вони матимуть вплив на мовників нового для України типу, і чи не загрожуватиме робота СМ їхнім інтересам. «Усім ясно, як важко позбавити політизації те, що відбувається навколо СМ, – визнав виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Євген Бистрицький. – Адже в Україні немає суспільних інституцій, які не створювалися б політиками. Але я впевнений, що громадські ради без політиків сформувати можливо». Саме заклики відмовитись від «балансу політичних інтересів» у наглядовому органі СМ і зробити його цілком аполітичним викликали найбільше скепсису в присутніх.
 
«Будьмо реалістами», – закликав співрозмовників новообраний народний депутат від «Нашої України – Народної Самооборони» Володимир Ар’єв, який представляв свою політичну силу на конференції. За його словами, громадську раду при суспільних мовниках неможливо зробити вільною від політичних упливів. З цим багато хто не погодився, хоча наводились приклади європейських систем СМ, де присутність політиків у наглядових радах не заважає незалежній роботі редакцій. «Мене розчарували ваші слова, - звернувся до Ар’єва ведучий Першого Національного Юрій Громницький. – На прикладі ЦВК, Конституційного Суду та інших органів ми бачимо, до чого призводить забезпечення «балансу політичних інтересів». На що пан Ар'єв заперечив: мовляв, у наших політичних реаліях важко знайти по-справжньому незалежних експертів, які не схилятимуться на бік тієї чи іншої політичної сили. Тож у разі, якщо рішення про склад громадських рад НТКУ та НРКУ і/або майбутніх суспільних мовників прийматиме Верховна Рада, політичні сили так чи інакше лобіюватимуть «своїх».
 
Блок Юлії Тимошенко – єдина з політичних сил, які пройшли до ВР, у чиїй передвиборній риториці лунали обіцянки створити СМ. Вони називають конкретну дату – 1 січня 2009 року. Партія регіонів, очевидно, не має з цього приводу певної консолідованої позиції, адже тим часом, як «регіонал» Прутнік оптимістично стверджує, що «саду цвесть», «регіоналка» Бондаренко ставить під сумнів саму необхідність СМ. Утім, «регіонали» завжди знайдуть формальні аргументи для блокування процесу, якщо їм це буде вигідно – про це свідчить, наприклад, показове звернення пані Бондаренко до мовного питання у контексті СМ. «НУ-НС» в особі Володимира Ар’єва, по-перше, закликає говорити не про суспільне телебачення, а про систему регіональних і загальнодержавних суспільних медіа всіх типів, по-друге, вітає оптимістичні наміри створити СМ до 1 січня 2009 року. На жаль, Володимир Ар’єв на самому початку свого виступу зазначив, що не збирається працювати у Комітеті з питань свободи слова та інформації, а отже, його участь у вирішенні медійних проблем обмежуватиметься участю у голосуванні. Гарантій, що ті люди, що займатимуться цими питаннями в «НУ-НС», і ті представники блоку, що очолять Держтелерадіо у разі створення «помаранчевої» коаліції, поділяють «СМ-оптимізм» пана Ар'єва – жодних. Знов-таки, ми пам'ятаємо 2005 рік, коли стартові процесу перетворення НТКУ на суспільного мовника перешкодила відсутність політичної волі Президента…
 
Нерозуміння
Україна живе без суспільного мовлення вже 16 років. На відміну від західних країн, де система СМ складалась історично і є невід’ємною частиною демократії, для широкого загалу українців не є очевидною потреба в таких мовниках. «Ще б пак, люди не хочуть платити за суспільне мовлення, – каже керівник проекту «Перший громадський» Людмила Король. – Адже в нас багато телеканалів, і ніхто не платитиме за те, що в нього є безкоштовно». У тому, що тема СМ сьогодні надзвичайно далека від народу, сумнівів немає.
 
Експерти говорять про необхідність популяризувати ідею СМ у суспільстві. Втім, результати спроб популяризації європейської та євроатлантичної інтеграції, як відомо, не надихають. «Популяризувати нема чого, – каже директор з виробництва публіцистичних програм НТКУ Роман Вибрановський. – Досі немає спільного бачення. Коаліція «Суспільне мовлення» була якісним досвідом, а в Національній ініціативі немає загального обговорення». Справді, що популяризувати, коли сам Андрій Шевченко зазначає: учасники Національної ініціативи домовились «поки що не говорити про деталі»?
 
«Ми пройшли етап формулювання ідей щодо реалізації українського СМ в громадському середовищі та етап, коли все обговорювалося у вузькому  середовищі  представників державних органів. Успіху не було, але тепер в нас є можливість зрозуміти, що конче потрібно об’єднувати ці процеси, треба знов починати широку суспільну дискусію та активно залучати до неї політиків, тобто, тих, хто має приймати остаточні рішення», – каже шеф-редактор «Детектор медіа» Наталія Лигачова. Вона закликає не спекулювати на «загрозі» абонплати для суспільства, адже відомо, що є чимало інших концепцій фінансування СМ. «Ми весь час сором'язливо замовчуємо, що всі вітчизняні комерційні мовники згодні брати участь у фінансуванні суспільного мовлення, якщо воно добровільно відмовиться від комерційної реклами», – нагадує пані Лигачова. Утім, практично всі «оптимісти» теж наголошують, що про абонплату як основне джерело наповнення бюджету СМ в Україні не йдеться.
 
«Я згодна з Володимиром Ар’євим: треба створювати цілісну систему суспільних медіа від маленьких Інтернет-проектів до всеукраїнських телеканалів, – каже Наталія Лигачова, – залучаючи до цього, через прийняття Закону про меценатство, український бізнес.Що ж до всеукраїнського суспільного телебачення, то воно повинне бути вільним не лише від політичної, але й від комерційної цензури. Звісно, цей канал не буде супер-рейтинговим, але він має бути впливовим». Для цього, вважає пані Наталія, суспільному мовнику необхідно розвивати дуже сильне інформаційно-політичне мовлення. Уже зараз, на її думку, треба шукати шляхи інтеграції системи суспільних медіа у цифрове мовлення та Інтернет, розвиток яких суттєво підкоригує не лише комунікативні технології, але й концептуальні засади світової системи комунікації.
 
«Є п’ять причин, чому я є прихильником СМ. По-перше, я хочу, щоб зміни, які відбулися із свободою слова, стали незворотними. По-друге, необхідно забезпечити суспільний контроль над некомерційними ЗМІ. По-третє, державного телебачення слід позбутись. По-четверте, існування суспільного мовлення позитивно вплине й на комерційне, забезпечивши баланс об’єктивності. І останнє: я люблю оперу, яку ніколи не транслюють комерційні канали. Суспільне мовлення може задовільнити інтереси навіть 5% громадян», – перераховує позитивні наслідки впровадження СМ Тетяна Лебедєва. Що ж, під аргументацією «за» суспільне мовлення беззастережно підписуються практично всі. Та поки песимісти, серед яких чимало політиків та експертів, кричать про відсутність фінансової, кадрової, ресурсної, концептуальної та інших баз, що перешкоджає створенню СМ, може, варто посилити тиск на них саме через широкі верстви суспільства? Згадаймо 2004 рік, коли журналісти за допомогою тогочасних «помаранчевих» політиків зуміли-таки зробити зрозумілою загалу «цехову» проблему «темників», яку саме тиск суспільства зробив одним із головних чинників Майдану. Звісно, для цього потрібні зусилля і гроші, які слід починати шукати та нагромаджувати вже зараз, долучаючи як західні інституції, так і вітчизняний «просунутий» бізнес і свідомих політиків.
 
Поради з висоти півстолітнього досвіду
Попри те, що лейтмотивом конференції був німецький досвід публічно-правового мовлення, вона стала нагодою для української сторони відновити відкриту дискусію, останній раунд якої пройшов навесні 2007 року. Німецькі гості були вочевидь здивовані завзятістю та «градусом» полеміки, й намагались заспокоїти українців: нічого страшного, мовляв, у нас також не вщухають дискусії на цю тему.
 
«Публічно-правове мовлення повинне бути вільним від економічних чинників», – зазначив у своєму виступі професор Петер Шіві, колишній керівник Північнонімецького радіо та телебачення. Щороку на утримання системи ППМ у Німеччині йде понад 7,3 мільярди євро, і ще 300 млн заробляють на рекламі. За його словами, це другий за обсягом медіаринок у світі, до якого входять 15 телеканалів та близько 60 радіостанцій. Утім, німецькі експерти відразу наголосили, що такої системи ППМ, як у Німеччині, немає ніде у світі. «Публічно-правове мовлення у нашій країні створила окупаційна влада після Другої світової війни, маючи перед очима сумний приклад гітлерівської пропаганди і прагнучи унеможливити повторення подібного», – розповів пан Шіві, додавши, що німці від початку не розуміли, навіщо їм нав’язане окупантами ППМ. «Може, треба, щоб і Україну хтось окупував?», – жартували між собою вітчизняні експерти.
 
Знайшлася в німців і відповідь на одвічне запитання «медіа – бізнес чи щось інше?»: «Радіо і телебачення не можна залишати на поталу ринку. Федеральний суд Німеччини встановив, що це не просто бізнесові об’єкти, але й своєрідні культурні інституції».
 
Головною проблемою, яка стоїть сьогодні в Німеччині як перед суспільними, так і перед приватними мовниками, є перехід на цифрове мовлення. Крім того, за словами пана Шіві, ППМ постійно критикують за те, що в процесі конкуренції з приватними мовниками воно збільшує частку розважальних програм у ефірі. Зрештою, неабияке занепокоєння виникає старіння глядацької аудиторії – молодь обирає Інтернет, відмовляючись від традиційних медіа.
 
Чимало корисних порад щодо найдражливішого питання, пов'язаного з суспільним мовленням – джерел фінансування – дав українцям доктор Манфред Копс, директор кьольнського Інституту економіки мовлення. У його доповіді йшлося про німецьку й американську моделі, а також про можливу модель в Україні.
 
«Перш ніж фінансувати, треба зрозуміти місце суспільного мовлення в житті держави. У Німеччині громадсько-правове радіо та телебачення – це гібридне поняття, складові поняття якого держава, ринок, громадянське суспільство. У Німеччині громадсько-правове мовлення створене на противагу приватним компаніям. Тому воно займає вагоме місце в державному та громадському секторі, на противагу США, де воно ближче до ринку. Україні ближчий приклад Німеччини, бо вона більш соціалістична держава, ніж США», – розповів пан Копс. На його думку, навряд чи Україна зможе відмовитись від державного фінансування СМ. У Німеччині є три джерела його фінансування: 16% – держава (дотації, податок), 31% – громадянське суспільство (абонплата, пожертви) та 53% - ринок (реклама, спонсорські надходження, продаж послуг, авторських прав, вікторини, телемагазини тощо). У США співвідношення становить 12%, 12% і 76%. До речі, розміри абонплати визначає не держава, а незалежна комісія, до якої входять експерти, члени наглядових органів і представники політичних сил.
 
 
Потрібен тиск?
Німецькі колеги тримаються вкрай толерантно: мовляв, це ваша справа, коли, як і хто створюватиме суспільне мовлення. Така позиція на сьогодні характерна практично для всіх західних інституцій, що цікавляться ситуацією в Україні. Констатувавши «завоювання свободи слова після Помаранчевої революції», західні друзі воліють не втручатись у використання плодів цього завоювання, сподіваючись на добру волю і здоровий глузд української влади.
 
Але насправді без тиску Заходу, скоріш за все, нічого не вийде. Адже в Україні немає достатньо впливових сил – політичних, бізнесових, громадських або інших – які були б по-справжньому зацікавлені у створенні СМ. Навіть для тих політиків, які декларують підтримку цієї ідеї, проблема СМ стоїть не на першому і навіть не на сотому місці у порядку денному. Отже, до неї можуть і не дійти, або, що ймовірніше, справа буде знову похована під шарами політичної демагогії.
 
Можливо, у жарті про те, що Україна потребує окупації, є частка правди? Звісно, не в прямому сенсі, але процес із створення СМ пішов би, як по маслу, якби від його швидкої та результативної реалізації узалежнили б, наприклад, розмір імпортного мита на металопрокат. Під тиском Заходу українська влада прийняла чимало невигідних для місцевих еліт, часом суперечливих і непопулярних у народі, але правильних рішень. Коли вже самі політики цинічно визнають, що від них «нема чого чекати ініціативи», а ініціативу експертного середовища залишають без уваги, іншого виходу просто немає.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Cвітлана Остапа
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
15850
Читайте також
25.03.2010 11:52
Петро Провалов, для «Детектор медіа»
12 503
10.12.2007 11:32
Юрий Иванов
для «Детектор медіа»
11 769
02.11.2007 09:29
Лилия Побережская
для «Детектор медіа»
33 077
14.12.2006 21:13
«Детектор медіа»
16 932
14.04.2006 13:27
Avery www,museum,tv Переклад: Валерій Степаненко, спеціально для “Детектор медіа”
10 730
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
DON & BAS
6229 дн. тому
Секретарка специального предназначения графа «Конти-Кристо» Бондаренко +«любий друг» семьи ВАЮ Доколенко = «ширка»
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду