Фільм «Добре, що мама не знає» почали створювати ще до великої війни, а між першим і останнім знімальними днями минуло понад три роки. У подкасті «Медіуми» режисер Саша Литвиненко та продюсер Женя Литвиненко розповідають, як задум мінісеріалу перетворився на повнометражне кіно з чотирьох новел, чому його візуальна мова тяжіє до неонуару та як на неї вплинули брати Коени, Гай Річі й Квентін Тарантіно. А також — як команда поверталася до зйомок після 24 лютого, збираючи акторів і фахівців із фронту та з-за кордону, і яку роль у завершенні стрічки відіграла підтримка Держкіно.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформ.

00:00 Про підготовку до прем’єри: «Готуємося спокійно, адаптуємося»;

02:12 «Ідеї нікуди не зникають. Якщо вони цікаві, їх можна реанімувати»;

05:04 «У нас було 13 драфтів сценарію»;

07:17 Про гумор у фільмі: «Якщо вже має прозвучати жарт, то він не повинен бути нижче плінтуса»;

09:32 «Можливо, у стилізації персонажів є відсилки до Тарантіно й Гая Річі»;

12:32 «Ми, з одного боку, нічого не боялися робити, а з іншого — деякі речі були для нас новими»;

16:46 Про бюджет фільму: «Наш продакшн мав коштувати щонайменше 25 мільйонів гривень»;

19:46 «8 березня, коли намагалися виїхати з Бучі, ми потрапили в полон»;

24:29 «Наступний фільм якраз буде військовою драмою — про нашу історію в Бучі»;

26:47 «Між першим і останнім знімальними днями минуло три роки й один тиждень»;

30:30 «Ми переможці пітчингу Держкіно, і завдяки цьому у 2023 році змогли відновити знімальний процес».

Про підготовку до прем’єри: «Готуємося спокійно, адаптуємося»

Наталка Соколенко: Прем’єра українського художнього фільму відбудеться 29 жовтня. Тоді в прокат вийде кримінальна іронічна комедія «Добре, що мама не знає», а ми поговоримо про неї трохи напередодні прем’єри з творцями стрічки.

Перше питання, яке хочеться вам поставити: як ви готуєтеся до цієї прем’єри, коли в Києві відбуваються просто неймовірні речі? Поки ми з вами говоримо, лунає тривога, це вже само собою зрозуміло, але протягом останньої доби лунають і вибухи. Я просто не уявляю, як проводити кінопрем’єру й розраховувати зібрати аудиторію. Поділіться своїми переживаннями, якщо вони є.

Женя Литвиненко: Готуємося спокійно, адаптуємося, тому що вже стільки всього відбулося в житті, що потрібно пристосовуватися й не здаватися. Ми вже мали, скажімо, першу спробу в межах Одеського міжнародного кінофестивалю. Провели гала-показ у секції «Гала-прем’єри».

27 жовтня готуємо прем’єрний показ, запрошуємо велику кількість гостей. Кінотеатр «Оскар» також повністю готується зустріти всіх нас. Будемо дивитися по ситуації. Звичайно, ми не можемо загадувати й знати, що буде, але сподіваємося на краще.

«Ідеї нікуди не зникають. Якщо вони цікаві, їх можна реанімувати»

Наталка Соколенко: Мені дуже подобається інтонація, з якою ви говорите, але вона мені зрозуміла, бо в студії зараз люди, у яких задум фільму народився ще у 2015 році та які відтоді стільки всього пережили. Коли вже розпочався виробничий процес, вам довелося пережити епідемію ковіду, яка теж, я так розумію, дуже вплинула на виробництво, а потім — повномасштабне вторгнення.

І ось ми зараз у точці, коли ви готуєтеся до прем’єри, а говоримо ми під сирену й вибухи, які лунають у столиці. Розкажіть, будь ласка, про задум. Як він виник? Звісно, 2015 рік не порівняти з умовами, в яких ми живемо зараз, але війна вже тривала. Не можна сказати, що й грошей у кіноіндустрії тоді було аж так багато. Як виник задум і що було далі?

Саша Литвиненко: Насправді в мене дуже багато ідей як у творчої людини. У 2000-х я працював у рекламній індустрії артдиректором, керівником творчих груп. Потім став режисером. І досі я не тільки кінорежисер, а й рекламний режисер.

Тому ідеї в мене виникають постійно. Я їх нотую, записую в телефон одним-двома реченнями. Іноді навіть одного слова достатньо, щоб зрозуміти, у що може вирости ідея. Якось мені зателефонував один із продюсерів і каже: «Слухай, Сашо, може, в тебе є якісь прикольні ідеї? У нас є запит для іноземців, вони шукають цікаві проєкти».

Це наштовхнуло мене на одну з тематик. Я порився у своїх задумах. Вони не зовсім збігалися з запитом, який я отримав, тому я трохи все адаптував. Це мав бути такий мінісеріал: кожна серія — окрема історія з окремими героями. Вони пов’язані лише темою, а між собою — ніяк. Я відправив. Люди подивилися, сказали: задум цікавий, ми подумаємо, через якийсь час повернемося. Але ніхто не повернувся. Так часто буває.

Проте ідеї нікуди не зникають. Якщо вони цікаві, їх можна реанімувати. І в цьому випадку я взяв за основу одну з частин того мінісеріалу. Він тоді називався «Бумеранг». Там був такий посил: кожен вчинок має наслідки. Навіть у фільмі є фраза: «Кожен вчинок має наслідки. Твої наслідки коштують більше, ніж ти приніс».

«У нас було 13 драфтів сценарію»

Наталка Соколенко: Але зрештою фільм називається «Добре, що мама не знає». Як ви прийшли від ідеї серіалу до фільму, та ще й під іншою назвою?

Саша Литвиненко: Женя точно все рахує: в мене більше креативна частина, в нього — продюсерська, всі цифри. Я точно не пам’ятаю, але Женя сказав, що в нас було 13 драфтів сценарію.

Сценарій ніколи не закінчується, навіть коли вже знімається кіно. На репетиціях з акторами, коли вони починають взаємодіяти між собою, виникають цікаві ідеї. Деякі адаптуються й потрапляють в оновлений сценарій, деякі відкидаються, дещо змінюється.

Так було й у нас. Я писав на основі «Бумеранга», але зрештою переробив усе в «Добре, що мама не знає», тому що фактично від початкового задуму залишилася тільки ідея. Все інше за ці 13 драфтів дуже змінилося. Тому можна сказати, що «Бумеранг» став відправною точкою, але більше від нього у фільм майже нічого не перейшло.

Коли сценарій уже був умовно готовий і ми перейшли до реалізації, у мене з’явилася думка, що кіно не повинно називатися «Бумеранг». У нас вийшла історія про членів родини — цікавих персонажів, які не діляться своїми переживаннями й секретами ні з мамою, ні одне з одним. І мені здалося, що «Добре, що мама не знає» — дуже цікава й інтрижна назва. Думаю, у багатьох були ситуації, про які краще б мама не знала.

Ти наче приходиш додому: «Мам, у мене все кльово», — а насправді стільки всього відбулося. З одного боку, ти можеш не розповідати, щоб мама не переживала, а з іншого — краще б узагалі ніхто не знав, куди ти вляпався. У нас саме такі історії: герої повляпувалися в дуже цікаві ситуації, про які справді краще мамі не знати. А як вони будуть із них виходити — приходьте в кінотеатри й побачите.

Про гумор у фільмі: «Якщо вже має прозвучати жарт, то він не повинен бути нижче плінтуса»

Наталка Соколенко: Отже, стрічку, яку можна буде побачити з 29 жовтня, ви назвали «Добре, що мама не знає». Її описують як кримінальну іронічну комедію. Кримінальна комедія — це зрозуміло, а кримінальна іронічна комедія — до чого нам готуватися? Чому іронічна? У чому іронія?

Саша Литвиненко: Є ще мова кіно. Одну й ту саму історію можна розповісти різними мовами.

Сценарій, який у нас є, можна було б обіграти серйозніше. Я намагався не йти в гегові жарти, а робити гумор, який виникає через дії або емоції. Якщо вже має прозвучати жарт, то він не повинен бути нижче плінтуса чи, скажімо так, сортирним.

У цьому якраз і є іронія. У нас дуже багато героїв, і в кожного — не тільки в головних, а й у другорядних і навіть третьорядних персонажів — є якась своя фішка, переживання, емоції з дитинства. Ми беремо серйозну тему, але показуємо її з іронією.

Коли в нас була гала-прем’єра на Одеському кінофестивалі, я дивився на людей, і вони усміхалися навіть у тих місцях, де я не думав, що це відбуватиметься. Я умовно поставив собі маркери: ось тут, напевно, люди мають відреагувати на іронічну річ, яку ми заклали. А виявилося, що глядачі реагували й в інших місцях — на жарти або начебто серйозні дії, показані через іронічний почерк стрічки.

Наталка Соколенко: Дуже приємно чути, що гумор у вашій комедії буде не нижче плінтуса. Бо завжди є такий острах: прийти на комедію й подумати: «О боже, я на це не заслуговую».

«Можливо, у стилізації персонажів є відсилки до Тарантіно й Гая Річі»

Наталка Соколенко: Скажіть, на кого ви орієнтувалися? Чи є у вас режисери або сценаристи, які є для вас певним професійним орієнтиром?

Саша Литвиненко: Ті, хто вже дивився кіно, одразу знайшли відсилки до Тарантіно, хтось — до Гая Річі. Так воно і є, я їх дуже люблю.

Женя Литвиненко: Перші 500 глядачів, які побачили кіно в межах Одеського кінофестивалю, дали нам дуже позитивні відгуки. Сподіваюся, вони такими й залишаться. Глядачі говорили — і це також підтверджують результати фокус-групи, — що в Україні такого фільму ще не робили: в такому жанрі, з таким стилем. Казали, що за якістю це дуже схоже на голлівудське кіно. Думаю, це точно комплімент.

• Читайте також: До, під час і після війни. Сенсації Одеського міжнародного кінофестивалю

Саша Литвиненко: Якщо все-таки говорити про режисерів, то серед моїх фаворитів — брати Коени. Їхній старий фільм «Фарґо» для мене — щось нереальне. Потім вони вже не робили серіал «Фарґо», а спочатку були лише шоуранерами, але це теж для мене рівень.

Якщо подивитися фільми братів Коенів, там дуже багато іронії, дуже багато шармових персонажів. Навіть коли дивишся на якихось негідників, вони настільки круті й цікаві, у них є якісь травми дитинства. Ти знаходиш у цьому негіднику щось прикольне, позитивне, і за ним дуже цікаво спостерігати. Саме брати Коени, мені здається, передусім вплинули на мене, коли я працював над сценарієм.

Потім, коли почалася візуалізація кіно, з’явилося щось від Гая Річі — передусім стиль нелінійного монтажу, трохи закручених історій. Наш фільм складається з чотирьох новел, і перші три не закінчуються.

Мало того, що там нелінійний монтаж, — кожна новела має відкритий фінал. Глядач такий: «Опа», — а тут починається друга новела, зовсім інша історія з іншими персонажами. І ти думаєш: «Стривайте, а що ж там має бути далі?» А потім четверта новела переплітає всі три попередні історії та складає їх у логічний фінал. Мені здається, це трохи такий гайрічівський напрямок.

Можливо, у стилізації персонажів є відсилки до Тарантіно й Гая Річі. Щодо музики й візуальної складової — у нас фільм неонуарний. Хоча бюджет невеликий і спочатку ми взагалі не планували знімати в неонуарному стилі. Жартували: бюджет маленький, зберімося, в нас є техніка, партнери йдуть назустріч, дають великі знижки. Мінімум світла, жива камера, головне — правильно передати історію та емоції.

«Ми, з одного боку, нічого не боялися робити, а з іншого — деякі речі були для нас новими»

Саша Литвиненко: Але я постійно про щось думаю. Щодня виходжу на пробіжку, і саме під час пробіжок приходить багато думок щодо ідей, сценарію, фільму. Навіть десь два тижні тому біжу — і раптом: «Дзинь! Сашо, ти мав по-іншому, прикольніше змонтувати сцену, де шукав вихід». Я такий: «Клас, дякую. Якби ця думка прийшла раніше, я б уже переробив. А зараз пізно. Але дякую за досвід — можна було зробити й так».

Так само десь на пробіжці прийшла думка, що я хочу зробити цей фільм візуально складнішим, цікавішим, більш продуманим, а не просто в стилі псевдореалізму.

Прийшов до Жені, розповів команді, а вони такі: «Опа, так це ж одразу бюджет у два-три рази більший: усі зйомки нічні, більше людей, техніки, світла». Але завдяки Жені нам усе вдалося реалізувати. Зйомки були складними, блоки заходили в ніч.

Наталка Соколенко: Комендантська година.

Саша Литвиненко: І комендантські години, й усе інше. А в нас дрони, крани, перекриття вулиць, поливання вулиць, щоб усе виглядало дуже круто. Але ми впоралися, було дуже цікаво.

Люди, які бачили лише перший тизер, одразу питали: «Опа, що це за таке цікаве візуальне кіно?» Хоча з першого тизера зрозуміло тільки, що там є три герої, а що саме відбувається — не дуже.

Але візуальна мова настільки занурює в атмосферу, що хочеться дивитися далі й зрозуміти, що ж там відбувається. Потім ми зробили фінальний тизер, трейлер. І коли все це зібралося, воно справді виглядає цікаво. Я повністю задоволений. Напевно, це моє артдиректорське рекламне минуле й оця тяга до краси.

Я тоді казав: напружмося, зробімо дорожче, нехай це буде складніше, але цікавіше візуально. Водночас важливо, що якби візуальна мова неонуару не пасувала до стилю нашого фільму, це було б даремно — просто дешевий фантик, у який загорнули якусь фігню.

А в нас історія така, що одне доповнює інше. І, мені здається, нам вдалося навіть не на 100, а на 110% у візуальній частині передати те, що ми задумали. Ми, з одного боку, нічого не боялися робити, а з іншого — деякі речі були для нас новими. Але вирішили: треба зробити класно, будемо пробувати. Якщо не спробуєш, не зрозумієш, як це працює.

Ми робили й технічно дуже складні речі. Деякі спочатку взагалі не були заплановані: приїжджали на локацію, придумували якісь прикольні штуки, приходили до Жені: «Ми хочемо так і так». Він такий: «Ого. Ну, окей».

І жодного разу не було відповіді «ні». Ми постійно розв’язували ці завдання, експериментували.

Наталка Соколенко: Мені здається, я вперше чую, коли ще до широкої прем’єри режисер каже, що задоволений не на 100%, а на 110%. Заінтригована.

Саша Литвиненко: Тут така штука: я кажу про власні відчуття. І коли говорю про 110%, то маю на увазі саме візуальну частину, в яку ми максимально вклалися. Історія — вже суб’єктивна річ. Комусь вона може сподобатися, комусь — ні, для когось це просто не його жанр.

Наталка Соколенко: Так, я розумію, що йдеться саме про візуальну частину, і це надзвичайно цікаво. Ми живемо у сфері швидких технологічних змін у медіа й кінематографі, постійно з’являються нові можливості й здається, що щодня можна зробити краще. Але ви кажете, що задоволені на 110%, і тому це дуже інтригує.

Про бюджет фільму: «Наш продакшн мав коштувати щонайменше 25 мільйонів гривень»

Наталка Соколенко: Ви не раз згадували, що Женя робив усе можливе, щоб утілити ваші режисерські задуми. Женю, тоді питання до вас: якщо це не комерційна таємниця, яка ціна питання? Який бюджет фільму?

Женя Литвиненко: Ніякого секрету немає, це у відкритому доступі. Будете сміятися, бо сміються не тільки американські чи європейські колеги по цеху, а й українські: 8 мільйонів 700 тисяч гривень.

Коли ми починали препродакшн, у 2020 році, з 1 червня запустили пошук локацій і кастинг. Переглянули близько 800 акторів. У нас був дуже ретельний і цікавий кастинг.

Наш продакшн мав коштувати щонайменше 25 мільйонів гривень. Але ми змогли зменшити витрати завдяки творчо-адміністративній команді, яка була зацікавлена в результаті проєкту. Водночас уся інша наша величезна команда — це понад 400 людей — і підрядники отримували кошти так, як і мають отримувати. Ніякого демпінгування не було, це дуже важливо. Оскільки ми з рекламної сфери й наша креативна відеостудія працює вже 18 років, ми навіть платили членам команди за рекламними розцінками.

Наталка Соколенко: Тоді поясніть, як це вийшло.

Женя Литвиненко: Це вміння тримати бюджет, домовлятися щодо певних позицій. Бо люди — це важливо. Якщо, наприклад, із локацією можна домовитися за мінімальні кошти, то на людині краще не економити. Людина має отримати задоволення від процесу й кошти, якими вона буде задоволена. Коли це збігається, тоді буде і якісний результат.

І є ще один дуже важливий момент: до кого б ми не приходили з цією ідеєю, вона всім подобалася. Зокрема тому в нас і відбувся такий кастинг.

До нас їхали з усієї України: з Кривого Рогу, Одеси, Львова, Харкова, багатьох інших міст. У мене як у продюсера не було змоги оплачувати дорогу кожному актору, який хотів потрапити на кастинг, але вони хотіли приїхати. Для них навіть просто пройти цей етап було круто. Вони казали, що це був цікавий досвід, тому що Саша проводив кастинг у стилі імпровізації.

Ми не давали нікому завдань, не давали текстів. Я в цьому проєкті ще й кастинг-директор, другий режисер, продюсер — загалом закривав іще близько десяти позицій. Саме так і вдавалося тримати бюджет.

Саша давав акторам імпровізацію. І від кожного актора, який хотів потрапити у фільм, до кожного члена команди — всі вони навіть через стільки часу зацікавлені побачити цей проєкт. Напевно, це, по-перше, завдяки класній ідеї, а по-друге — атмосфері, яку ми створили на знімальному майданчику.

«8 березня, коли намагалися виїхати з Бучі, ми потрапили в полон»

Наталка Соколенко: І це попри все: ковід, який, напевно, сильно вас сповільнив, і повномасштабне вторгнення, яке вплинуло вже й на ваші особисті долі. Де ви зустріли 24 лютого?

Женя Литвиненко: У Києві. Щоб ви розуміли: 26 лютого 2022 року ми мали запускати рекламну кампанію, бо планували виходити в кінопрокат у листопаді 2022-го. А 24-го почалася війна.

Увечері 23 лютого я розмовляв з Анною Свірідовою і не вірив, що буде повномасштабне вторгнення саме таким чином. Я відчував, що буде ескалація на сході й півдні, що росіяни захочуть дійти до Придністров’я. Але не вірив, що буде напад із Білорусі. Окрім, вибачте, згадаю тут одного негідника, Жириновського, ніхто такого не підказував.

Тому ввечері ми вирішили з квартир перебратися в будинок під Бучею, де перебувала наша хрещена. Десь близько 23:00 ми потрапили в Бучу. І в підсумку, якщо коротко, — два тижні окупації.

8 березня, коли намагалися виїхати з Бучі, ми потрапили в полон. Із нами була копія 65% уже відзнятого матеріалу. Я окремо возив її з собою.

На той момент ми постійно були на зв’язку з Пашею Лі, нашим актором. Саша був останнім із нас, хто з ним розмовляв. На жаль, 6 березня його вбили росіяни.

Саша Литвиненко: Він був поруч, в Ірпені.

Женя Литвиненко: Так, він хотів, щоб ми перебралися з Бучі до Ірпеня.

Саша Литвиненко: Вони там волонтерили, вивозили дітей і жінок. Ми п’ять разів намагалися вивезти жінок і дітей, і кожного разу щось заважало.

То були російські обстріли, то йшли колони російської техніки, то розстріляли волонтерів. Ми ніяк не могли потрапити до Паші, зв’язок був ледь-ледь. А 6 березня дізналися, що їхню автівку розстріляли й Паша загинув.

Женя Литвиненко: Так. І волонтерів, контакти яких він нам давав, щоб ми могли перебратися до нього, також, на жаль, уже немає з нами. Але ми живі.

Нас залишили живими, напевно, зокрема завдяки одному військовому.

Саша Литвиненко: Можливо, сам він нічого б не вирішив, але тоді той російський солдат сказав: «Вам пощастило, що вас не взяли в полон вузькоокі (маючи на увазі бурятів) або бородаті (маючи на увазі кадирівців), а ви потрапили до нас — тож вважаєте, що у вас сьогодні другий день народження».

Наталка Соколенко: А копія фільму? Вона була в окремому рюкзаку?

Женя Литвиненко: Для неї був окремий рюкзак. І він залишився.

«Наступний фільм якраз буде військовою драмою — про нашу історію в Бучі»

Саша Литвиненко: Зараз ми доробили «Добре, що мама не знає» і показуємо його. Уже опрацьовуємо наступний наш фільм — прорекламую заздалегідь — «Таємна служба UA». Це шпигунський фільм про українські спецслужби.

А наступний фільм якраз буде військовою драмою — про нашу історію в Бучі. Паралельно там будуть історії наших знайомих військових Сил спеціальних операцій, які діяли на напрямку Житомирської траси, й інших моїх знайомих — бійців ТрО, які були з боку Мощуна.

Це буде військова драма, яка показує Київську область під час повномасштабного вторгнення російських військ очима Сил спеціальних операцій, цивільних і ТрО.

Наталка Соколенко: Ви згадали Пашу Лі, але, наскільки я розумію, це не єдина жертва цієї війни у вашій команді. Розкажіть, будь ласка, про тих хлопців, яких уже теж немає з вами, але які починали роботу над вашим фільмом. І про акторів та інших учасників вашої творчої групи, які зараз служать.

Женя Литвиненко: На жаль, окрім Паші Лі, загинули Юрій Феліпенко, військовослужбовець «Ахіллесу», і Костянтин Агапов — каскадер нашого фільму.

Я сподіваюся, що більше втрат не буде. Але велика кількість членів нашої команди справді пішла добровольцями захищати Україну. Серед наших піротехніків — Олег Швець, Кирило Бунін, серед каскадерів — Даниїл Мотильов, Максим Дудченко. Наш продюсер Олесь Маляревич. І, звичайно, акторський склад: Олексій Воротніков, один із головних акторів, Костянтин Темляк, Данііл Примачов, Руслан Ярошенко, Іван Потапов. Наш гафер Аполлон Горошко. У нас дуже велика кількість людей, які зараз обороняють Україну.

«Між першим і останнім знімальними днями минуло три роки й один тиждень»

Наталка Соколенко: Якщо я вас правильно зрозуміла, основну частину ви встигли відзняти до початку повномасштабного вторгнення? А коли взагалі почалися зйомки?

Женя Литвиненко: Перший знімальний день був 13 жовтня 2020 року. Останній технічний день — 6 листопада 2023-го. Тобто між першим і останнім знімальними днями минуло три роки й один тиждень. Була дуже велика перерва, і це було складно.

Коли ми вижили й почали думати про відновлення знімального процесу, я одразу намагався зрозуміти, як можна дозняти фільм. Бо було кілька моментів. По-перше, триває війна і незрозуміло, скільки вона триватиме і як розвиватиметься. По-друге, 65% матеріалу вже було відзнято до повномасштабного вторгнення. По-третє, люди дорослішають. По-четверте, багато хто на фронті, й ми розуміємо, що щохвилини ці люди ризикують життям.

П’ятий аспект — велика частина жіночого складу після початку повномасштабного вторгнення роз’їхалася світом. І коли ми зрозуміли, що маємо можливість дозняти фільм, усі були дуже щасливі. Навіть наші піротехніки писали: «Ми тут на позиціях, але так хочемо теж приїхати й дозняти фільм».

Це дуже круто, коли розумієш, що з усіх боків є підтримка. Хоча триває повномасштабна війна, люди не забувають про проєкт, живуть ним. Це неймовірно окриляє. І ти думаєш: як його дозняти в цих складних умовах?

Нам вдалося всіх зібрати: хтось приїхав із фронту, хтось — із Європи, хтось — з Америки. Ми зібрали всіх на репетиції, тому що готуємося дуже ретельно.

Ми розуміли, що в нас маленький бюджет і ми не можемо дозволити собі знімати дуже багато днів. Хотілося б спокійно знімати цей фільм, наприклад, 42 дні, але такої можливості не було. Тому дуже ретельно готувалися.

Велика підготовка була й у каскадерського департаменту. Ви запитували про кримінальну іронічну комедію, але насправді це кримінальна іронічна комедія з елементами драми й екшну. Такий розважальний мікс.

Саша Литвиненко: Насправді в нас досить мультижанрове кіно, і кожна новела відрізняється. Вони не всі витримані в одному стилі.

Перша новела має більш кримінальну складову, хоча в ній закладено багато сенсів. Є ще така фішка — комусь вона подобається, комусь ні, — коли актор ламає четверту стіну й звертається до глядачів.

Ми зробили таке звернення від головного героя, який вляпався у складну ситуацію і в якийсь момент розуміє, що це не дуже добре. Життя кльове, завжди підкидає якісь можливості, і, як він каже, головне — його не просрати.

Головний герой іноді звертається до глядачів: мовляв, дивіться, краще не робіть так, як я. Це досить цікава фішка, хоча сама частина більш кримінальна.

У другій новелі є навіть трохи шпигунська тема — з комедією й екшном. Потім є трохи фентезі, хоча технології розвиваються в реальному світі так, що можна повірити й у ті речі, які там відбуваються.

І, як сказав Женя, наші каскадери дуже ретельно готувалися. Там не тільки стрілянина, а повноцінні екшн-сцени, які дуже складні й потребують великої підготовки.

«Ми переможці пітчингу Держкіно, і завдяки цьому у 2023 році змогли відновити знімальний процес»

Наталка Соколенко: Я вас слухаю і все одно не можу зрозуміти, як це можна було зробити за бюджет, який ви озвучили. Чи пробували ви отримати додаткове фінансування від держави?

Женя Литвиненко: Ми переможці пітчингу Держкіно, і завдяки цьому у 2023 році змогли відновити знімальний процес.

До повномасштабного вторгнення ми все робили власними силами. А вже під час повномасштабного вторгнення отримали підтримку Держкіно. Я їм щиро вдячний. І взагалі в цьому аспекті хочу подякувати державі — і Казначейству, і Міністерству фінансів. Мені довелося писати листи в усі ці інстанції й пояснювати, що в нас цікавий український складнопостановний проєкт, великий за масштабом, але з невеликим бюджетом. Ми хотіли отримати від Держкіно невеликі транші, щоб змогти дозняти фільм. Це також дало б можливість розвивати український ринок.

Зараз я дуже радію тому, що кількість українських фільмів збільшується. Навіть буває така ситуація, що одного вікенду в прокат виходять два українські фільми. І мене це тішить. Звичайно, хотілося б розмежовувати релізи, не конкурувати одне з одним. Але якщо таке стається, це теж насправді дуже приємно. Це показник зростання виробництва й ринку.

Якщо взяти минулу осінь, це, напевно, була найкраща осінь за кількістю фільмів за всю історію незалежної України. Але так склалося ще й через довгобуди. Наприклад, «Ти — космос» — класний фільм, який робили десять років і він нарешті вийшов. Хтось робить фільми швидше, тому що має інший жанр і витрачає менше часу на виробництво.

Повертаючись до нас: ми отримали підтримку й щиро за це вдячні. До нас прислухалися і зрозуміли, що в складний для України період, коли вироблялося небагато фільмів, наш проєкт теж може бути важливим.

У 2023 році таких проєктів було, здається, три-чотири. Мені телефонували з Держкіно й запитували: «Чи можна взяти матеріал вашого фільму? Ми зробимо тизер із чотирьох кінопроєктів і відправимо на Венеційський кіноринок, щоб там бачили, що Україна у 2023 році все одно продовжує робити кіно». І це було приємно. Тому я щиро вдячний. А на «Тисячовесну» ми не подавалися.

Наталка Соколенко: Напевно, тому, що робота над цим фільмом уже завершилася?

Женя Литвиненко: У нас є новий проєкт, ми могли подаватися. Але командою вирішили цього не робити. «Тисячовесна» — це дуже круто, що вона відбулася. Але ми вирішили не подаватися.

Наталка Соколенко: Але чому?

Саша Литвиненко: Можливо, наступного разу.

Наталка Соколенко: Я уявляю, наскільки складно в таких умовах продовжувати займатися творчістю, готуватися і до оцінок глядачів, і до оцінок кінокритиків. Вони можуть бути різними, але в будь-якому разі бажаю вам успішної прем’єри, вдалого прокату й наступних проєктів.

Женя Литвиненко: Наостанок хотів сказати, що ми обов’язково запросимо вас на допрем’єрний показ, який відбудеться 27 жовтня в кінотеатрі «Оскар» у Gulliver.

Там можна буде наживо послухати LAUD — головного виконавця саундтреку. Взагалі, якщо говорити про стилістику, про яку згадував Саша, у нас у фільмі дуже багато музики. Значну її частину спеціально для стрічки написав композитор Тимофій Решетько. Також ми використовували готові треки українських артистів і діджеїв, а ще — іноземну музику. Навіть із далекої Японії у нас є треки. Тому фільм цікавий ще й з музичного погляду.

Наталка Соколенко: Вмієте дивувати, з нетерпінням чекаю прем’єри.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Юрієм Самусенком про те, чому українська кінокритика залишається розмовою всередині індустрії, а не з глядачем, Лєною Чиченіною про те, як пройшла «Тисячовесна» та через що сперечалася кіноіндустрія, Любовʼю Раковицею про те, як змінився DMF за понад десять років війни, Веронікою Поляковою про медіа, що руйнує міф про Одесу як проросійське місто, Оленою Брайченко про те, чому в Україні досі майже немає гастрономічної журналістики, Ольгою Тищук про те, що українськомовні серіали вперше випередили російськомовні, Дмитром Хрипуном про те, як стримінгові платформи змінюють українське телебачення, Юлією Смирновою із Holywater Tech про вертикальні серіали, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.