У подкасті «Медіуми» Лєна Чиченіна, головна редакторка «Антоніни», яка всі п’ять днів була на фінальному пітчингу «Тисячовесни» в Івано-Франківську, ділиться своїми враженнями й розповідає про закулісся події: як усе було організовано, через що сперечалися представники кіноіндустрії, чому кіно й серіали не варто оцінювати разом і які питання виникли до експертів та прозорості конкурсу.

А також — про ШІ-презентації, переможців «Тисячовесни», дефіцит фахівців у кіноіндустрії та про те, чи допоможуть нові державні гроші повернути сильне українське ігрове кіно на великі міжнародні фестивалі.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформ.

00:00 «Загалом до “Тисячовесни” багато людей ставилися скептично»;

04:51 «Захотіли зробити велику програму, яка вийшла б за межі професійної бульбашки, стала б подією»;

08:00 «Це виявилася класна ідея в тому сенсі, що відбулася синергія різних людей, не лише в кіногалузі»;

11:25 «Експерти хотіли поставити більше уточнювальних запитань деяким конкурсантам. І це були дуже важливі запитання»;

15:22 «Я роками казала, що кіно і серіали — це різне»;

18:18 «Ми не бачимо, що експерти написали, кого вказали як свій конфлікт інтересів. І не можемо цього перевірити»;

22:58 «Усе-таки, я вважаю, що цього конфлікту можна було уникнути»;

25:23 «Багато проєктів перемогли, я вважаю, абсолютно заслужено»;

31:10 «Те, що я бачила в перформативному мистецтві, — це просто кров з очей»;

34:30 «Можливо, можна створити якусь наглядову раду з інших людей, які все це перевірятимуть»;

36:47 «Є побоювання, що наша спільнота просто задихнеться в цих грошах, тому що не вистачає спеціалістів»;

39:42 Про історію з Хржановським: «Це ми самі просто виростили собі проблему»;

41:25 «Ігрове кіно — саме авторське, серйозне, мистецьке — просто провалилося за останні кілька років».

Наталка Соколенко: 12—16 серпня відбувся великий фінальний пітчинг проєктів «Тисячовесни». Це було в Івано-Франківську. Ти всі ці дні пробула як оглядачка, як «Антоніна» і спостерігала, як це відбувається: і за роботою, і за скандалами довкола цієї «Тисячовесни». Пропоную все це обговорити.

• Читайте також: Підсумки відбору «Тисячовесни»: 576 фіналістів і розмови про доброчесність

Лєна Чиченіна: Треба сказати: дякую всім митцям, що я повернулася живою, тому що там мала можливість зустріти абсолютно всіх людей, про яких колись щось не те писала.

Наталка Соколенко: Або те.

Лєна Чиченіна: Або те. Але мене більше хвилювало, коли не те. Я була дуже обережна зі своїми напоями, щоб туди нічого не підсипали. Але ні, всі були дуже дружні, дуже милі.

Наталка Соколенко: «Тисячовесна»: ціна питання — 4 мільярди. І, по суті, в Івано-Франківську вирішували, кому ці 4 мільярди нарізати. Митці мали показати товар лицем. Правда, не всі показали товар лицем. Багато хто показав товар у вигляді якогось ролика, згенерованого штучним інтелектом. І це теж викликало обурення, принаймні нашої гості — це точно.

Лєна Чиченіна: ШІ був однією з найпопулярніших тем.

• Читайте також: Ще одна серія «Тисячовесни»: висновки написані ШІ чи експерти неуважно слухали заявки?

Наталка Соколенко: Але почнімо з того, як, на твій погляд, це було організовано. Наскільки взагалі це нове явище, коли бюджетні кошти на кіновиробництво, загалом на аудіовізуальний продукт за кошти держави, розподіляють у такий, я б сказала, достатньо прозорий спосіб?

Лєна Чиченіна: Щодо прозорості були суперечки. Але хочу сказати про те, чого взагалі очікували. Загалом до «Тисячовесни» багато людей ставилися скептично.

Я б навіть сказала, напевно, більшість. Коли це тільки оголосили — офіційно оголосили у квітні, хоча про програму знали й раніше, — було відомо, що це ініціатива президента, що ми маємо ці чотири мільярди грошей донорської допомоги, які мають піти на певні потреби, наприклад на культуру, і президент вирішив спрямувати їх саме на культуру.

Почалися розмови про те, що це чергова популістична програма. Особливо коли стала відома назва. Наскільки я знаю, Мінкульт пропонував кілька розроблених назв, але президент вирішив, що буде «Тисячовесна». І тоді почалися кпини: мовляв, знову тисяча, чергова тисяча.

І знову посилилися розмови про популістичність: мовляв, Володимир Зеленський просто хоче купити всіх митців, щоб вони були йому вдячні. І, судячи з його спілкування з митцями, вони таки йому вдячні. Коли він приїздив на другий день, то виступав, а потім була більш неформальна бесіда. І взагалі жодного критичного питання.

Читайте також: Чи з’їсть «Тисячовесна» усі інші культурні інституції

Я знаю, що навіть деякі мої політичні колеги обурювалися: мовляв, президент не коментує ті самі картонкові протести, а тут приїхав до кіновців і мило поспілкувався.

Наталка Соколенко: Ще була версія, що створюється якась альтернатива УКФ.

Лєна Чиченіна: Не лише. Це теж було одним із головних питань: чому розпорядником цих грошей є Мінкульт, а не профільні інституції, як це було завжди?

Чому не Держкіно займається кіно? Чому не УКФ? Чому не Інститут книги? Чому не Інститут книги — зрозуміло: про літературу забули цього року. Пообіцяли згадати наступного, Зеленський уже пообіцяв, що буде наступна «Тисячовесна». І всі прекрасно збудилися від цієї інформації.

Але, власне, чому так? Це питання кулуарно обговорюють, є різні версії — офіційні й неофіційні.

Наталка Соколенко: А твоя думка яка?

Лєна Чиченіна: Є думка, що теперішньому Держкіно не дуже довіряють. Є думка, що просто хочуть, аби всі ці гроші були в одному місці — у Мінкульті, щоб не було різних колотнеч. Знову ж таки, є думка, що треба було зробити фестиваль-пітчинг, щоб це було не просто так, як зазвичай відбувалися пітчинги в Держкіно чи УКФ.

Наталка Соколенко: А як вони відбувалися?

Лєна Чиченіна: Переважно це була така галузева подія. Я пам’ятаю, що це завжди був достатньо відкритий процес. Не знаю, коли саме ці пітчинги почалися в Держкіно, можливо, у 2013—2014 роках. Я якраз застала перше відродження Держкіно. До речі, треба завжди пам’ятати, що це породження злочинної влади. Якби не син Віктора Федоровича, то, можливо, у нас ніякого відродження українського кіно не було б. Це я так напівсаркастично говорю.

Наталка Соколенко: Але факт є факт: гроші з бюджету пішли саме у 2011 році.

Лєна Чиченіна: Вирішили, що кіно теж може бути цікаве деяким людям.

Пітчинги відбувалися так: є кінотеатр, там кілька днів виступають різні кіновці, збираються в групи, приходять і презентують свої проєкти, які потім ми дивимося в кінотеатрах і бурхливо обговорюємо в соцмережах.

Усі пітчинги були абсолютно відкритими в тому сенсі, що кожен охочий міг подивитися трансляцію. Також можна було прийти в кінотеатр і посидіти, подивитися. Питання поставити не можна було, але подивитися — можна. В УКФ, здається, прямих трансляцій не було, прийти теж не можна було, там усе вирішувалося інакше.

Я пам’ятаю, що ми майже щоразу робили на «Антоніні» огляди цих пітчингів. Їх добре читали, але переважно люди з галузі, які не могли дивитися все цілими днями, але їм потрібно було знати, що відбувається.

А тут захотіли зробити велику програму, яка вийшла б за межі професійної бульбашки, стала б подією. Що означає «фестиваль-пітчинг», ніхто не розумів. Що таке Зеленський придумав? Ми знали лише, що це має відбутися десь у західних регіонах, щоб вивезти людей із Києва, щоб було безпечніше, щоб могли приїхати закордонні експерти, тому що, наскільки я розумію, багато хто з них відмовлявся приїздити до Києва.

До речі, атмосфера у Франківську чудова і дуже відрізняється від київської. Поки ми були, тривог не було. І комендантська година там достатньо лояльна, гнучка. Тож ми там побули, і справді сталася така подія, така тусовка.

З одного боку, питання про популізм залишається. З іншого — це справді виявилася класна ідея в тому сенсі, що відбулася синергія різних людей, не лише в кіногалузі. Кіновці трішки познайомилися одне з одним, тому що наша спільнота достатньо роз’єднана.

Умовно її можна поділити на людей, які виробляють комерційне кіно, і тих, які роблять таке кіно-кіно, авторське. І вони часто не дружать між собою, зневажають одне одного: «Фу, артхаус, незрозуміло, хто це дивиться». Або: «Це якесь “Скажене весілля”, якесь гівно, ми не будемо цього дивитися й навіть цікавитися не будемо».

Вони навіть ідеологічно досить різні. Ті, хто робив комерційне кіно, переважно й з росіянами співпрацювали до 2022 року, і свої фільми продавали на територію Росії. Ті, хто робить авторське кіно, — переважно люди ще з Майдану, якщо так узагальнювати. І між ними часто виникають конфлікти саме на ідеологічному підґрунті.

Але було б дуже круто, якби вони об’єдналися, тому що одні знають, як заробляти гроші, як зробити фільм і розкрутити його так, щоб багато людей прийшло. А інші вміють робити кіно.

І дуже часто в нас так буває: ті, хто вміє робити кіно, — їхнє кіно майже ніхто не бачить, тому що вони не вміють його просувати. А ті, хто вміє просувати, роблять більше телевізійний продукт, який виходить у кінотеатрах.

І ось вони мали принаймні можливість потусити, десь випити. Коли люди випивають, може, їм якось легше домовитися.

Щоб люди розуміли візуально: усе це відбувалося на «Промприладі». Перед «Тисячовесною» про це не можна було говорити, тепер уже можна. Це дуже крута локація, всім дуже сподобалася. Це такий великий, оновлений завод, як зараз люблять робити. Там є коворкінги, фудкорт, усе дуже модно, комфортно, є галявина з травичкою, різні кріселка, багато місця, можна зручно поїсти, кудись піти.

Було аж вісім залів. Мені як журналістці й іншим журналістам, які хотіли більш-менш усе охопити, довелося ставати Герміонами Ґрейнджер, щоб потрапити в різні зали. Але все одно не вдалося, тому що все відбувалося паралельно з ранку до вечора.

• Читайте також: Пристрасті по «Тисячовесні», або Людоньки, там у них все куплено!

Кіно йшло у п’яти залах. Треба врахувати, що кіно поєднали із серіалами, і теж визнали, що це була помилка, тому що кіно і серіали — абсолютно різні сфери, їх треба оцінювати окремо.

Отже, п’ять залів — лише кіно і серіали. Був зал перформативного мистецтва, куди втулили просто все: оперу, балет, перформанси, фестивалі й багато іншого. Окремо були візуальне мистецтво і сучасна музика.

Наталка Соколенко: А питання можна було поставити?

Лєна Чиченіна: Ні, тільки експерти ставили.

Наталка Соколенко: Я про експертів.

Лєна Чиченіна: Так, але там дуже обмежили таймінг, і на це теж скаржилися. Хоча взагалі вважається, що швидкий пітчинг саме таким і має бути: ти повинен за кілька хвилин зацікавити своєю ідеєю.

Це хороша ідея, але тут було аж занадто мало часу, тому що експерти хотіли поставити більше уточнювальних запитань деяким конкурсантам. І це були дуже важливі запитання.

Я вважаю, що п’ять хвилин на виступ — це, в принципі, окей. Треба вчитися лаконічно говорити. Але на запитання можна було дати більше часу.

Один із найяскравіших випадків, які я зараз можу згадати: вийшли Заза Буадзе й Андрій Кокотюха пітчити серіал «Червоний». Експерти не могли зрозуміти, чому взагалі цей серіал пітчиться. Я здивувалася, що він узагалі пройшов до другого туру, тому що перший фільм виявився провальним у прокаті й його розсварили майже всі критики.

Також вони взяли гроші на другого «Червоного», а другого «Червоного» ми не бачимо. І тут вони приходять із серіалом. Тому в експертів виникло запитання: «А навіщо розширювати всесвіт контенту, який не став популярним?»

Андрій Кокотюха, треба сказати, заперечив. Він сказав, що «Червоний» того року був на п’ятому місці за касовістю. Зібрав, здається, кілька мільйонів — це дуже мало. Але він сказав, що того року так було.

Були ще запитання стосовно режисерів, які достатньо довго працювали в Росії. Була, наприклад, така ситуація: вийшли дві продюсерки, які роблять мій улюблений серіал «Сліпа» на СТБ, який руйнує все людське і весь мозок людям.

Треба подивитися, чи він досі йде. Я пам’ятаю: з самого ранку починали крутити «Сліпу», цілий день — «Сліпа», а ввечері — бац, і «Холостяк». Дуже «насичений» був день у глядачок СТБ.

І ці продюсерки, які, здається, до 2017 року працювали топменеджерками російського федерального каналу СТС, переїхали, живуть у Франції й прийшли пітчити свої проєкти. І, здається, з одним пройшли.

Мені цікаво, наскільки експерти розуміли їхній бекграунд. Одна з експерток запитала їх про режисера: мовляв, нічого, що він працював у Росії? І на відповідь не вистачило часу.

Тобто я так розумію, що експертка не знала, що ці продюсерки теж працювали в Росії, причому не просто продавали туди свій контент, а безпосередньо там працювали.

Але, як я вже сказала, наші комерційні кіновці достатньо тісно співпрацювали з росіянами. Тому, якщо говорити про цей критерій, треба було б вигнати половину.

Люди пітчилися, розповідали про свої проєкти — хтось вдало, хтось невдало. Особливо добре вміли це робити музиканти й люди, які пітчили кіно, тому що вони до цього звикли.

Музиканти мені найбільше сподобалися — і конкурсанти, й експерти. Принаймні, можливо, це я так потрапила. Вони не токсичили, були дуже милі й дуже професійні.

Наталка Соколенко: А на що вони просили?

Лєна Чиченіна: Категорія називалася «Сучасна музика». Запис альбомів — усе, що тільки там було. Вони багато чого об’єднали в одну категорію, але експерти сказали, що їм було нормально. Умовно кажучи, там була й академічна, й електронна музика.

Наприклад, Оксана Стебельська мені розповідала: якщо ми чогось не розуміли, коли пітчився електронний музикант, ми запитували в The Maneken, у Євгена Філатова. А якщо виступав хтось з академічної музики, вони запитували в нас. І їм, як вони сказали, було абсолютно нормально.

Наталка Соколенко: Але, як говорив Ленін, найважливіше з усіх мистецтв для нас — кіно. Тому пропоную повернутися.

Лєна Чиченіна: І там найбільше всі пересралися.

Наталка Соколенко: Через що?

Лєна Чиченіна: Як завжди. З деякого обурення мені хочеться трішки поіронізувати, а деяке, мені здається, справді справедливе.

Але багато що було зрозуміло з самого початку. Люди почали обурюватися тим, що було відомо ще з умов конкурсу. Наприклад, передусім тим, що, якщо говоримо про аудіовізуальну сферу, в одну купу скинули серіали й кіно.

І нарешті я можу сказати: «А я ж казала». Як Оксана Забужко: «Я ж казала». Бо я роками казала, що кіно і серіали — це різне.

А наші серіальники думають, що вони кіновці. Спочатку мене це веселило, тепер просто виводить із себе. Коли люди, у яких фільмографія складається з якихось паршивих серіалів, кажуть, що вони кіновці.

Вони до кіно не мають узагалі жодного стосунку. І постійно то обурювалися, то ображалися, то казали: «Ні, ми кіновці, не треба нав’язувати оце все, що хтось першого сорту, хтось другого, хтось третього». Не треба. Це просто дві різні галузі.

І, слава Богу, на «Тисячовесні» справедливість восторжествувала. Нарешті всім — принаймні багатьом — стало зрозуміло, що це справді дві окремі галузі. Тому що їх усіх зібрали разом, і виявилося, що вони навіть термінології одне одного ніфіга не розуміють.

Особливо скаржилися — ми ж потім ходимо кулуарно й усе обговорюємо — експерти з документального кіно.

Знову ж таки, документальне кіно як кіно — те, що йде на фестивалі, у прокаті, — і, наприклад, телевізійне документальне кіно, телевізійна публіцистика, фільми на ютубі — це абсолютно різні речі.

Іван Сауткін, режисер, який робить авторське кіно, хоча й серіали робив, писав: вони приходять, а я не знаю, що таке «відбивка», не знаю, що таке «синхрон». Він каже, що телевізійники називають свої фільми «документалкою», а кіновці зазвичай так не кажуть.

І справді: коли люди не можуть оцінити роботу одне одного, вони нарешті зрозуміли, що працюють у різних галузях. Принаймні ті, у кого є мозок. У кого його не дуже багато, з моєї точки зору, далі називають себе кіновцями. Але тут усі побачили, які вони кіновці.

Що відбулося далі? З чого весь срач? По-перше, те, що все це треба розділити. А по-друге — конфлікт інтересів.

Через це люди сваряться найбільше. Кіновці й усі митці бачили, що є конфлікт інтересів. Було ж заявлено, хто експерт, хто учасник, усе було зрозуміло.

Читайте також: Кінодіячі звернулися до міністерки культури із закликом перевірити результати «Тисячовесни»

І це справді, з моєї точки зору, нехороша ситуація, коли сидять двадцять експертів, слухають пітчі одних людей, а потім самі виходять і пітчаться зі своїм проєктом.

Ми просто не бачимо, що вони написали, кого вказали як свій конфлікт інтересів. І не можемо цього перевірити.

Кінотусовка — невелика. Практично завжди відомо, хто з ким дружить, хто з ким у яких стосунках. Але ти ж не завжди вписуватимеш у конфлікт інтересів друга, з яким дружиш. Напевно, треба вказати родичів, людей, із якими ти працював, і так далі. А свою дружбу ти можеш особливо не афішувати.

Тож ми цього перевірити не можемо. Не можемо перевірити й оцінки — хто як голосував.

Тетяна Бережна й Андрій Осипов, голова Держкіно, якого теж трохи включили в цей процес, сказали, що й не будуть цього робити, тому що хочуть захистити експертів. І справді, багато де так не роблять. Наприклад, на фестивалях не оголошують, хто як голосував.

Але тут є певна недовіра: що люди голосували за проєкти своїх друзів чи знайомих.

Наталка Соколенко: А був варіант знайти нейтральних людей на ринку, які б не хотіли теж отримати свого шматочка пирога від «Тисячовесни»?

Лєна Чиченіна: Думаю, якби постаралися, то можна було б знайти.

Я, наприклад, розмовляла з Тетяною Бережною. Одразу треба сказати: всі відзначали відкритість самого Мінкульту, зокрема до критики. Я взагалі офігіла, бо не звикла до того, щоб на критику так реагували.

Я пам’ятаю пана Точицького, попереднього міністра культури та стратегічних комунікацій, який тікав від журналістів. Ми добре пам’ятаємо Ткаченка, який теж був, скажімо так, не найбільш демократичним.

А тут ти можеш сидіти на фудкорті, пані Тетяна до тебе підійде — вона була там із маленькою дитиною — і запитає: «Ну як вам? Що?» Була заступниця Наталя Мовшович. Загалом їм можна було щось висловити, щось запитати.

• Читайте також: Тетяна Бережна: Компанії, які будуть задіяні у створенні проєктів «Тисячовесни», отримають право на статус критичності та бронювання

Пані Тетяна сказала мені, що дуже багато експертів відмовилися, тому що це справді велика робота, а люди зайняті. Наприклад, відмовився Іван Уривський, тому що готував нову виставу. Не було коли.

Це справді колосальна робота — все це перелопатити. Особливо в кіно: перечитати сценарії. Тому багато хто відмовлявся.

Разом із тим я, наприклад, розмовляла з Олею Журбою. Вона вже тоді погрожувала написати допис, бо була дуже обурена всім цим. І таки написала, його активно розшерили.

Вона писала про те, що цього конфлікту справді можна було уникнути, тому що багатьох людей, які не подавалися, не включили до експертів, хоча могли б.

Я не знаю, наскільки Наталка Ворожбит була зайнята. Можливо, дуже, тому що в неї «Демони». Її нова стрічка презентувалася в Локарно, тож, можливо, вона й не могла.

Але, наприклад, Людмила Горделадзе — дуже фахова експертка. Вона відносно недавно була директоркою кінотеатру «Жовтень», досить авторитетна людина й дуже конкретна. Любить читати документи, цифри. Вона знає, як відбувається прокат.

Кінотеатри, дистриб’юторів узагалі не залучали, хоча це якраз ті гравці, які дуже добре розуміються на кіно.

Наталка Соколенко: У яких результат на табло.

Лєна Чиченіна: Так. Вони наперед знають, який фільм пройде, який ні, хто скільки збере й так далі. Таких людей можна було набрати більше.

Я думаю, можливо, позначилося те, що Мінкульту й пані Тетяні просто треба було більше зануритися. Заступниці в неї фахові, та сама Наталя Мовшович довго працює в кіно. Можливо, просто потрібно було більше часу, щоб пошукати.

Наталка Соколенко: Так, бо це все дуже стрімко — від оголошення конкурсу до реалізації.

Лєна Чиченіна: Усе-таки я вважаю, що цього конфлікту можна було уникнути.

Тим паче, присутність деяких експертів мене взагалі… Я офігіла, чесно кажучи. Я всюди називаю двох експертів, від яких офігіла найбільше.

Це Олександр Біляк, який зняв своїм коштом — треба це сказати — уже достатньо багато фільмів. Усі вони жахливі, з моєї точки зору, у прокаті їх теж не оцінили. І ця людина чомусь сидить і оцінює інших людей, які роблять значно краще кіно, ніж він.

А також був Олексій Комаровський. У нас, до речі, є кілька Олексіїв Комаровських, треба не переплутати: один сценарист, один режисер.

Він зняв два шедевральні фільми — «Коли ти вийдеш заміж?» і «Коли ти розлучишся?». Можливо, ви про нього чули.

Наталка Соколенко: Ой-ой-ой, я на першому була.

Лєна Чиченіна: А другий ще кращий.

Перша частина була ще такою… Я інколи люблю щось красивеньке, коли якась дурня відбувається на екрані. Люблю всякий трешак. Але друга частина — там узагалі жах-жах. Там Тарас Цимбалюк, усіма зараз улюблений.

Тому мені було дивно бачити цього режисера серед експертів. Окей, людина знімає кіно, і це кіно не державним коштом. Тут теж багато хто вважає, що якщо випускають кіно, то обов’язково з державних грошей. Ні, дуже багато людей зараз самі вкладаються у свої стрічки.

Будь ласка: він знімає кіно, випускає його, воно щось збирає — прекрасно. Але я не думаю, що такі люди можуть бути експертами й оцінювати Антоніо Лукіча, Павла Острикова і, перепрошую, Валентина Васяновича.

Наталка Соколенко: А могла бути теоретично більша залученість іноземних експертів?

Лєна Чиченіна: Вони були.

Наталка Соколенко: А повністю їм щось делегувати або дати якусь контрольну функцію як людям, усе-таки не заангажованим у наші розклади, можна було б?

Лєна Чиченіна: Як мені казали, це все ж таки люди, які знають наш контекст, часто їздять сюди на якісь зйомки, документалісти. Вони були залучені, але, здається, їхні повноваження, навпаки, були трохи обмежені.

Наталка Соколенко: З іншого боку, якщо говорити, що це все-таки не судова система, а культура, напевно, тут має бути більша відповідальність саме громадян України й розуміння, що нам потрібно.

Так от, до переможців у цій категорії.

Лєна Чиченіна: Так, їх оголосили. Що я можу сказати? Деякі проєкти чудові, і слава Богу, що вони пройшли. Це фільми людей, які заслужили любов наших глядачів: той самий Остриков, Лукіч.

Наталка Соколенко: Тобто це перемога після цієї «Тисячовесни».

Лєна Чиченіна: Так. Наприклад, фільм «Трагедія». Мені дуже подобається: там викладач університету Шевченка, дуже нудний, його ніхто не любить. Але тут на землю повертаються давньогрецькі боги, а він якраз на цьому спеціалізується, він такий задрот. І всі до нього побігли, бо тільки він на цьому розуміється, настільки задрот, що все знає.

«Дівчина, що кричить» Антоніо Лукіча.

Багато проєктів перемогли, я вважаю, абсолютно заслужено. Деякі проєкти, мені здається, будуть слабкими, але так було завжди. Ти дивишся і розумієш: у цих режисерів із цими продюсерами до цього не дуже виходило, і не розумієш, чому має вдатися з другої чи третьої спроби.

Не пройшов, наприклад, Ярослав Лодигін з усіма своїми проєктами. У нього їх було п’ять.

Наталка Соколенко: І він, до речі, критикував.

Лєна Чиченіна: Він критикував, достатньо м’яко. Але були люди, які програли й почали кричати, що «все всім роздали». У частини — не в усіх — тих, хто так казав, з моєї точки зору, були дуже слабкі пітчинги. Вони не змогли пояснити, чому їхній проєкт цікавий.

Тому що просто вийти й сказати: «Наш проєкт важливий, наш проєкт цікавий» — це не окей.

Було ще багато роздутих бюджетів. Теж говорили, що це може бути проблемою і це треба врахувати наступного року.

Лодигін не пройшов зі своїми проєктами. Був у нього проєкт із Дантесом. Хоча Дантес як актор дуже погано проявив себе в попередньому фільмі «Всі відтінки спокуси» — нашому варіанті «П’ятдесяти відтінків сірого», такому еротичному фільмі, який нещодавно виходив.

Він, до речі, є у відкритому доступі. Дантес там дуже погано зіграв, тому що йому обрали роль такого альфача, типу містера Грея, а це абсолютно не його органіка.

А тут він представляв проєкт, де теж мав би грати, але вже більше самого себе. Можливо, в нього б вийшло, тому що я за те, щоб давати людям другий шанс.

Але цей проєкт не пройшов. Натомість перемогли Володимир і Анна Яценки, які, зокрема, продюсують Острикова.

Зазвичай ця колотнеча відбувається після всіх пітчингів Держкіно. Я хочу сказати, що конфлікт інтересів був завжди — це задавнена проблема.

І це питання до нашої кіноспільноти, яка з цим особливо ніколи не боролася, бо багатьом людям так було просто зручно.

І я зараз зі сміхом бачу, як люди, яких я сама підозрювала б у конфліктах інтересів усі минулі роки, пишуть дописи про те, що все куплено. Це окремий «Монті Пайтон».

Були, знову ж таки, проблеми з тим, що голосування певною мірою було закритим. І в Держкіно ми не могли побачити оцінок — хто скільки поставив.

Я впевнена: якби ми побачили ці оцінки, то зрозуміли б, хто кого лобіює, хто з ким дружить. Але й тут нам цих оцінок не покажуть.

Наталка Соколенко: Важливе питання про «95-й квартал». Платформа, чи як це сказати, коло людей, які сформувалися навколо «95-го кварталу», — вони щось отримали від «Тисячовесни»?

Лєна Чиченіна: Здається, ні.

Наталка Соколенко: А подавалися?

Лєна Чиченіна: Я могла щось пропустити, тому що це просто величезна маса інформації.

Мені здається, вони не проходили. Там, здається, хтось із «Дизель Шоу» був, я не впевнена. Але не пам’ятаю, щоб був «Квартал». Тут я можу помилятися.

Наталка Соколенко: А є серед переможців люди або команди, які, на твій суб’єктивний погляд, категорично не мали б отримати фінансування, цю перемогу на «Тисячовесні»?

Лєна Чиченіна: На мій суб’єктивний погляд, є такі проєкти. Наприклад, ті продюсерки, про яких я казала.

Мені зараз треба було б подивитися список переможців, тому що в мене вже все в голові змішалося. Але я не вірю, що продюсерки, які зробили «Сліпу», зроблять щось зряче. Я не вірю.

Їх хтось з експертів запитував: «А ви впевнені, що зробите кіно після всіх цих серіалів дуже поганої якості?» Вони рейтингові, але дуже поганої якості. Вони сказали: «Так, ми обіцяємо, ми зробимо». Але я в це не вірю.

Наталка Соколенко: А щодо презентацій, зроблених за допомогою ШІ, — у чому тут проблема? Треба пояснити. Чому це red flag, як ти написала?

Лєна Чиченіна: Я одразу скажу й аргументи тих, хто частково виправдовує ШІ. Вони кажуть, що в багатьох колективів, які приходили, просто немає грошей, щоб зробити нормальну презентацію.

Якщо ми говоримо навіть не про кіно, треба знайти хорошого дизайнера, щось замовити. Це коштує грошей, і не в кожної команди вони є на цьому етапі. Тому штучний інтелект може допомогти.

Але не такої якості й не в таких кількостях. Те, що я бачила в перформативному мистецтві, — це просто кров з очей.

Наталка Соколенко: Що саме?

Лєна Чиченіна: У звуці це неможливо передати. Я собі нафоткала.

Наприклад, презентували всяку шароварщину. Здається, вона ще й не пройшла. Але в театрі у нас, звичайно, морок робиться: віночки, колосочки, усі ці вишиваночки — у такому стилі, як було в Радянському Союзі.

Далі був Тарас Цимбалюк у ШІ-варіанті. До речі, були проєкти, які представляли так: «У нас буде кіно». Не кажуть прямо, що в них буде Тарас Цимбалюк, а просто показують слайди — такий у нас dream cast, ми хочемо таких акторів.

І там був Тарас Цимбалюк. Але деякі продюсери цих фільмів мені казали: «Ні-ні, не переживайте». Бо всі вже почали переживати: «Як же ви не прийдете з Тарасом Цимбалюком?»

Казали: «Ми не пустимо вас із ним», тому що багато людей уже не хочуть бачити його в кіно на широких екранах. Але він з’явиться в ролі військового-азовця. Це буде срач. Я вже собі уявляю.

Наталка Соколенко: З’явиться в результаті цієї «Тисячовесни»?

Лєна Чиченіна: Ні, це окремо. Це ініціатива «Азову». Вони самі його обрали, самі це придумали й погодили Тараса Цимбалюка на роль азовця.

Наталка Соколенко: Це окрема історія.

Лєна Чиченіна: Так.

А там було просто таке ШІ: кидаєш не дуже хороший промпт — і воно тобі щось видає. Наче ми зараз швиденько наклепали картинок. Це не діло.

Я думаю, що ШІ, можливо, можна частково використовувати. Але чому це збиває? Тому що незрозуміла стилістика вашого твору. Ми ж повинні розуміти, що ви хочете зробити. Особливо у візуальному мистецтві, де теж це представляли й усе було на купу.

До ШІ ці презентації були різними. Кіновці викручувалися так: показували референси. Могли нарізати уривки з різних фільмів і казати: «Ми хочемо приблизно таке. От хочемо щось як “Амелі”» або ще щось».

Дуже часто хотіли знімати щось як Квентін Тарантіно або Гай Річі. Це була така наша хвороба зростання. Здається, вона вже минула, і Гай Річі нам уже не так подобається.

Але тоді було зрозуміліше. Нехай воно, звичайно, не втілиться в життя саме так, але ми хоча б розуміємо, що люди хочуть зробити. А тут не розуміємо, тому що в усіх однакові картинки.

Наталка Соколенко: Враховуючи і ШІ, і конфлікт інтересів, і те, що Мінкульт почув зауваження і не…

Лєна Чиченіна: Вони записали собі у великі блокнотики усі зауваження. Але, судячи з брифінгу, не на всі зауваження вони підуть.

Наприклад, та сама Оля Журба, режисерка, яку я згадувала, збирає достатньо багато підписів кіновців, які просять перевірити процедуру на прозорість, зробити внутрішню перевірку.

Але пані Тетяна й пан Андрій сказали мені на брифінгу, що не будуть цього робити без чітких листів із конкретними підозрами.

Тобто вони кажуть: якщо ви підозрюєте когось у недоброчесності, напишіть нам листа, скажіть, що підозрюєте того, того й того, і ми тоді проведемо перевірку. Самі ми її ініціювати не можемо.

Прозорішим конкурс теж робити не будуть, тому що кажуть, що за процедурою не можуть цього зробити.

Я, наприклад, дуже хотіла б подивитися фінальне засідання, де визначають кінцеві проєкти. Мені здається, у нашій ситуації це було б важливо. Або хоча б побачити якісь тези звідти: хто що підтримав і з якою аргументацією.

Тому що в нас насправді ще дуже багато конфліктів, коли люди підсуджують одне одному. Я, наприклад, була навіть на різних підрахунках наших кінопремій. Просто бачила, як хто голосує: люди голосують за своїх друзів.

Це жахливо. І люди, звичайно, бояться, щоб їхні оцінки побачили.

Звісно, це не світова практика — це теж треба визнати. Ніхто на Каннському кінофестивалі не показує, як голосують. Кіноакадеміки, здається, теж цього не показують.

Але в нашій ситуації мені все ж хотілося б це бачити. Водночас я розумію, що багато людей бояться, не хочуть сваритися й вільніше почуваються, коли їхні оцінки закриті.

Є чесні люди, які нормально й справедливо все оцінюють. Але я б усе-таки подумала над цим питанням. Можливо, можна створити якусь наглядову раду з інших людей, які все це перевірятимуть, дивитимуться на оцінки й висловлюватимуть свої застереження.

Наталка Соколенко: Побачимо, як воно буде наступного року, чи не зашвидко це все буде.

Лєна Чиченіна: До речі, особливість цього конкурсу в тому, що Держкіно видавало гроші порціями.

І, до речі, 19-й пітчинг був достатньо скандальним. На нього не подалися багато талановитих авторів, які на той час бойкотували Держкіно. У них був список вимог, мені здається, абсолютно справедливий, що треба змінити в Держкіно. Але цей пітчинг усе одно провели, роздали гроші різним серіалам.

І дуже багато проєктів, які виграли той пітчинг, досі не отримали грошей.

Обговорюють, що, можливо, це ще одна причина, чому конкурс проводить саме Мінкульт. Бо якби цим займалося Держкіно, гроші мали б іти на попередні проєкти. Але це лише один із варіантів пояснення.

А тут більшу частину, більше половини, отримують одразу. Знову ж таки, кажуть, можна буде покласти на депозит — прекрасний варіант — і собі розтягувати задоволення.

Навіть якщо брати лише проєкти, які пройшли, — це дуже багато грошей і дуже багато проєктів.

Є побоювання, що наша спільнота просто задихнеться в цих грошах, тому що не вистачає спеціалістів. Багато людей виїхали.

Наталка Соколенко: Багато воює.

Лєна Чиченіна: Безумовно. А скількох ми втратили. Взагалі страшно про це думати: є дуже талановиті люди, які просто вже не можуть прийти на пітчинг.

Зараз кажуть, що передусім не вистачає технічного персоналу. Люди будуть задирати невідомо які гонорари, тому що будуть нарозхват.

Є ще така цікава ситуація. У нас є оператор Микита Кузьменко, один із найкращих. Він працює з Танею Муіньо — усі ці красиві кліпи, які ми бачимо, знімає він. Понад те, він зняв «Памфір» і ще багато чого.

Він справді дуже крутий оператор, але зараз за кордоном. Я знаю, що багато людей хотіли б, щоб він знімав їхні проєкти, але не можуть його запросити.

І тут одні з конкурсантів сказали, що запропонують йому бронь, тому що є така опція, і тоді він приїде й зніме їм проєкт.

Але все одно спеціалістів не вистачить. Подивимося. Я сподіваюся, що все буде добре, але навала проєктів точно буде.

А їх треба довго знімати. «Ти — космос» у нас знімався десять років.

Наталка Соколенко: А до речі, тут є дедлайни?

Лєна Чиченіна: Через два роки, здається, вони мають точно здати проєкти, але є опція продовження. Можна попросити. У Держкіно так само були дедлайни.

Я нещодавно робила матеріал про Іллю Хржановського, прости господи, який зараз катається на Венеційському кінофестивалі.

Він пройшов в основну програму зі своїм фільмом «Дау», який отримав державне фінансування України у 2011 році. Це дофіга грошей — більш як шість мільйонів. На той час це було дуже багато.

Іронічно, що тоді всі сподівалися, що фільм гідно представить Україну, зокрема в Каннах, тому що це російський режисер, але фільм він знімав у Харкові. Фінансування отримав і мав здати кіно у 2012 році.

Але здав лише у 2018-му. І то не здав — просто показав стрічку експертам Держкіно. Вони похвалили, сказали: «Класне кіно, дуже супер». Але далі процес не був завершений так, як мав бути. Були цілі судові перипетії.

І зараз це кіно — один із проєктів на Венеційському кінофестивалі. А Мінкульт із МЗС пишуть гнівні листи до Венеційського кінофестивалю: «Що ж ви показуєте русню?». Ми ж самі її профінансували.

• Читайте також: Венеція-2026: між мистецтвом, політикою та готовою моральною позицією

Наталка Соколенко: Так, це окрема епічна історія. Усім, хто нас чує, раджу піти на ютуб-канали «Антоніни» й «Детектора медіа» і подивитися про Хржановського. Це лютий треш.

Лєна Чиченіна: Це ми самі просто виростили собі проблему.

Наталка Соколенко: Там була ще цікава думка щодо того, чому цього року майже немає українських фільмів на Венеційському кінофестивалі.

Лєна Чиченіна: Є один короткометражний.

Наталка Соколенко: Таке невелике представництво, скажімо так.

І ти казала, що справа навіть не тільки в тому, що відбірник не хоче відбирати українські фільми. Ти поставила питання: а чи є що показати на Венеційському кінофестивалі?

Так от, є в тебе прогноз, що завдяки «Тисячовесні» щось можна буде показати на фестивалях такого рівня?

Лєна Чиченіна: Так.

По-перше, це дуже класно. Я не впевнена, чи треба фінансувати телебачення.

Я вважаю, що телевізійний контент можна фінансувати, якщо він якістю і темами відрізнятиметься від того, що є зараз. Наприклад, якщо це телевізійна документалістика, то вона має бути більш вибагливою, цікавою.

Якщо це телевізійні серіали — окей. Але це не має бути така трешачина, яку ми зазвичай дивимося, тому що державним коштом за ці роки назнімали дуже багато дуже поганих серіалів.

Хоча зняли й хороші. Найяскравіші приклади — «І будуть люди» і «Спіймати Кайдаша». Якби не державне фінансування, цих серіалів не було б. Є ще кілька прикольних, але їх небагато.

Дуже класно, що профінансували глядацьке кіно, на яке ми підемо. Можливо, воно не матиме великої мистецької цінності, але воно теж потрібне, тому що індустрія нормальна й повноцінна тоді, коли є різне кіно.

І ми будемо мати також авторське кіно — документальне, ігрове, анімацію, — яке, я маю надію, судячи з імен авторів, гідно представлятиме Україну.

Філіп Сотніченко виграв. Він свого часу зробив «Ля Палісіаду». Це теж один із наших цікавих режисерів. Я впевнена, що там буде команда, достатньо досвідчена в усіх цих фестивальних штуках, тому що туди ще треба вміти просунутися.

І дуже багато людей, які справді заслужили на це фінансування, саме з авторського сегмента, майже всі заслужили бути профінансованими, тому що вони достатньо активні.

Можливо, їм часто не вистачало сили й згуртованості протистояти всій фігні, яка відбувалася в державній політиці. Наприклад, коли призначили Марину Кудерчук, яка похерила весь кінопроцес, ставленицю, наскільки ми можемо зрозуміти, Єрмака, яка одна з перших продемонструвала нам цю історію — як люди потрапляють на посади й через які конкурси.

• Читайте також: Вона творила кіно, а інші — срачі. Як кінороби проводжають Марину Кудерчук у відставку

На жаль, протести з цього приводу були не такими, як хотілося б. Але це люди, які мають достатньо чітку громадянську й патріотичну позицію ще з початку війни.

Вони розуміють, що війна почалася у 2014 році. Тому що коли запитати серіальників і тих, хто робить комерційне кіно, у них часто війна почалася у 2022-му. Вони на цьому часто паляться.

А ці люди починали знімати ще з Майдану. Їздили на кінофестивалі, представляли Україну, якось пробивалися. У 2014, 2015, 2016-му вони активно це робили.

І це люди, які з 2022 року без грама державного фінансування — тому що у нас стався колапс — десь вибивали гроші, десь шукали їх і представляли країну.

Україна все-таки була представлена на кінофестивалях: і на Берлінале, і у Венеції були різні фільми, і в Каннах, і на багатьох інших фестивалях.

Про «Оскар» ми теж говоримо — це взагалі відбувалося без державного впливу. І ці люди справді розуміють, що це важливо робити.

Нарешті їм дали державне фінансування — і цього просто стане більше.

Ми розуміємо, що кінофестивалів дуже багато. Якщо говорити по порядку про великі фестивалі: Берлінале, потім Канни, Венеція, Локарно і ще дуже багато різних фестивалів, куди треба потрапити.

І ти не можеш з одним фільмом податися одразу скрізь.

Мені було смішно, коли люди з «95-го кварталу» вирішили зняти кіно, яке потрапить на всі фестивалі класу А. Вони думали, що можна пройтися по всіх фестивалях по черзі й отримати карколомні нагороди. Але ні, можна тільки на один.

І тому нам треба, щоб хтось представляв нас на Берлінале, потім на Каннах і так далі. Бажано, щоб це було кілька стрічок і щоб вони були сильними.

Плюс нам, безумовно, потрібне щось на «Оскар», тому що ми бачимо деградацію саме ігрового кіно. Документалістика в нас хороша й далі такою залишається.

А ігрове кіно — саме авторське, серйозне, мистецьке — просто провалилося за останні кілька років. Ви можете подивитися, що зараз є в кінотеатрах. Переважно це комерційні комедії, які теж потрібні, але їх просто навала, і ми бачимо тільки їх.

А список, який цього року пропонується на «Оскар», — це, звичайно, скажімо так, зовсім не той рівень, який був ще кілька років тому.

Наталка Соколенко: Тоді сподіваємося на «Тисячовесну» — що вона справді підтримає тих митців, які можуть показати й уже показують клас. 

Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.