Як ви думаєте, наскільки своєчасною була би нині вистава про українських націоналістів:

• у яких живуть коти на прізвиська Бандера і Ярош;
• які співають «Лента за лентою» і кидають зиги;
• які ходять на проплачені мітинги і підривають народного депутата Соломонича, котрий торгує бурштином;
• які є гомосексуалами;
• які захопили москаля і виривають у нього нігті;
• які болгаркою розчленовують трупи своїх побратимів;
• і ще й канібали?

У принципі, не важливо, що ви думаєте з цього приводу: «Дикий театр» уже поставив таку виставу. Називається «Кицюня», її прем’єра відбулася в Києві минулого тижня. За основу взято п'єсу британського драматурга ірландського походження Мартіна Макдона, але Ірландська республіканська армія в ній адаптована в українську. Профінансувала постановку Британська рада (British Council).

Не знаю, чи хотіла Британська рада за допомогою цієї вистави просунути популярну на Заході ідею таврування ультраправих течій, чи театр самостійно обрав п’єсу і так збіглося, але, на жаль, вийшло схоже на тези російської пропаганди про «бандерофашистів». Уміти посміятися з себе — хороша риса, але я вважаю, що час для чорного гумору про національну визвольну ідею в Україні ще не настав.

Проте розкажу про своє спостереження: якщо під час першого відділення «Кицюні» я сиділа обурена побаченим на сцені, то до кінця другого вже навіть почала посміхатися окремим жартам. Меседжі, загорнуті в обгортку яскравого розважального контенту, здатні всотуватися людським мозком із підвищеною швидкістю.

У Росії це розуміють дуже добре, знімаючи фільми на кшталт «Вікінга» чи гумористичні програми а-ля КВН. Але мені здається, що це починають розуміти і в Україні. Наприкінці 2017 року у Верховній Раді було зареєстровано законопроект № 7299 «Про внесення змін до Закону України "Про телебачення і радіомовлення" щодо інформаційної безпеки та протидії пропаганді держави-агресора». Автори запропонували надати Міністерству інформаційної політики право з метою захисту інтересів держави та інформаційних потреб громадян України (зокрема тих, які проживають на тимчасово окупованих територіях України) замовляти виробництво телерадіоорганізаціями передач, «які за своїм змістом спрямовані на запобігання та нейтралізацію реальних і потенційних загроз національній безпеці України (у тому числі протидію пропаганді держави-агресора та/або держави-окупанта)» та будуть поширюватися на тимчасово окупованих територіях України та в інтернеті. Комітет свободи слова цей законопроект схвалив, але на голосування до сесійної зали він не потрапив. Принаймні поки що.

У такому законопроекті зацікавлені телевізійники: нині на комерційних телеканалах виходить низка програм, які позиціонують себе як протидія російській пропаганді та розвінчування фейків: «Антизомбі» та «Гражданская оборона» (обидві — ICTV), «Вєсті Кремля» (канал «24») тощо. Чому б не отримати для їхнього виробництва додаткове державне фінансування? Зацікавлене в законопроекті й МІП: на 2018 рік йому додали 265,4 млн грн. порівняно з минулим роком на «виробництво та трансляцію телерадіопрограм для державних потреб, збирання, обробку та розповсюдження офіційної інформаційної продукції, фінансування системи державного іномовлення України». У міністерства вже є й «проба пера» в замовленні кінопродукції: у грудні було презентовано солодко-карамельний художньо-документальний фільм «Дякую» про японця, який мандрує Україною. Виробництвом фільму на замовлення МІП займався продакшн Best Friends Film.

А ще ж цього року додалися 500 млн грн. на виробництво пропагандистського патріотичного кіно в Міністерства культури. У виокремленні цих грошей від бюджету на кіновиробництво, яким досі розпоряджалося Держкіно, прийнято бачити тільки боротьбу за гроші. Але цілком імовірно вона є й боротьбою за інформаційний простір та розуми громадян, у яку фантастично вчасно для себе включився Президент Порошенко. При цьому в Україні досі не запрацювали рібейти для іноземних виробників, тому що не ухвалені необхідні нормативно-правові акти, в тому числі поправки до Бюджетного кодексу. Дійсно, навіщо нам співпраця із закордонними кінематографістами, їхній досвід, технології та ринки, якщо гроші можна витратити на патріотизм внутрішнього вжитку?

Від одного з учасників кіноринку, який до 2014 року працював, зокрема, в Росії, я нещодавно почула думку про те, що українська влада, схоже, в питанні розвитку власного кінопростору — свідомо чи ні — наслідує Росію, при цьому не до кінця розуміючи механізми, які були використані там. У РФ спочатку протягом десяти років дуже терпляче засівали ринок держпідтримкою на кіновиробництво, даючи гроші всім студіям — і лояльним до влади, і не дуже. За десять років окремі студії виросли та укріпилися, і гроші почали давати тільки лояльним. Останнім кроком стало встановлення державою контролю над кінотеатральними мережами і — відповідно — над дистрибуцією вітчизняного кіно «з елементами пропаганди». На щастя, нашим державним керманичам про таке стратегічне мислення і часові горизонти годі й мріяти. Та й фінансові можливості наразі не ті.

Загалом, українським можновладцям чомусь ніяк не вдається позбавити інформаційний простір свого надмірного впливу. Замість профінансувати у визначеному законом обсязі суспільне мовлення, вони видають цифрову ліцензію парламентському телеканалу «Рада», намагаються зобов’язати НСТУ висвітлювати діяльність органів державної влади, Донецька обласна військово-цивільна адміністрація запускає власний супутниковий телеканал, а комунальні радіостанції активно отримують FM-частоти на місцеве мовлення. Намагання впливати на розважальний контент, хай навіть під соусом патріотизму, продиктованого війною — це лише фрагмент мозаїки, яка, не забуваймо, ще й прямо вказує дорогу до виборів.

Ілюстрація: wikkorg.wordpress.com